Російсько-українська війна є живою раною на тілі українського народу, яка не загоюється. Війна – це завжди кров, смерті, страждання, злоба, ненависть і всі інші негативні почуття та емоції великої глибини, які щодня ставлять українців перед “межовою ситуацією” (екзистенційна психологія). Ми всі є психічно травмовані війною й ми всі потребуємо психологічної підтримки. Передусім наші захисники, які повертаються з фронту в стані психічного розладу. Такий тотальний “психологічний зсув” у суспільстві сформував величезний попит на психологів.
Психологів почали готувати масово. У кращому випадку – на чисельних психологічних факультетах різноманітних ВНЗ, у гіршому – на двотижневих курсах, вебінарах, семінарах. Психологи почали з’являтися масово і навіть без освіти. У кожній сфері суспільної діяльності в Україні стоїть завдання психологічного зцілення, у зв’язку з чим проводиться багато різноманітних зустрічей.
Церква не стоїть осторонь суспільних проблем, тому психологія набула стрімкого розвитку в душпастирській діяльності. Це має як позитивні наслідки, так і негативні загрози. Розглянемо сучасні психологічні виклики, які стоять перед богопосвяченими людьми.
Найперший виклик – наукове підґрунтя психологічного знання, що викладається у душпастирській сфері, перед духовенством, монашеством. Чи психологія, яка представляється для вирішення психологічних проблем українців, є науковою? Відповідь на це питання є вкрай важливою, тому розглянемо відмінність між науковим, псевдо-науковим і життєвим психологічним знанням.
Змішування наукової і псевдо-наукової психології – історія дуже давня, як історія людства. Як приклад – книжковий ринок у Києві “Петрівка” (колись), де у розділі “Психологія” поруч із науковою літературою можна побачити псевдо-наукову: езотерику, каббалу, окультизм, нью-ейдж енергетику, астрологію та інші магічні засоби. Із часу здобуття незалежності в Україні почали діяти безліч різноманітних псевдо-наукових заходів для підвищення ефективності чогось у житті, збільшення щастя, покращення матеріального стану тощо. Існування псевдо-наукової психології пояснюється таємничістю душі людини як предмета психології, неможливістю остаточного дослідження душевного. Звідси існування різноманітних псевдо-наукових шкіл, які за певну суму обіцяють змінити карму, очистити ауру, розкрити “енергію ци” тощо.
Наукова психологія не є магічним засобом вирішення душевних проблем людини. Вона потребує кропіткої, болючої праці пізнання себе, виявлення своїх ран і неприємних комплексів для зцілення й подолання. Часто ця праця є довготривалою, ніколи не гарантує швидкого ефекту. Фраза типу “я зцілився за один сеанс” має насторожувати і вмикати критичне мислення щодо правдивості даного психологічного підходу. Так само мають насторожувати психологи, які його застосовують. Це щось подібне до НЛП / гіпнозу – дуже небезпечний метод зміни свідомості.
Для того, щоб краще розбиратися хоча би в основних наукових психологічних школах, потрібно ознайомитися з “Історією психології”. З якої довідуємося, що з ХІХ століття психологія почала претендувати на звання науки завдяки використанню наукових методів та чітко дистанціюватися від псевдо-психології. Появі психології передував розвиток природничих наук і філософії; психологія виникла на їх перетині, тому дотепер не визначено, вважати психологію природничою наукою чи гуманітарною. Це – наука особливого типу, “наука про душу” (з грецької мови).
Для набуття психологією наукової самостійності важливу роль відіграло створення у 1879 році Вільгельмом Вундтом (1832–1920) першої в світі лабораторії експериментальної психології у Лейпцизькому університеті, яку він сам очолив. В. Вундт отримав медичну освіту і спочатку працював у галузі фізіології, а потім у галузі філософії. Психологія була визначена як наука про свідомість людини, яка може бути досліджена експериментально. Звідси походить експериментальна психологія.
У ХІХ – першій половині ХХ століття наукова психологія зосереджується на дослідженнях поведінки людини, виникає уявлення про психіку як поведінку. Розвиваються психологічні школи: біхевіоризму (дослідження поведінки), Зігмунда Фройда й неофройдизму (психоаналітичний метод), когнітивної психології (вивчення пізнавальних процесів), генетичної психології (аналіз здатностей пізнання), інші.
У другій половині ХХ століття психологія як наука розвивається в напрямку дослідження особистості людини, її динамічного становлення як унікальної цілісної системи, предметом вивчення стає “свідомість – психіка – інтелектуальне – душевне – духовне”. Відомі психологічні напрямки: гуманістичної, екзистенційної, гештальт- психології, інші.
На початку ХХІ століття психологія має в своєму арсеналі різноманіття концепцій і методів дослідження внутрішнього світу людини.
У кожного з нас є запас життєвих психологічних знань. Є видатні життєві психологи, наприклад письменники, а також ті професії, що передбачають постійне спілкування з людьми: педагоги, лікарі, духовенство, інші. Кожна людина має у своєму розпорядженні певні психологічні знання, певною мірою може зрозуміти іншого, вплинути на його поведінку, передбачити його вчинки, урахувати його індивідуальні особливості, допомогти тощо. Але між науковим і життєвим психологічним знанням є суттєва різниця. Для чого варто звернути увагу на курс “Філософія психології”, предметом дослідження якого є: умови й можливості психології як науки; вивчення надійності, прогностичності й пояснювальної сили методів психологічної науки.
Перша відмінність життєвого психологічного знання від наукового – у формі вираження. Життєві психологічні знання висловлюються словами побутовими, невизначеними або багатозначними, такими, які пов’язані з контекстом, з конкретною ситуацією чи подією; це – історії з життя людей, “кейси” життєвого досвіду. Наукова психологія прагне до узагальнення, творення закономірностей, правил і законів, для чого використовує наукові поняття. Випрацьовування понять – одна з найважливіших функцій науки. У наукових поняттях відбиваються найбільш істотні властивості предметів і явищ, загальні зв’язки й співвідношення. Наукові поняття мають чітку дефініцію та є загальновизнаними у науковій сфері.
Друга відмінність – у способі здобування. Життєві психологічні знання носять інтуїтивний характер, здобуваються шляхом практичних спроб і пристосувань. На відміну від цього наукові психологічні знання є завжди раціональними й цілком усвідомленими, проходять шлях від формулювання гіпотези до логічної перевірки висновків.
Третя відмінність – у способах передачі знань. У сфері життєвої психології така можливість є досить обмеженою, оскільки чужий досвід складно перейняти в усій його повноті. Водночас у науці знання акумулюються й передаються в науковій літературі. Хтось давно порівняв сучасних представників науки з пігмеями, які стоять на плечах у велетнів – видатних учених минулого. Вони, може бути, набагато менші зростом, але бачать далі, ніж велетні, оскільки стоять на їхніх плечах.
Четверта відмінність – методологічна. Життєва психологія обмежується спостереженнями й міркуваннями. У науковій психології існує ціла низка наукових методів, включно з експериментом. Із введенням експериментального методу психологія оформилася в самостійну науку. Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги: психічні явища потрібно вивчати в їхньому розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності (психологічне дослідження є тривалим, враховує контекст і впливи); метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні властивості досліджуваного об’єкту [6].
П’ята відмінність – фактична. Перевага наукової психології полягає в тому, що вона має у своєму розпорядженні великий, різноманітний і часом унікальний фактичний матеріал, недоступний жодному носію життєвої психології. Для цього потрібно розумітися на спеціальних галузях психологічної науки, як то: вікова психологія, педагогічна психологія, пато- і нейропсихологія, психологія праці й інженерна психологія, соціальна психологія тощо.
Практичні психологи, студенти й ті, хто прагне поглибити свої знання саме з наукової психології, повинні розуміти характеристики життєвої психології: “безсистемність, бездоказовість, містить помилки, внутрішні суперечності, відображує лише поверхові, несуттєві властивості об’єктів, не передбачає суворої перевірки й підтвердження, користується нечіткими вербальними засобами з розмитими семантичними смислами, має обмежені можливості інтерперсонального порівняння” [6].
Аналіз сучасного стану психології “дає змогу попередити неправомірний відрив практично-психологічного знання від наукового, і з іншого боку, своєрідне «сповзання» уявлень про науково-практичний потенціал психологічного знання в царину життєвої (буденної) психології, що неминуче виникає у зв’язку з недостатньою представленістю в суспільній свідомості специфіки знання науково-психологічного” [6]. Таким чином виявляється необхідність глибшого розуміння психології як науки: як можлива наукова психологія; як відрізняти психологів-науковців від “стихійних” психологів; як розрізняти наукові психологічні дослідження та суб’єктивні міркування “на психологічну тему”.
“Основним інструментом наукового пізнання є мислення, провідною формою якого є теоретичне мислення, що базується переважно на аналітичних процедурах, синтезуючи отримані результати у схемах і моделях, а також рефлексія як контроль за логічними основами такого мислення. Практична психологія також працює з моделями, виробленими в науковій психології, але спрямована на сприйняття людини в її повноті і унікальності, що забезпечується особливою формою мислення – розумінням” [6]. Наукова психологія орієнтована на одержання надійного, достовірного, істинного знання, що можна верифікувати, перевірити. Для цього необхідна спеціальна підготовка сучасних спеціалістів-психологів, які в своєму навчанні проходять довгий (на роки) і складний шлях: теорії, практики, апробації в наукових заходах, супервізії, участі в психологічних асоціаціях тощо.
Сучасна психологія стикається з певними проблемами при визначенні предмета дослідження: “розповіді не про реальні події, а про свою інтерпретацію їх”; “присутні метафоричні твердження”, або опис “зовсім дивних на думку психолога подій”; можливість того, що йдеться про вигадані події, переглянуті в фільмах, прочитані в книгах чи під час проходження комп’ютерної гри, або ж зі снів. “Завдання психолога – прагнути встановити ці смислові розбіжності, відновити цілісність інформації, яка повідомляється, уточнити життєві контексти подій, про які йде мова, а також уточнювати природу, обставини і місце, де відбувалися ситуації”. “Адже внаслідок нерозуміння навіть одного слова, може втратитись весь зміст цілої фрази, або розповіді” [6]. Для цього вкрай важливо відрізняти наукову психологію від побутової.
Наукова психологія користується науковими поняттями та науковими методами дослідження (треба знати ці методи дослідження, наприклад з курсу “Методологія та методи наукового дослідження”), а також є загальновизнаною у сфері науковців.
Сьогодні в методологічному арсеналі психології – інструментальне багатоманіття, в якому дуже легко загубитися. До цього додаються: прийом психотропних препаратів (транквілізаторів), ЛСД (психоделічний наркотик), медичних наркотиків, канабісу, застосування НЛП / гіпнозу. На жаль, це все дозволено використовувати і в Україні, виправдовуючи мільйонними психологічними травмами українців в умовах повномасштабної війни.
Донедавна застосування НЛП / гіпнозу було офіційно заборонено в психології. Але з 2024 року гіпноз та гіпнотерапія затверджена в Україні на державному рівні, як один із методів психотерапії з доведеною ефективністю, Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13 грудня 2023 року N 2118, що затверджено в Міністерстві юстиції України наказом від 25 січня 2024 р. за N 129/41474. Рекомендована в лікуванні та терапії при медичній допомозі при: дистимії, інших тривожних розладах, соматоформних розладах, сексуальних розладах, не обумовлених органічними порушеннями або хворобами, складними життєвим обставинами (СЖО) та іншими проблемами психічного здоров’я, які не відповідають критеріям психічних та поведінкових розладів. Питання – якщо доведена ефективність цього методу психотерапії, тоді чому він був офіційно забороненим – залишається відкритим. Також незрозуміло, які саме дослідження показали цю ефективність. Але відомий той факт, що гіпноз має пряму дію на свідомість людини, що несе небезпеку деструкції. Навіть якщо клієнт погоджується на це, – ні він, ні психолог не в змозі повноцінно проаналізувати всі можливі наслідки. Тому це мало би бути заборонено. Натомість в Україні швидко й масово відкриваються “психологічні школи”, де людей (навіть не психологів) за декілька місяців пропонують навчити гіпнозу. Залишається сподіватися, що якість таких “гіпнотичних сеансів” не спричинить шкоду клієнту, а лише завдасть йому матеріальних збитків.
Використання психотропних / психоделічних препаратів – це окрема тема для висвітлення сучасного стану психології в Україні. Кожний психолог має бути свідомим того, що людина – не експериментальний об’єкт і не засіб для власного збагачення.
Другий важливий виклик, який стоїть перед душпастирями – достовірність інформації, усунення фальсифікаційних ризиків. Перед тим як викладати психологічне знання, потрібно його перевіряти: з якого підручника взято, звідки переписано, чи справді психолог мав це на увазі, чи не мають впливи суб’єктивні інтерпретації та перед-судження. Щоб унеможливити поширення наукових помилок.
Як це сталося з “пірамідою Маслоу”, яку після смерті автора нещадно експлуатують психологи й не психологи, довільно її інтерпретуючи та не знаючи або навмисно замовчуючи той факт, що автор від неї відмовився.
Абрахам Маслоу (1908 – 1970) став одним із авторів гуманістичної психології на основі детального знайомства з основними психологічними концепціями, що існували в 50-ті роки ХХ століття – психоаналізу й біхевіоризму – як їхню альтернативу. Говорячи про необхідність формування нового підходу до розуміння психіки, психолог підкреслював, що не відкидає старі підходи й старі школи, не є антибіхевіористом або антипсихоаналітиком, але є антидоктринером, тобто виступає проти абсолютизації їхнього досвіду. А. Маслоу зазнав впливу психоаналізу Зіґмунда Фройда, але переглянув погляди щодо значення сексуальності в житті людини.
На відміну від З. Фройда, якого цікавила головним чином поведінка відхилена від норми, Абрахам Маслоу вважав, що досліджувати людську природу необхідно, “вивчаючи її кращих представників, а не каталогізуючи труднощі й помилки середніх або невротичних індивідуумів”. Ці дослідження привели його до формулювання ієрархії потреб людини, що виглядає таким чином:
елементарні, базові – фізіологічні потреби – їжа, вода, сон тощо;
вища – потреба в безпеці – стабільність, порядок;
вища – потреба в любові й приналежності – родина, дружба;
вища – потреба в повазі – самоповага, визнання;
найвища – потреба в самоактуалізації – розвиток здібностей.
Маслоу стверджував, що ці потреби перебувають у визначеній ієрархії й вищі потреби (у самоповазі або в самоактуалізації) виникають тільки після того, як задовольняються більш елементарні. Так виникла “піраміда потреб Абрахама Маслоу”. Як результат впливу фройдизму.
Проте, не лише опоненти, але й послідовники психолога піддали нищівній критиці дану ієрархію. Оскільки дуже часто потреба в самоактуалізації або в самоповазі є домінуючою й визначає поведінку людини незважаючи на те, чи її фізіологічні потреби задоволені. Згодом і сам Маслоу відмовився від настільки твердої ієрархії, об’єднавши всі потреби у два класи: бажання (дефіциту) і розвиток (самоактуалізації). Отже, Абрахам Маслоу відмовився від своєї “піраміди потреб”. Рухаючись у бік гуманістичної психології.
Термін “самоактуалізація” пов’язаний з умінням зрозуміти себе, свою природу й навчитися “будуватися” відповідно до цієї природи, будувати свою поведінку. Це не одномоментний акт, а процес протягом життя, спосіб “проживання, праці й ставлення до світу”. Важливу роль тут відіграє також духовність. Такий динамічний підхід гуманістичної психології суперечить чіткій ієрархізації потреб людини, притаманній більше фройдизму. Тому Абрахам Маслоу відмовився від неї. Хоча сучасна психологія продовжує використовувати “піраміду”, оскільки вона дуже підходить для споживацького суспільства, що орієнтується на задоволення в першу чергу фізіологічних потреб (в тому числі секс). Християнським психологам варто знати даний факт.
Третій виклик психологічного знання – вплив політичних ідеологій. З курсу “Філософія науки” (до речі, з 2024 року в Україні він є необхідним при вступі до аспірантури) ми дізнаємося, що наука постійно зазнає впливу якихось ідей, поглядів, мови й культури, економіки й політики. Крім того, ставиться під сумнів однозначність наукових даних чи теорій, оскільки замовники, “грантодавці”, ті, хто виділяє кошти на дослідницькі роботи, часто керуються особистими цілями, що, безумовно, позначається на спрямованості наукових досліджень. Вплив політики на психологію яскраво виявляється у гендерній ідеології.
Відомо, що під тиском громадських організацій ЛГБТ-руху в 1973 році гомосексуальність була видалена з Діагностичного й статистичного довідника з психічних порушень США (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders). Після того, як члени Американської Психологічної Асоціації прийняли дане рішення шляхом простого голосування, без жодних наукових підстав. Пізніше гомосексуальність була вилучена також зі списку психічних порушень Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), яка почала входити в обіг в державах-членах ВООЗ з 1994 року.
Також відомо, що психологія гендер-квір розвивається під впливом міфологем Джудіт Батлер, яка сама зізналася, що її погляди формувалися на перетині громадських акцій ліволіберального руху та вплинули на діяльність Queer Nation (створеної в Нью-Йорку 1999 року анархічної організації прямої дії). А деякі з її міркувань щодо театральності квір-самопредставлення перегукувались із тактиками ACT-UP, AIDS Coalition to Unleash Power (створена в Нью-Йорку у 1988 році ліворадикальна організація).
У 2019 році під політичним тиском ЛГБТ-руху, всупереч науковим підставам, трансгендерність була виключена з переліку психічних розладів. В останній версії Міжнародної класифікації захворювань (МКХ-11) йдеться, що трансгендерність використовується для опису людей, чия гендерна ідентичність відрізняється від статі, зафіксованої при народженні. У МКХ-10 трансгендерність розглядалася як розлад гендерної ідентичності. Ця тема була частиною розділу про поведінкові розлади. “Ми прибрали її звідти, тому що стали краще розуміти, що насправді це не стан психічного здоров’я. Залишити трансгендерність у цьому розділі означало б стигматизацію трансгендерів”, – каже доктор Лейл Сей, експерт ВООЗ. МКХ-11 передбачає, що подібні питання тепер будуть внесені до розділу “Cексуальне здоров’я”. Грем Рід з організації Human Rights Watch (громадська неурядова організація) каже, що тепер уряди країн мають реформувати свої системи охорони здоров’я і закони у цій галузі, аби відмовитися від діагнозу, який тепер офіційно є застарілим. З 2022 року країни-члени ВООЗ (в тому числі Україна) мають привести власні правила у сфері охорони здоров’я у відповідність до МКХ-11.
Четвертий сучасний психологічний виклик, який стоїть перед богопосвяченими людьми, – багатозначність, багатоваріантність психологічного знання, що призводить до софістичних дискусій, хибних висновків та маніпулювання фактами. Одним із інструментів такого спекулятивного мислення у психології є метод відомий як “Вікно Овертона” або “вікно дискурсу”.
Концепція названа на честь американського юриста і політолога Джозефа Овертона, який вважав, що віссю політичного дискурсу є більша або менша ступінь свободи. Згідно з моделлю Овертона, у кожен момент часу певні ідеї складають чинну норму, утворюючи точку відліку, а решта ідей можуть або входити в діапазон припустимих, або ні. Пізніше американський консерватор Джошуа Тревіньйон запропонував для оцінки припустимості ідей таку шкалу: Неприйнятне – Радикальне – Прийнятне – Розумне – Популярне – Чинна норма. Межами вікна нейтрального політичного дискурсу Тревіно пропонував вважати ідеї, що потрапляють у розряд прийнятних. Поява і закріплення нових ідей у політиці, відповідно до моделі, відбувається при переміщенні вікна дискурсу, що дозволяє безпечно обговорювати ідеї та рішення, що вважалися до цього занадто радикальними [9].
Подальший розвиток концепції стосувався зміщення рамок “вікна” під впливом поточних політичних подій і дискурсу засобів масової інформації. Зокрема, Джозеф Леман, президент Макіанського центру публічної політики, висловив думку, що зрушення “вікна” пов’язані з соціальними змінами [9].
“Вікно Овертона” – це вікно можливостей для будь-якого дискурсу (в тому числі психологічного), в межах якого знаходиться та чи інша ідея. Рух “вікна” – це її схвалення або розширення кордонів для її популяризації. Сам Овертон не конкретизував, якою має бути ця ідея, щоб механізм працював, і, тим самим, надав йому універсальність. Таким чином, життєздатність певної ідеї залежить більше від попадання в межі цього “вікна”, а не від її якості та об’єктивної потрібності [10].
Пропозиція, яку висуває “Вікно Овертона”, звучить приблизно так: “Чи справді певна суспільна ідея є істинною? Давайте подивимося інші варіанти розгляду цього питання, які можливо існують. Чи те, що ви знаєте як неприйнятне, справді є неприйнятним? Давайте розглянемо інші варіанти, які існують у цьому багатозначному світі різноманітних можливостей, різностей та інклюзії”. Християнин, який читає Святе Письмо, одразу впізнає першого автора даної пропозиції в історії людства. А душпастирі мають із величезною обережністю та ґрунтовним критичним мисленням ставитися до вищенаведеного методу.
П’ятий і останній виклик, який ставить психологія перед духовними та богопосвяченими особами, – це верифікація (перевірка) на християнські цінності. Не може бути істинною психологічна концепція, яка розходиться з християнськими принципами. Не може бути поданим до розгляду психолог, який відкидає християнство. Наражаюсь на звинувачення в доктринерстві, фундаменталізмі та ще в чомусь, що суперечить ліберальній ідеології. Але не боюсь стверджувати, що християнські цінності є загальнолюдськими, абсолютними, основою для психологічного наукового знання. Інакше – це не наукове знання.
Ісус Христос – Дорога, Істина, Життя.
Використані джерела:
1. Глушко Т. П. Методичні матеріали щодо забезпечення самостійної роботи студентів з дисципліни “Філософія психології” (для бакалаврів). — К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2009. — 34 с.
2. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: навчальний посібник. – К.: МАУП, 2000. – 256 с.
3. Москальова А. С. Психологія: вступ до спеціальності: навч.-метод. посіб. / А.С. Москальова, О. В. Брюховецька. — К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. — 216 с.
4. Применко О. Б. Навчальна програма дисципліни “Філософія психології” (для бакалаврів). — К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2010. — 23 с.
5. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – 992 с.
6. В.Семиченко, К. Артюшина ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОДІЇ НАУКОВИХ І БУДЕННИХ ЗНАНЬ В ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ / Електронний ресурс
7. Туриніна О.Л. Методологія та методи психологічного дослідження: навч.-метод. посіб. / О.Л. Туриніна. — Київ: ДП “Вид. дім “Персонал”, 2018. — 206 с.
8. Філософія науки: підручник / І.С. Добронравова, Л.І. Сидоренко, В.Л. Чуйко та ін.; за ред. І.С. Добронравової. – К. : ВПЦ “Київський університет”, 2018. – 255 с.
9. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D0%BD%D0%BE_%D0%9E%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%B0
10. https://c4u.org.ua/media/smartwords/1089
Олеся Горгота, кандидат філософських наук