На лекції одного християнського психолога я почув про проблему багатьох сучасних людей, а саме про звичку жити в перенавантаженні. Це форма залежності від внутрішньої мобілізації сил, стану напруги. Щоб мати таку напругу, потрібен постійний стимул. Ним, наприклад, може бути перегляд фільму, який викликає сплеск адреналіну в організмі й на фізичному та психічному рівнях дає нам відчуття задоволення. А для того, щоб цей рівень адреналіну, напруги утримувати, мусимо тримати рівень стимулу. І якщо комусь раніше достатньо було подивитися фільм тривалістю 30 хвилин, то з часом для стимулювання потрібні вже дві години. Або хтось грає в комп’ютерні чи азартні ігри: колись йому було достатньо однієї години, а тепер, щоб пережити стан напруги, він уже мусить грати чотири години. Чи хтось дивиться телевізор дві години, а згодом уже вісім годин на день. І відтак людина всі інші справи переживає також у стресі, в перенавантаженні.
Наслідок такої залежності в тому, що коли я не перенавантажений, то відчуваю знеохочення та неспокій. Якщо цього не усвідомлювати, то за певний час організм звикає до життя в напрузі. Ця залежність, наприклад, не дозволить людині довго тривати у стосунках із однією особою. Бо коли напруга у стосунках почне спадати, людина шукатиме або нових стосунків, або впроваджуватиме в ці стосунки певні дії, щоб тримати їх у напрузі, наприклад, постійні сварки. У сфері роботи, служіння людина може мати враження, що добре, коли є напруга, а коли її немає – зле. У спільноті це може відображатися так, що спочатку, поки все нове й мене стимулює, мені добре, а коли я вже пізнаю загальний стан спільноти, то перестає бути цікаво, бо зникає напруга. І я йду шукати нових вражень.
Ця залежність від перенавантаження впливає також на стосунки з Богом.
Через неї буває дуже важко з Ним зустрітися, бо Бог часто приходить у тиші й на самоті. Згадаймо зустріч Бога з пророком Іллею. Коли він вийшов на гору Хорив, то Бог не був ні в потужному вітрі, ні в землетрусі, ні у вогні, а прийшов у тихесенькому лагідному вітерці (див. 1 Цар 19, 12). Тому, коли людина залежна від життєвих “землетрусів”, вона може не почути цього тихого Божого приходу.
Якщо подивитися на духовну природу звички жити в перенавантаженні, можна порівняти її обжерливістю, нестриманістю.
Обжерливість – один із тяжких гріхів у духовному житті. Ідеться тут не тільки про їжу, а й про внутрішню поставу. Обжерливість – це спроба насититися тим, що за своєю природою наситити не може і тому, як наслідок, руйнує. Однак, не розуміючи цього, я постійно намагаюся чимось або кимось “обжертися”. Так можуть виникати форми залежності від чогось або когось. Ось вам і духовна форма залежності від напруги. Ми живемо в напрузі, бо хочемо заповнити свою внутрішню порожнечу.
Спробуйте щиро відповісти на запитання: “Чи є в моєму житті якісь речі або люди, якими я користуюсь як «заповнювачами»?”
Коли побачу, що кимось або чимось користуюсь як “заповнювачем”, і визнаю це, то, з одного боку, можу викликати кризу. Але з іншого – це початок відмови від нестриманості. Побачивши свою залежність від “заповнювача”, запитаймо себе: “А чому я це роблю? Що я заїдаю?”
На запитання “Чому?” відповідь може бути дуже проста: “Тому що мені не вистачає Бога. Мені не вистачає в серці Його любові, Його миру, Його сили”, – і це викликає внутрішнє відчуття прірви, незадоволеності… Якщо я цього не знаю, не розумію, то починаю чимось або кимось заповнювати “дірку” в серці. Ось кілька прикладів того, чим ми можемо заповнювати свою порожнечу: їжею, алкоголем, наркотиками, переглядом телевізора, фільмами, комп’ютерними чи азартними іграми, інтернетом, соціальними мережами, роботою, кар’єрою, владою, грошима, покупками, неправильним служінням, сексуальністю, фальшивими формами духовності. Це все створює можливість втечі…
Проте серце можуть заспокоїти тільки особисті, живі, глибокі стосунки з Богом. Якщо я духовно незадоволений, то це і є підстава для життя у стресі, в перенавантаженні. А що я “заїдаю”? Намагаюся не тільки заповнити серце, а й полегшити душевний біль.
Чому нам бракує Бога?
Бо коли приходимо в цей світ, то ті, хто нас у ньому приймає, мають завдання не тільки нагодувати нас і забезпечити потрібними засобами для життя, а й любити нас Божою любов’ю, якою мали б бути наповнені їхні серця. Якщо ж їхні серця мають дефіцит Божої любові, якщо вони “покалічені”, то ці люди не в змозі передати любов дитині.
Найглибший біль серця – це брак у ньому любові Божої через закритість від цієї любові. Це глибока внутрішня рана. І вона може бути в серці не одна. Як наслідок, людина шукає того, що могло б її серце заспокоїти та знеболити. Але завдяки внутрішньому прагненню любові Бога, Його близькості в певний момент ми відкриваємося на живу зустріч із люблячим Отцем Небесним.
Що робить мала дитина, коли вдариться? Вона йде до батьків, до когось, хто для неї любля- чий авторитет, і показує, де болить. І що каже? “Мені болить!” або “Вава”. А як реагує дорослий?
Гладить дитину по голові, цілує, тобто виявляє свою любов. Тоді дитя заспокоюється. Якими глибокими не були б наші рани і як би їх багато не було, якщо ми прийдемо з ними до Ісуса й дозволимо Йому вилікувати їх, то вони стануть місцем вияву Його любові. І саме для цього Ісус прийшов: щоб лікувати тих, що мають зранені серця. Серце здатний вилікувати тільки Бог. Тому рани, які можуть вказувати на наші залежності, на нашу “обжерливість”, стають місцем зустрічі з Божою любов’ю, що зцілює, місцем дії Божої благодаті в нас і через нас.