Християнська психологія » Психологія сім'ї » Психологія подружніх стосунків » «Розрив з традицією вчення Церкви» – Роберт Шпеман про Amoris Laetitia

 

«Розрив з традицією вчення Церкви» – Роберт Шпеман про Amoris Laetitia

Автор: Петро Гусак від 21-09-2017, 15:50, переглянули: 1121

Шановні читачі,

Пропоную Вашій увазі інтерв’ю, що його дав професор Роберт Шпеман – мій викладач в Міжнародній академії філософії у Князівстві Ліхтенштайн.

Сподіваюся, що це інтерв’ю спонукатиме до призадуми над Церквою в сучасному світі.

Петро Гусак

* * *


«Розрив з традицією вчення Церкви»
– Роберт Шпеман про Amoris Laetitia


РИМ / ШТУТТҐАРТ, 28 квітня 2016 року / 9:05

Святий Іван Павло ІІ цінував його як дорадника, Бенедикт XVI цінує його як друга; його вважають найвизначнішим католицьким німецьким філософом останніх десятиліть: Роберт Шпеман (Robert Spaemann). В ексклюзивному інтерв’ю для CNA філософ-емерит представляє виразно критичне прочитання Amoris Laetitia – майже тристасторінкового післясинодального писання Папи Франциска, котре було опубліковане 8 квітня 2016 року.

Професоре Шпеман, Ви супроводжували Вашою філософією понтифікати Івана Павла ІІ та Бенедикта XVI. Тепер численні віряни дискутують про те, як можливо читати післясинодальне повчання Папи Франциска Amoris Laetitia в тяглості й неперервності з вченням Церкви та цих Пап. Як Ви це бачите?

У більшій частині повчання це можливо, хоча його спрямування дозволяє робити висновки, які неможливо сумістити з вченням Церкви. Принаймні, параграф 305 разом з приміткою 351, у якому стверджується, що віряни, «перебуваючи в об’єктивній ситуації гріха», «на підставі пом’якшуючих чинників» можуть бути допущені до Святих Таїнств, прямо суперечить параграфу 84 писання Сімейна спільнота (Familiaris Consortio) Івана Павла II.

Про що ж ішлося Папі Іванові Павлові II?

Іван Павло II пояснює людську сексуальність як «реальний символ самовіддання цілої особи», й до того ж, «без будь-яких часових чи ще якихось обмежень». Отож, у параграфі 84 він цілком ясно формулює, що розлучені особи, котрі одружилися повторно, мали би відмовитися від статевого співжиття, якщо вони бажають приймати Пресвяту Євхаристію. Зміна в практиці уділення Святих Таїнств була б не «подальшим розвитком Апостольського повчання Familiaris Consortio», як це вважає Кардинал Каспер, а розривом з його сутнісним антропологічним й богословським вченням про людське подружжя та сексуальність. Церква не має таких повноважень, щоб уділенням Святих Таїнств позитивно санкціонувати невпорядковані статеві стосунки без попереднього навернення, неначе «випереджуючи» цим Боже Милосердя, – незалежно від того, як таку ситуацію оцінювати з людського й морального погляду. Подібно, як і щодо жіночого священства, двері тут зачинені.

Чи не можна тут зробити закид, що названі Вами антропологічні й богословські міркування хоча й правильні, але Боже Милосердя не зв’язане такими межами, а виявляється у конкретній ситуації кожної поодинокої людини?

Боже Милосердя міститься в центрі християнської віри у Воплочення і Відкуплення. Певно, що Бог бачить кожну поодиноку людину у її конкретній ситуації. Він знає її краще, аніж вона сама себе. Однак, християнське життя не є педагогічним заходом, що в ньому поступово наближаються до подружжя як до ідеалу – як це навіює Amoris Laetitia у її численних текстових місцях. Ціла сфера стосунків, а особливо – сексуальність стосується гідності людини, її особовості та свободи. Вона заторкує тіло як «храм Бога» (1 Кор 6, 19). Кожне зранення цієї сфери, як часто воно б не зустрічалося, є водночас зраненням стосунку до Бога – стосунку, до якого християни усвідомлюють себе покликаними, а отже – гріхом проти його святості. Таке зранення знову й знову потребує очищення й навернення.

Боже Милосердя якраз і полягає в тому, щоби знову й знову уможливлювати це навернення. Звісно, що воно не зв’язане визначеними межами, але Церква зі свого боку зобов’язана до проголошування навернення й не має повноважень уділенням Святих Таїнств переступати існуючі межі й чинити насильство над Божим Милосердям. Це було б зухвальством. Клірики, котрі дотримуються існуючого порядку, не засуджують у цей спосіб нікого, а беруть до уваги й проголошують ту межу до Божої Святості. Це – спасенне проголошування. Звинувачення їх у тому, що вони «ховаються за вченням Церкви» та «сідають на сідалищі Мойсеєвому», щоб «кидати каміння на людські життя» (параграф 305) я не хочу дальше коментувати. Потрібно лише зауважити, що дане текстове місце з Євангелії наведено тут у спотвореному тлумаченні. Ісус хоча й каже, що на сідалищі Мойсеєвому засіли книжники і фарисеї, однак виразно наголошує, що учні повинні дотримуватися того, що вони говорять. Учні лише не повинні жити так, як тамті (Мт 23, 2).

Папа Франциск наголосив же ж, що потрібно не зосереджуватися на окремих реченнях його писання, а брати до уваги цілість…

Зосереджуватися на згаданих текстових місцях є на мою думку цілком виправдано. У ситуації з папськими повчальними писаннями не можна очікувати, що люди тішитимуться гарним текстом і відвертатимуть погляд від вирішальних речень, котрі змінюють вчення Церкви. Тут дійсно наявне чітке рішення: «Так» або «Ні». Уділяти Пресвяту Євхаристію, або не уділяти: тут нема жодної серединної можливості.

Святий Отець знову й знову підкреслює у своєму писанні, що нікого не можна засуджувати навіки.

Мені важко зрозуміти, що він цим має на увазі. Це ж ясно, що Церква не має права нікого особисто засуджувати, тим більше – навіки. Дякувати Богові, вона й цілковито не може цього робити. Якщо ж ідеться про сексуальні стосунки, які об’єктивно суперечать християнському порядкові життя, то я б радо почув від Папи, після якого часу та за яких обставин об’єктивно грішний спосіб стосунків перетворюється в богоугодний.

Чи у Вашому баченні тут дійсно йдеться про розрив з традицією вчення Церкви?

Те, що тут ідеться про розрив, стає безсумнівно очевидним для кожної мислячої людини, котра знає відповідні тексти.

Незалежно від того, чи хтось погоджується: Виникає питання, як до цього дійшло.

Що Франциск стоїть по відношенню до свого попередника Івана Павла ІІ на критичній дистанції, виявилося вже в тому, що він проголосив його святим разом із Йоаном ХХІІІ, а щодо цього останнього зробив це без наявності другого чуда, необхідного для проголошення когось святим. Такий крок багато-хто слушно сприйняв як маніпулятивний. Він справив враження, що Папа хотів релятивізувати значення Івана Павла ІІ.

Однак, справжньою проблемою є впливова течія в моральному богослов’ї, котру можна зустріти вже в єзуїтів у XVII столітті, – течія, котра представляла неприховану ситуативну етику. Здається, що цитати зі св. Томи Аквінського, які Папа наводить в Amoris Laetitia, підкріплюють цей напрямок. Однак тут не взято до уваги той факт, що св. Тома знає об’єктивно гріховні дії, для яких не існує ситуативних винятків. До них належать також і сексуально невпорядковані способи поведінки. Подібно, як у 1950-х роках Карл Ранер у статті, яка містить усі суттєві й ще сьогодні чинні аргументи, так й Іван Павло ІІ відхилив ситуативну етику та засудив її у своїй енцикліці Сяєво істини (Veritatis Splendor). Післясинодальне повчання Amoris Laetitia чинить розрив і з цим документом. При цьому ми не повинні забувати, що це саме Іван Павло ІІ вмістив свій понтифікат в тему Божого Милосердя, присвятив цьому свою другу енцикліку, віднайшов у Кракові щоденник сестри Фаустини й пізніше проголосив її святою. Він – автентичний інтерпретатор Божого Милосердя.

Які наслідки Ви вбачаєте для Церкви?

Наслідків уже неможливо не помітити: збентеження і плутанина – від Єпископських Конференцій і до найменшого пароха в пралісі. Декілька днів тому один священик з Конґо висловив мені свою безпорадність стосовно цього повчання та стосовно відсутності чітких розпоряджень. Бо згідно з деякими текстовими місцями Amoris Laetitia, за наявності докладніше не визначених «пом’якшуючих обставин», не лише повторно одружені, а й усі ті, котрі живуть у якій-небудь «нерегулярній ситуації», без намагання облишити свої способи сексуальної поведінки, тобто, без Сповіді та навернення, можуть бути допущені до Сповіді з інших гріхів та до прийняття Пресвятої Євхаристії. Кожен священик, котрий дотримується дотепер чинного порядку уділення Таїнств, може бути підданий моббінґу з боку «вірян» та зазнати тиску з боку свого єпископа. Рим може видати розпорядження, щоб номінувати тільки «милосердних» єпископів, котрі готові відхилятися від існуючого порядку [уділення Таїнств]. Розчерком пера хаос піднято до рівня принципу. Папа мав би знати, що таким кроком він розколює Церкву й веде її в напрямку до схизми – схизми, що має свій осідок не на периферії, а в серці Церкви. Хай Бог нас від цього вбереже.

Однак, це єдине здається мені певним: бажання цього понтифікату, щоб Церква подолала зосередженість на самій собі, аби могти з вільним серцем іти до людей, даним писанням зруйноване на невизначений час. В широких частинах світу потрібно очікувати наступу секуляризму й подальшого скорочення кількості священиків. Адже вже віддавна можна спостерігати, що ті єпископи й дієцезії, котрі займають однозначну поставу в питаннях віри й моралі, мають найвищий приріст кількості священиків. Згадуються слова святого Павла з Послання до Коринтян: «Якщо сурма лунає невиразно, хто братиметься до зброї (Святого Духа)?» (1 Кор 14, 8).

Що, на Вашу думку, діятиметься далі?

Перед кожним окремим Кардиналом, але й перед кожним єпископом та священиком стоїть вимога, у сфері своєї відповідальності дотримуватися католицького порядку уділення Святих Таїнств та публічно цей порядок визнавати. Якщо Папа не готовий внести коректури, то знову офіційно поставити речі на правильний курс залишається завданням наступного понтифікату.

Джерело: http://de.catholicnewsagency.com/story/exklusiv-ein-bruch-mit-der-lehrtradition-robert-spaemann-uber-amoris-laetitia-0730


З німецької переклав Петро Гусак



Категорія: Психологія подружніх стосунків, Психологія статей, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *