Ісус Христос і українська нація

Автор: Петро Гусак від 2-08-2020, 21:45, переглянули: 603

Ісус Христос і українська нація


Останнім часом я почав натрапляти у стрічці новин ФБ на дописи псевдо-язичників про те, що Ісус Христос – то “перший інтернаціоналіст”, що бідні українці сперечаються про те, котрий патріархат кращий – Київський, Московський, чи Константинопольський, а насправді об’єкт їхнього поклоніння, себто – Ісус Христос – цілковито чужий і ворожий українській нації...

Щоб зрозуміти, а як воно є насправді, потрібен невеличкий і побіжний екскурс в історію. Якщо не братимемо до уваги трипільців (невідомо, чи вони були генетичними предками українців, якою мовою говорили і чи взагалі жили державним, а не родово-племінним утворенням), антів (їх стосується те саме, що й трипільців), ґотів (завдяки перекладу Біблії (так – саме Біблії!) ґотського єпископа Вульфіли знаємо, що вони говорили варіантом давньоґерманської, наближеної до давньої верхньонімецької – Althochdeutsch), згадану в “Пісні про Нібелунгів” столицю гунів Данпарштадт (можна інтепретувати ту назву як “місто на Дніпрі”, тобто Київ), скіфів (вони, попри кочовий спосіб життя, мали державне утворення – були “царські”, але їхня генетична спорідненість зі сучасними українцями – недоведена, а Геродот передає нам ряд скіфських слів, у тому числі – імен богів, які зовсім не слов’янські), а з іншого боку – тимчасово полишимо поза увагою можливість етимології Близькосхідної топоніміки в слов’янському ключі (Урусалемма (“урус го лем ма-є”), Бабин-льон (“Вавилон”), Гор, Гор(е)б (“Хорив”), Табор (“Фавор”), Синя (“Синай”), Ур (“Ор”), Ур-арту, ара-мійці, Ара-рат...), а фінікійської абетки як старого варіанту кирилиці, – перших, хоча вони й жили на території сучасної України, – через недоведений зв’язок спорідненості з українцями, а других – через територіяльну віддаленість, то в безпосередній добі перед Володимировим Хрещенням маємо на території України навіть не коаліцію, а просто розселення слов’янських племен – полян, древлян, дулибів, дреговичів, уличів, тиверців, радимичів, сіверян, вятичів, кривичів (ті два останні, змішавшись з угро-фінами і тюрками, внесли слов’янську кров у сучасний “російський” етнос): не те, що не об’єднаних, а й часто ворогуючих одне з одним (підкорення древлян варягами Інґваром та Гельґою на чолі варязько-полянської дружини – тому доказ). Про ті племена пише літописець в “Повісті временних літ”, і їхнє існування підтверджується ономастикою та топонімікою України, котра збереглася та існує аж досьогодні. І навіть остання передхристиянська державна формація – держава князя Святослава – складалася з полян, древлян і прийшлих варягів-дружинників. Інші слов’янські племена зміг об’єднати в централізоване державне утворення щойно Володимир – після Хрещення, а продовжив це об’єднання його син Ярослав, званий Мудрим: при ньому держава Русь сягнула найбільшої могутності й мала найбільшу територію: це той сам Ярослав, котрий збудував Собор Святої Софії в Києві й освятив його у 1018 році (за іншими даними – у 1037 році) – за 36 (чи, відповідно, за 17) років до сумнозвісного розколу Церков у 1054 році, посвятивши Русь під опіку Марії, Матері Ісуса – Богородиці-Оранти (“Молящоїся”). Щойно князі Володимир і Ярослав, об’єднавши доти розрізнені слов’янські племена, заклали основи для сучасної української нації (в модерному значенні цього терміну), і зробили вони це під знаком Святого Хреста, що від Хрещення Русі був присутній на Тризубі київських князів й на руських знаменах. І саме вже в християнську добу відбулася диференціяція Київської Русі та його народу – основи для модерної української нації – від мокшанських та залєшанських князівств Суздаля, Володимира на Клязьмі та Москви: тамті князі ходили походами “на Русь”, тобто, на Київ, чим доводили, що “Руссю” вони не були (як от Андрій “Боголюбський” у 1169 році: і руйнував та грабував він у Києві не язичницькі капища і зображення, а саме християнські церкви – наприклад, ті ж Десятинну і Святу Софію. Пізніше його “подвиги” повторили більшовики у 30-х роках ХХ століття).

У такий сам спосіб основи для націй (в модерному значенні цього терміну) закладали Хлодвіґ (об’єднав і охрестив франків у 498 році), Мєшко (об’єднав полянські і лехітські племена й охрестив Польщу в 966 році), Іштван, ставши першим угорським християнським королем у 1000 році..., а перший політичний вжиток терміну “нація” зустрічаємо в назві “Священної Римської імперії німецької нації” (Heiliges Roemisches Reich Deutscher Nation) у 1512 році: неважко здогадатися, яке віровизнання було в тому політичному утворенні офіційним. Таким чином, ВСІ модерні нації Західної культури завдячують своїм формуванням Християнству, а отже – його центральній фігурі: Нашому Богові і Спасителеві Ісусові Христові.

А от постмодерн зі своїм розмиванням націй та закладенням теоретичних основ для побудови (чи точніше – відродження поліетнічних імперій, типу ЄС), не мало, не багато – робить спробу повернутися до язичницьких витоків таких імперій: Імперії Александра та елліністичних держав його спадкоємців-діадохів, а також – Римської імперії імператорського періоду, у якій ще задовго до виникнення Християнства кожен африканець чи азіят міг собі купити “громадянство” (як це ми бачимо на прикладі батьків святого Апостола Павла – ревних фарисеїв). І грецький термін “космополіт” – “громадянин всесвіту” – виник – ні-ні, не в Християнстві, а в язичницькій Імперії Александра. І саме в ній розпочався релігійний синкретизм – змішання воєдино різних язичницьких культів (а еллінізм фактично почався у 331 році до Різдва Христового – з форсування військом Александра Македонського протоки Дарданелли). Так що першими розмивачами етнічної, культурної та релігійної ідентичності були саме язичники, а не християни. Кажете, Христос був “інтернаціоналістом”? Еге: щоби бути інтер-націоналістом, треба спершу бути націоналістом: сама етимологія на це вказує, а тоді вже будувати нормальні відносини “інтер-”. Але космополітом Він не був: полишивши питання про те, чи Ісус Христос був по тілу етнічним євреєм, чи тільки народився в тому середовищі, для серйозніших досліджень, ми знаємо з певністю: Він народився і виріс на тій території, вважав її Своєю батьківщиною, любив її і той народ, серед якого Він виріс, вболівав над ним і навіть плакав: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки раз Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!” (Лк 14, 34). О, коби кожен етнічний націоналіст зміг взяти в цьому з Нього приклад!

Що стосується подальшої історії Русі-України, то після Батиєвого нашестя, остаточного відокремлення від Русі московського улусу, васального татарам, і династійно-феодальних блукань у формаціях “Литовсько-Руське князівство” та (після Люблінської унії 1569 року) “Польське королівство”, нову боротьбу за українську державність повів Богдан Хмельницький, спершись на козацтво, котре було – ні-ні – не язичницьким, а православно-християнським. (Хто бажав би в цьому контексті згадати про “характерників” як про атавізм язичництва, мусив би бути дуже обережним і навести достовірні джерела, бо “характерники”, як ми чуємо про них легенди, радше нагадують християнських містиків, аніж язичників). І попри всю недолугість і катастрофічність Переяславської угоди з Москвою (у якій теж, на жаль, одним з основних мотивів було “православне Християнство”) саме Богдан Хмельницький заклав основи для майбутньої національної ідеї та боротьби за державність, котра розгорілася щойно 300 років опісля, – і вели її – ні-ні – не язичники, а християни: і бійці Центральної Ради та Директорії, і Українські січові стрільці (котрі у Львові в листопаді 1918 року проголосили ЗУНР) – пізніша Українська Галицька армія. І попри все масонство Центральної Ради (Грушевський, Винниченко, Петлюра...), вона все-таки взялася сприяти відродженню української Церкви, а не слов’янського язичництва, створивши УАПЦ.

Що стосується культурного збереження і розвитку української нації, то, наприклад, в Західній Україні, котра після поділу Польщі у 1772 році відійшла до Австрії, саме Греко-Католицька Церква і духовенство плекали українську мову і культуру. Перше друковане видання народною українською мовою – “Русалка Дністрова” побачило світ у 1837 році – на 4 роки раніше від першого видання Шевченкового Кобзаря, і написали та видали його три греко-католицькі священики. І в подальших десятиліттях в Західній Україні боротьбу за мову, культуру, просвітництво і тверезість вели, й так українську національну ідентичність примножили і зберегли (в Галичині – від спольщення, на Закарпатті – від мадяризації, на Пряшівщині – від словакізації) – ні-ні, не волхви, а греко-католицькі єпископи та священики. І в ХХ столітті капеланами Поліської Січі, а потім УПА були – ні-ні, не волхви, а православні й греко-католицькі священики. І релігійний, світоглядний спротив, спротив сумління, а отже, по великому рахунку, – спротив національно-патріотичний і політичний, у 1946-1989 роках чинили – ні-ні, не волхви, а підпільна Українська Греко-Католицька Церква (може, саме тому тепер так намагаються “перетворити” її зсередини?).

Отож: чого прагнуть згадані псевдо-язичники? Повернути Україну до стану родово-племінної роздробленості, який існував до Хрещення Русі у 988 році? Заперечити роль Ісуса Христа і Християнства у формуванні та збереженні української нації? Повторити подвиги більшовиків з ХХ століття по руйнуванню Християнства і християнських храмів? – тих більшовиків, у рядах яких так чисельно був представлений особливий етнос, який, за невеликими винятками, активно бореться проти Христа і Християнства аж досьогодні? Чи часом не змикаються згадані псевдо-язичники з тим етносом в “стройниє ряди” однодумців – ґверілли проти Християнства? (І – як припущення – чи згаданий особливий етнос їх часом не створив та не фінансує?) А їхня світоглядна тотожність з “родновєрамі” на північ від українського кордону вимагатиме глибших – не тільки релігієзнавчих – досліджень.

Петро Гусак



Категорія: Психологія впливу та протидії маніпуляцій, Етнопсихологія, Наукові статті, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.