Ісус Христос і українська нація
Останнім часом я почав натрапляти у стрічці новин ФБ на дописи псевдо-язичників про те, що Ісус Христос – то “перший інтернаціоналіст”, що бідні українці сперечаються про те, котрий патріархат кращий – Київський, Московський, чи Константинопольський, а насправді об’єкт їхнього поклоніння, себто – Ісус Христос – цілковито чужий і ворожий українській нації...
Щоб зрозуміти, а як воно є насправді, потрібен невеличкий і побіжний екскурс в історію. Якщо не братимемо до уваги трипільців (невідомо, чи вони були генетичними предками українців, якою мовою говорили і чи взагалі жили державним, а не родово-племінним утворенням), антів (їх стосується те саме, що й трипільців), ґотів (завдяки перекладу Біблії (так – саме Біблії!) ґотського єпископа Вульфіли знаємо, що вони говорили варіантом давньоґерманської, наближеної до давньої верхньонімецької – Althochdeutsch), згадану в “Пісні про Нібелунгів” столицю гунів Данпарштадт (можна інтепретувати ту назву як “місто на Дніпрі”, тобто Київ), скіфів (вони, попри кочовий спосіб життя, мали державне утворення – були “царські”, але їхня генетична спорідненість зі сучасними українцями – недоведена, а Геродот передає нам ряд скіфських слів, у тому числі – імен богів, які зовсім не слов’янські), а з іншого боку – тимчасово полишимо поза увагою можливість етимології Близькосхідної топоніміки в слов’янському ключі (Урусалемма (“урус го лем ма-є”), Бабин-льон (“Вавилон”), Гор, Гор(е)б (“Хорив”), Табор (“Фавор”), Синя (“Синай”), Ур (“Ор”), Ур-арту, ара-мійці, Ара-рат...), а фінікійської абетки як старого варіанту кирилиці, – перших, хоча вони й жили на території сучасної України, – через недоведений зв’язок спорідненості з українцями, а других – через територіяльну віддаленість, то в безпосередній добі перед Володимировим Хрещенням маємо на території України навіть не коаліцію, а просто розселення слов’янських племен – полян, древлян, дулибів, дреговичів, уличів, тиверців, радимичів, сіверян, вятичів, кривичів (ті два останні, змішавшись з угро-фінами і тюрками, внесли слов’янську кров у сучасний “російський” етнос): не те, що не об’єднаних, а й часто ворогуючих одне з одним (підкорення древлян варягами Інґваром та Гельґою на чолі варязько-полянської дружини – тому доказ). Про ті племена пише літописець в “Повісті временних літ”, і їхнє існування підтверджується ономастикою та топонімікою України, котра збереглася та існує аж досьогодні. І навіть остання передхристиянська державна формація – держава князя Святослава – складалася з полян, древлян і прийшлих варягів-дружинників. Інші слов’янські племена зміг об’єднати в централізоване державне утворення щойно Володимир – після Хрещення, а продовжив це об’єднання його син Ярослав, званий Мудрим: при ньому держава Русь сягнула найбільшої могутності й мала найбільшу територію: це той сам Ярослав, котрий збудував Собор Святої Софії в Києві й освятив його у 1018 році (за іншими даними – у 1037 році) – за 36 (чи, відповідно, за 17) років до сумнозвісного розколу Церков у 1054 році, посвятивши Русь під опіку Марії, Матері Ісуса – Богородиці-Оранти (“Молящоїся”). Щойно князі Володимир і Ярослав, об’єднавши доти розрізнені слов’янські племена, заклали основи для сучасної української нації (в модерному значенні цього терміну), і зробили вони це під знаком Святого Хреста, що від Хрещення Русі був присутній на Тризубі київських князів й на руських знаменах. І саме вже в християнську добу відбулася диференціяція Київської Русі та його народу – основи для модерної української нації – від мокшанських та залєшанських князівств Суздаля, Володимира на Клязьмі та Москви: тамті князі ходили походами “на Русь”, тобто, на Київ, чим доводили, що “Руссю” вони не були (як от Андрій “Боголюбський” у 1169 році: і руйнував та грабував він у Києві не язичницькі капища і зображення, а саме християнські церкви – наприклад, ті ж Десятинну і Святу Софію. Пізніше його “подвиги” повторили більшовики у 30-х роках ХХ століття).
У такий сам спосіб основи для націй (в модерному значенні цього терміну) закладали Хлодвіґ (об’єднав і охрестив франків у 498 році), Мєшко (об’єднав полянські і лехітські племена й охрестив Польщу в 966 році), Іштван, ставши першим угорським християнським королем у 1000 році..., а перший політичний вжиток терміну “нація” зустрічаємо в назві “Священної Римської імперії німецької нації” (Heiliges Roemisches Reich Deutscher Nation) у 1512 році: неважко здогадатися, яке віровизнання було в тому політичному утворенні офіційним. Таким чином, ВСІ модерні нації Західної культури завдячують своїм формуванням Християнству, а отже – його центральній фігурі: Нашому Богові і Спасителеві Ісусові Христові.
А от постмодерн зі своїм розмиванням націй та закладенням теоретичних основ для побудови (чи точніше – відродження поліетнічних імперій, типу ЄС), не мало, не багато – робить спробу повернутися до язичницьких витоків таких імперій: Імперії Александра та елліністичних держав його спадкоємців-діадохів, а також – Римської імперії імператорського періоду, у якій ще задовго до виникнення Християнства кожен африканець чи азіят міг собі купити “громадянство” (як це ми бачимо на прикладі батьків святого Апостола Павла – ревних фарисеїв). І грецький термін “космополіт” – “громадянин всесвіту” – виник – ні-ні, не в Християнстві, а в язичницькій Імперії Александра. І саме в ній розпочався релігійний синкретизм – змішання воєдино різних язичницьких культів (а еллінізм фактично почався у 331 році до Різдва Христового – з форсування військом Александра Македонського протоки Дарданелли). Так що першими розмивачами етнічної, культурної та релігійної ідентичності були саме язичники, а не християни. Кажете, Христос був “інтернаціоналістом”? Еге: щоби бути інтер-націоналістом, треба спершу бути націоналістом: сама етимологія на це вказує, а тоді вже будувати нормальні відносини “інтер-”. Але космополітом Він не був: полишивши питання про те, чи Ісус Христос був по тілу етнічним євреєм, чи тільки народився в тому середовищі, для серйозніших досліджень, ми знаємо з певністю: Він народився і виріс на тій території, вважав її Своєю батьківщиною, любив її і той народ, серед якого Він виріс, вболівав над ним і навіть плакав: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!” (Лк 14, 34). О, коби кожен етнічний націоналіст зміг взяти в цьому з Нього приклад!
Що стосується подальшої історії Русі-України, то після Батиєвого нашестя, остаточного відокремлення від Русі московського улусу, васального татарам, і династійно-феодальних блукань у формаціях “Литовсько-Руське князівство” та (після Люблінської унії 1569 року) “Польське королівство”, нову боротьбу за українську державність повів Богдан Хмельницький, спершись на козацтво, котре було – ні-ні – не язичницьким, а православно-християнським. (Хто бажав би в цьому контексті згадати про “характерників” як про атавізм язичництва, мусив би бути дуже обережним і навести достовірні джерела, бо “характерники”, як ми чуємо про них легенди, радше нагадують християнських містиків, аніж язичників). І попри всю недолугість і катастрофічність Переяславської угоди з Москвою (у якій теж, на жаль, одним з основних мотивів було “православне Християнство”) саме Богдан Хмельницький заклав основи для майбутньої національної ідеї та боротьби за державність, котра розгорілася щойно 300 років опісля, – і вели її – ні-ні – не язичники, а християни: і бійці Центральної Ради та Директорії, і Українські січові стрільці (котрі у Львові в листопаді 1918 року проголосили ЗУНР) – пізніша Українська Галицька армія. І попри все масонство Центральної Ради (Грушевський, Винниченко, Петлюра...), вона все-таки взялася сприяти відродженню української Церкви, а не слов’янського язичництва, створивши УАПЦ.
Що стосується культурного збереження і розвитку української нації, то, наприклад, в Західній Україні, котра після поділу Польщі у 1772 році відійшла до Австрії, саме Греко-Католицька Церква і духовенство плекали українську мову і культуру. Перше друковане видання народною українською мовою – “Русалка Дністрова” побачило світ у 1837 році – на 4 роки раніше від першого видання Шевченкового Кобзаря, і написали та видали його три греко-католицькі священики. І в подальших десятиліттях в Західній Україні боротьбу за мову, культуру, просвітництво і тверезість вели, й так українську національну ідентичність примножили і зберегли (в Галичині – від спольщення, на Закарпатті – від мадяризації, на Пряшівщині – від словакізації) – ні-ні, не волхви, а греко-католицькі єпископи та священики. І в ХХ столітті капеланами Поліської Січі, а потім УПА були – ні-ні, не волхви, а православні й греко-католицькі священики. І релігійний, світоглядний спротив, спротив сумління, а отже, по великому рахунку, – спротив національно-патріотичний і політичний, у 1946-1989 роках чинили – ні-ні, не волхви, а підпільна Українська Греко-Католицька Церква (може, саме тому тепер так намагаються “перетворити” її зсередини?).
Отож: чого прагнуть згадані псевдо-язичники? Повернути Україну до стану родово-племінної роздробленості, який існував до Хрещення Русі у 988 році? Заперечити роль Ісуса Христа і Християнства у формуванні та збереженні української нації? Повторити подвиги більшовиків з ХХ століття по руйнуванню Християнства і християнських храмів? – тих більшовиків, у рядах яких так чисельно був представлений особливий етнос, який, за невеликими винятками, активно бореться проти Христа і Християнства аж досьогодні? Чи часом не змикаються згадані псевдо-язичники з тим етносом в “стройниє ряди” однодумців – ґверілли проти Християнства? (І – як припущення – чи згаданий особливий етнос їх часом не створив та не фінансує?) А їхня світоглядна тотожність з “родновєрамі” на північ від українського кордону вимагатиме глибших – не тільки релігієзнавчих – досліджень.
Петро Гусак
