Діти приходять до батьків. Не навпаки.

Автор: Мирон Шкробут від 14-06-2017, 09:58, переглянули: 1212

Діти приходять до батьків. Не навпаки.


Разом з тим, як ми стаємо батьками, в цей же момент ми немов повертаємося назад, у власне дитинство. І наново проживаємо і радісні, і сумні події минулого. Ми бачимо в своїй поведінці те, що перейняли від своїх мам, а вони - часто від своїх. І буває нам це не подобається. Ми в чомусь поводимося з своїми дітьми абсолютно інакше, таємно бажаючи, щоб і наше дитинство було саме таким. Іноді ми навіть заздримо власним дітям.

Діти допомагають нашому зціленню, вони немов провідники в світ чистого серця для своїх батьків. Але зцілення завжди хворобливо. Скільки потрібно навчитися і скільки бруду дістати з свого серця! Тому з народженням дитини до нас приходить і криза. Криза нового проживання дитячих травм.

Діти активізують наші хворі місця

Ми живемо з серцем, перемотаним лейкопластирем. Замість того, щоб лікувати свої рани, ми заклеюємо їх і вдаємо, що все нормально. Але звичайно ж, нічого хорошого не відбувається. Під бинтом починається запалення, і ми стаємо ще душевніше хворими. Якщо нас колись хтось зрадив, то замість того, щоб вчитися прощенню, ми прагнемо забути. І скрізь бачимо обман і зраду.
Пам'ятаючи кожну образу, нанесену нам батьками, ми їх дбайливо зберігаємо, дістаємо і хвалимося один перед одним. А можна було б пробачити і йти далі, жити зовсім інакше. Але це не цікаво, та і набагато важче!
Коли народжується дитина, у нас все менше сил для того, що б прикидатися, не виходить вже терпіти постійний біль в душі. До того ж малюк весь час норовить доторкнутися саме до цього місця, наступити на нашу улюблений мозоль. Коли вона входить в найскладніший для нас вік, це означає, що це саме той вік, коли нам, в нашому дитинстві було непросто.

Комусь дуже важко з грудними дітьми. Швидше за все, саме в цей період для вас трапилося щось важке. Можливо, вас «по Споку» укладали спати одного в кімнаті? Або годували раз в три години? Або мама вже тоді вийшла на роботу?
Комусь складно з однорічними. Наприклад, десь з року до двох особисто для мене дуже складний вік дітей - дуже важко вони мені даються. Тому що я в цей час пішла в ясла, і для мене дуже багато що змінилося.
Комусь дуже складно з трилітками, які так відчайдушно відстоюють свої права. Можливо, у вас якраз таких прав не було? Комусь важко пережити період нарцисизму дитини, коли вона потребує стільки уваги і захоплення. Комусь складно відповідати на мільярди питань, можливо, тому що їм в цьому віці просто затикали рота. І так далі.

Дитина - це чудовий індикатор нашого психічного здоров'я і нашої зрілості. Ви можете відстежити і те, в якому віці ви застрягли. Коли вам раптом починає здаватися, що більше нічого ви дитині дати не можете і що робити з ним - не розумієте. Таке може трапитися раптом в сім, десять, п'ятнадцять років. Це просто дзвінок зверху - зверни увагу на свої заклеєні лейкопластирем рани! Їх пора лікувати! Пора зривати бинти, дивитися правді в очі і лікувати. Дезинфікувати, чистити, іноді навіть зашивати у фахівця. А ще - дати тому час загоїтися.

Коли б не діти, ми ще довго могли б купатися в ілюзії, що абсолютно здорові, що у нас все відмінно, що ми вже добрі і просвітлені. А ці маленькі чоловічки беруть на себе непросте завдання, розплющуючи нам очі на істину.

Діти приходять до батьків. Не навпаки.

Коли ми усвідомлюємо, що у нас є проблеми у відносинах з нашими батьками, нам дуже складно щось з цим зробити. Тому що ми чекаємо, що батьки зміняться. Що вони зроблять нам крок назустріч. Що ми їм розповімо, як жорстоко вони з нами обійшлися, і вони нам це компенсують. І цього не відбувається.
Багато дівчаток плачуть і говорять, що прощають свою маму, прощають, а потім заходять до неї в будинок, а вона - за старе. І як з цим далі жити? Багато ж дівчаток говорять і про те, що мама зробила мені так боляче, і тому повинна зробити перший крок.

Але є якийсь закон, який працює в цьому світі бездоганно. Діти завжди приходять до батьків, а не навпаки. Якщо ви хочете зцілення у відносинах з ними, це ви повинні прийти до них. Прибрати свою пиху і гординю, свою несправжню дорослість, зайняти позицію маленької дитини. Поряд з ними ви завжди будете молодшими. Завжди будете для них маленькими. І якщо ви хочете гармонії, то займіть своє місце і перестаньте з ними буцатися.

Так, вони недосконалі, їх ідеали розділяти вам теж необов'язково, слухатися у всьому теж. Але поважати - варто навчитися. Бути маленькою поряд з ними - це означає приймати їх турботу в тому вигляді, в якому вони вам її дають. Перетворювати усередині себе їх «надінь шапку» і «з'їси ще шматочок» - в «я тебе люблю». Тому що саме такий сенс і вкладений. У них немає мети довести вам, що ви ніхто, що ви ще дуже малі. Вони хочуть виразити свою любов, як уміють.
Їм і так непросто. Вони адже бачать свої помилки, навіть якщо не визнають їх. І люблять вас як уміють. І вони не можуть зробити до вас перший крок, тому що в цьому випадку вони упруться в стінку. Поки ви самі не відкриєтеся їм назустріч і не підійдете до них, їм залишається тільки чекати. І вони чекають багатьох років.
Що їм ще залишається! Так, вони не уміють любити так, як хотілося б вам. Так, вони не ідеальні батьки і зробили для вас далеко не все, що могли б (як вам здається). Так, вони могли б щось зробити з собою і почати поводити себе так, як ви хочете. Тільки все це віддаляє вас один від одного.

Одного разу нам нікуди буде прийти з своїми труднощами і печалями. Не залишиться в світі тих людей, які люблять нас все наше життя і бажають нам добра. Які як би там не було, але завжди були поряд з нами. Чи варто втрачати час дарма?
Коли наші діти виростуть, ми теж опинимося на цьому місці. Місці тих, хто може тільки чекати, коли дитя прийде до нього знову. Якщо захоче прийти. Якщо прийде.

Ми вчимо дітей своїм прикладом у всьому. І поважати старших вони вчаться, дивлячись на нас. На те, як ми спілкуємося з своїми батьками. Наскільки ми самі поважаємо їх. Так само вони стануть відноситися і до нас. Ніякого сценарію, просто навчання через образи.

Помилки і кризи неминучі

Подивіться на свою дитину. Хіба ви хочете для нього мук і травм? Чи хочете ви заподіювати їй біль і незручності? Чи хочете зіпсувати все її життя? Ніхто з батьків цього не хоче.

Ніхто не учив нас бути батьками. І наших батьків теж ніхто цьому не учив. Тому ми ростимо дітей як уміємо, наскільки вистачає наших внутрішніх ресурсів і сили. Наскільки дозволяє наше серце прямо зараз.

І у будь-якому випадку ми помилимося, оступимося, впадемо. У будь-якому випадку будуть ситуації, які образять наших дітей. Ми ніяк не зможемо цього уникнути. Як не змогли і наші батьки, які так само хотіли для нас всього самого кращого. І можливо, використовували не ті методи і не ті слова для цього. У будь-якому випадку ми щось зробимо не так. У кожної дитини буде з чим піти потім до психолога. Навіть з тим, що мати дуже ідеальна і непогрішима, як ідеал, до якого не дотягнутися.
Тому розслабтеся і видихніть. Почніть з відновлення відносин з батьками. У вашому серці. Спершу варто вилікувати все те, що знаходиться усередині вас. Іноді для цього вам буде потрібно якийсь час побути на дистанції один від одного. Щоб укріпити свою любов і прийняття. Іноді навіть після цього ваші зовнішні відносини не зміняться. І здаватиметься, що змін немає, мама все так само бурчить і зливає вам негативні емоції, критикує вас і сміється над вами, тато так само байдужий. Але не піддайтеся обману. Якщо у вашому серці дійсно встигли вирости любов і прийняття, це перестане заподіювати вам біль. І навіть такі особливості не вплинуть на вашу внутрішню пошану до батьків і подяку.

А коли в серці дійсне є такий настрій, то і зовнішні відносини помалу міняються. Не так швидко, як вам хочеться, і не обов'язково в ту сторону, яка подобається вам зараз. Любов, що знаходиться у вашому серці, зможе бути, не чекаючи певних дій і вчинків. Але для цього вона повинна мати можливість вирости і окріпнути.

Наші діти, прийшовши до нас, допомагають нам знайти наші больові місця, наші приховані від очей рани. Те, що мучить нас роками, може бути зцілене. Не так швидко, як хочеться, не так легко. Та зате - надійно і якісно. Чи готові ви піти туди, де боляче, по сліду, вказаному вашою маленькою дитиною? У ваше власне далеке дитинство? Чи готові піти туди і зцілитися? Якщо так, то не варто відкладати на завтра те, що можна почати вже зараз.

Діти приводять нас до нас самих

Неможливо будувати відносини з людьми, коли ти не знаєш, хто ти сам і не розумієш себе. Неможливо і побудувати відносини з собою, поки у тебе немає паузи і тиші, поки в твоєму житті багато зайвого шуму і важливих справ. Народження дитини дає нам шанс узяти таку паузу і почути самих себе. Якщо ми, звичайно, цим скористаємося. А то адже можна народити і продовжити свій біг незрозуміло куди і навіщо.

Знаходячись, нарешті, удома, маючи достатньо вільного часу (а що б там не говорили, у мами в декреті часу для «подумати, поміркувати і послухати» - дуже багато), ми можемо відкрити в собі стільки нового і незвіданого!

Багато мам саме в декреті знаходять свою справу. Воно приходить саме, через творчість, хобі, як віддушина. І розкриває нові грані особи жінки. Немов воно сиділо десь там всередині, чекало, поки його помітять і почують. Але ж бути фотографом або художником - це так дивно, набагато зрозуміліше і престижніше - бути юристом або бухгалтером. Дитина допомагає нам перестати бігати від самих себе. І може бути, тому в декреті багатьом так складно - адже ти фізично втекти не можеш, і тобі так або інакше доводиться зустрічатися з самою собою. А зустрічі ці далеко не завжди приємні і радісні.

Хоча що може бути радісніше і цікавіше, ніж познайомитися і дізнатися чим глибше близьку людину? А у вас є хтось ближче, ніж ви самі? Чи багато ми про себе знаємо, чи багато розуміємо, або живемо стереотипами? Дуже багато жінок ставлять мені питання про пошук свого покликання. І для мене воно звучить глибше. Це не просто «ким мені працювати», це питання насправді про те, «а хто взагалі я?», «а яка я насправді?».

Тут, як і з батьками, нам доводиться йти до болю, йти в глибину, коли дуже страшно. Хіба мало що я там знайду. Йти, а не стояти і чекати, що все прийде саме. Пробувати, помилятися, шукати, слухати своє серце. Непростий шлях. Але народження дитини - нам прочиняє і ці двері теж.

Діти приводять нас до Бога

Я знаю одну історію, яка мене одного разу вразила, це було ще до того, як я сама серйозно задумалася про Бога. Одна новонароджена дівчинка кричала цілодобово. Протягом року її не могли заспокоїти нічим. Мама була виснажена, виснажена. А у неї адже були і інші діти. І в один з днів абсолютно випадково разом з однорічною дочкою, яка навіть на вулиці кричала без угаву, вона зайшла в баптистський храм. Не знаю, чому саме так. Випадково. За словами мами, в православному вони були багато раз. А тут випадково зайшли. І трапилося диво. Дівчинка замовкла. І мовчала декілька годин підряд.
Спершу мама вирішила, що цей збіг. Але потім зрозуміла, що її єдиний шанс побути у спокої і тиші - це йти з дочкою в храм на весь день. Так вся сім'я стала баптистами (а до цього були віруючими тільки формально). Дівчинка і справді цікава. Співає в хорі, вчиться в недільній школі, дуже ранима і соромязлива.

Діти зараз приходять незвичайні. І багато з них так або інакше приводять батьків до віри. Коли б не особливості нашого старшого сина, для нас це питання не встало б так актуально вже у молодому віці. Напевно відклали б на потім.
Багато хто приходить до віри тому, що інакше ніяк не справитися з переживаннями. Стільки небезпек в цьому світі, спокус, з якими ти не знаєш, що робити. І залишається тільки молитися. І так, це кращий спосіб мешкання будь-якої кризи.
Так, шлях до Бога також не найпростіший і приємний. Доводиться знову дізнатися про себе багато нового. І про свою гординю, і про свою жадність і заздрість, і багато ще про що. І знову нам доводиться йти на біль. І знову наші діти показують нам цю дорогу. Уявляєте, як багато вони нам дають своєю появою! Скільки всього загострюють, і як непросто у всьому цьому вистояти і знайти свій шлях і самих себе!

Діти - це приголомшливий подарунок Бога. Приголомшливий з багатьох причин. Тому що це безперервний тренінг особового і духовного зростання, можливість зцілити свої старі рани і знайти в цьому житті свій шлях, знайти Бога, сенс життя.

Так, це непросто. Особливо перший раз, коли вся ця подорож в новинку. Особливо якщо до моменту його початку ми підійшли вже дуже далеко і від себе, і від Бога, і від своїх батьків. Але це коштує того. Повірте.
З кожною дитиною ви знову і знову проходитимете цей шлях, кожного разу простіше і при цьому глибше. Ви станете абсолютно іншою людиною, якщо дозволите всьому цьому з вами відбутися. Непроста трансформація матері. Зате скільки скарбів ви знайдете всередині!

Автор: Ольга Валяєва,
розділ з книги «Призначення бути мамою»

переклад Мирон Шкробут



Категорія: Психологія сім'ї » Системна сімейна психологія

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.