Християнська психологія » Соціальна психологія » Розвиток неоязичництва в Україні у XX столітті

 

Розвиток неоязичництва в Україні у XX столітті

Автор: Петро Гусак від 25-04-2017, 12:41, переглянули: 1906

Пропонуємо Вашій увазі дипломну роботу студентки УКУ, захищену в 2007 році (я був її рецензентом). Викладену в ній тематику в наш час просто необхідно знати християнам усіх Церков, а особливо духовенству: щó спонукало отців-засновників неоязичницьких напрямків та спільнот відроджувати дохристиянські вірування, якими є їхні мотиви, аргументація, термінологія, символіка їхніх обрядів та ритуальних дійств, врешті – щó властиво є їхнім sacrum («священним»), супроти якого вони здійснюють свої релігійні акти, та яку цьогосвітню і потойбічну перспективу вони пропонують своїм послідовникам.

(Термін «язичництво» походить від церковнослов’янського іазыцы – народи, котрі розмовляють власними мовами: іазыкъ означає і «народ», і «мова». Термін було вжито у християнських священних книгах для перекладу грецького τα εθνη – «народи», що у свою чергу є калькою єврейського גויים [goim]: ґої, неєврейські народи-іновірці).

Краще знати неоязичницьку палітру в Україні та близькому зарубіжжі буде цікаво й корисно і самим язичникам.

Працю публікуємо з люб'язної згоди її авторки.

Петро Гусак

* * *



УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Філософсько-богословський факультет
Кафедра церковної історії






Розвиток неоязичництва в Україні у XX столітті


Дипломна робота








Студент: Христина Жукровська
Науковий керівник: Олег Турій,
Кандидат історичних наук









Львів 2007


* * *


ЗМІСТ


Вступ ..................................................................................................................................... 3
Розділ 1. Виникнення та класифікація неоязичницьких рухів .................................. 7
1.1. «Будителі рідної віри» .................................................................................... 7
1.2. Неоязичницькі течії в Україні (об’єднання, групи, центри, видання) …... 9
1.2.1. Об’єднання найбільших громад рідновірів та рунвірів ................ 9
1.2.2. Класифікація рідновірів в Україні .................................................. 14
1.3. Розвиток національних релігійних течій в Європі ....................................... 17
2. Основи віровчення та культу ....................................................................................... 21
2.1. Вірування ………………………………...…................................................... 21
2.1.1. Політеїзм рідновірів …………………………….…….................... 21
2.1.2. Монотеїстичне вчення Лева Силенка ............................................. 25
2.2. Культ (обряди, свята, календар) ..................................................................... 31
3. Ідеологія неоязичництва ................................................................................................ 36
3.1. «Рідна віра» і націоналізм ............................................................................... 36
3.2. Етнорелігії та культура ................................................................................... 40
3.2.1. Взаємозв’язок культури та релігії. Творення неоязичницьких рухів як виразників особливостей української культури та духовності ……………………………………………………....... 40
3.2.2. Неоязичництво як спроба повернення до етнічної віри українців ……………………………………………………………. 44
3.3. Неоязичництво як антихристиянство ............................................................ 48
Висновки ............................................................................................................................... 58
Додатки .................................................................................................................................. 60
Список використаної літератури ..................................................................................... 79


ВСТУП


Крах тоталітарного радянського режиму, демократичні перетворення та становлення суверенної української державності наприкінці 80 – на початку 90-х років ХХ століття супроводжувалися докорінними змінами в усіх галузях суспільного життя і, зокрема, в релігійній сфері. Плюралізм ідейних засад і особистих переконань став новою нормою на противагу атеїстичній індоктринації державній нарузі над свободою сумління. На хвилі цього духовного розкріпачення відбувалося не лише оновлення та відродження традиційних Церков і релігійних спільнот, упродовж десятиліть переслідуваних, а то й цілком заборонених безбожною владою, але й поява досі незнаних і навіть екзотичних віросповідних течій і практик.
Як не парадоксально, саме радянський період якнайкраще підготував масову свідомість до сприйняття нових релігійних рухів: тривалий період офіційного атеїзму захитав устої духовності та культури, проголосивши матеріалізм єдино правильним світоглядом. За допомогою державних експериментів періоду перебудови з гіпнотизерами на зразок Кашпіровського і Чумака так само масово було насаджено віру у трансцендентне. Але оскільки традиційні способи осмислення і практикування віри на загал було втрачено, то для багатьох будь-яка нова система видавалася прийнятною. З розпадом СРСР пропозиція подібних моделей зросла настільки, що громадяни попали у своєрідний «релігійний супермаркет»: кожен міг вибрати вірування, яке краще пасувало до його внутрішніх запитів. Вчення варіювали за агресивністю, прив’язаністю до традиції чи претензіями на оригінальність, також апелювали до різних цінностей (наприклад, псевдохристиянські течії наново «інтерпретують» Біблію, сайєнтологи звертаються до всесильності розуму, сатаністи ж відверто проголошують себе слугами лукавого).
В такому контексті почали з’являтися і неоязичницькі течії, основною ідеєю яких є повернення до прадавньої релігії українського народу, відновлення та розвиток дохристиянських традицій та звичаїв, обрядовості предків. «Віднайдена автентична віра» у незалежній Україні претендує на роль одного з націотворчих факторів, перетворюючи на об’єкт поклоніння саме українство. Зародження цих рухів почалося ще після Другої світової війни, серед тих українців, які змушені були покинути рідні землі та опинилися на еміграції. Намагаючись не розчинитися у людському морі та не втратити пов’язання зі своєю духовною Батьківщиною, деякі з них почали звертатися до витоків української цивілізації, до часів дохристиянської культури. Ще більшої актуальності покликання на існуючі традиції, на «давнину» набули у перших роках становлення державної незалежності України,
Предметом даного дослідження є явище неоязичництва. Об’єктом є розвиток неоязичницьких рухів в Україні в 20 столітті.
Дослідницьким завданням є розкрити суть явища неоязичництва, представити основні його напрямки, зосередити увагу на проблемах, як внутрішніх, які існують в середовищі його послідовників, так і зовнішніх, що мають місце в контексті культурно-історичних обставин розвитку країни.
Актуальність нашого дослідження випливає з того, що про основи їхнього віровчення та культу досить мало об’єктивної інформації, яку часто підміняє штучне нагнітання пристрастей у засобах масової інформації: чи то його адептами (з метою самореклами), чи то опонентами (схильних перебільшувати його «загрозу»).
Дане дослідження обмежується українським емігрантським середовищем і територією України в ХХ столітті. Попри те, аналогічні культурні та історичні процеси в інших посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи, що також буде відображатися в нашій праці.
Оскільки явище неоязичництва дуже слабо представлене в науковій та популярній літературі, ця робота базується на першоджерелах: публікаціях його засновників і послідовників. Ми змушені часто звертатися до Інтернет-ресурсів, оскільки більшість організацій створені зовсім недавно, і лише з електронних мас-медіа можна було черпати останню інформацію. Слід, правда, зазначити, що деякі тексти апологетів «рідної віри» настільки поверхові й малозмістовні, що виявляються непридатними навіть для описових досліджень.
У висвітленні обраної нами теми будемо використовувати здебільшого описовий і порівняльно-аналітичний методи. Це пов’язано із відсутністю достатньої кількості не лише фахової літератури, але й узагальнюючих праць, які б походили з самого неоязичницького середовища. Це змушує до власних пошуків автора даної роботи, розробки певної систематизації знайденого та формування власних оціночних висновків.
Мета цієї роботи – дослідити, в чому полягає феномен української етнорелігії, ознайомитися із її вченням та культовими практиками у контексті процесів духовно-культурного відродження та націотворення. Робота складається з трьох розділів, в яких висвітлено процеси виникнення та розвитку неоязичницьких рухів, представлено основи віровчення і обрядовості, а також проаналізовано ідейні та суспільно-політичні засади та пріоритети.
Щоб дане дослідження було максимально чітким, зрозумілим та доступним не лише для тих, хто більш-менш ознайомлений із самим явищем, найперше ми звернемося до ґенези ідеї відродження язичницьких практик та створення новітніх вчень, основаних на світогляді предків. Зупинимося на розгляді окремих постатей, ідеологів, найбільш причетних до розвитку цих течій. Також звернемо увагу на становлення та структурне розмаїття неоязичницьких організацій та об’єднань, що охоплює не лише культурну та релігійну сфери, але й політичну.
Також доцільно буде хоча б побіжно розглянути особливості неоязичництва на теренах Східної Європи, оскільки розвиток таких рухів в Україні не відбувається ізольовано від інших народів. Існують певні відмінності у різних країнах у намаганнях відродити світогляд предків і перетворити його на сучасне релігійне вчення, проте можна спостерігати і багато спільних рис, закономірностей.
Другий розділ зосереджує увагу на найважливіших аспектах неоязичницького вчення та культу. Зупинимося на розгляді РУНВіри та Рідної Віри як двох найбільших та найвідоміших течій українського неоязичництва. Попри з’ясування спільних для них рис, важливо вказати на відмінність між ними, яка випливає із різних систем боговірування. Так, рідновіри вважають себе політеїстами і прямими спадкоємцями прадавньої віри предків. Рунвірівці, натомість, є монотеїстами, оскільки почитають єдиного бога, але своє вчення теж виводять зі світогляду предків.
У третьому розділі ми розглянемо теоретичні аспекти функціонування етнорелігії в духовно-культурному та національно-політичному житті України, зокрема ми звернемо увагу на уявлення про язичництво як «істинну віру українців» та поєднання його з ідеями патріотизму й націоналізму. Полеміка неоязичництва із християнством займає важливе місце в його ідеології, тому неможливо оминути цю тему в даній роботі.
У висновках ми спробуємо запропонувати деякі богословські узагальнення та практичні міркування щодо оцінки етнорелігійних течій з християнської перспективи.

Розділ 1
Виникнення та класифікація неоязичницьких рухів


Більшість підручників з релігієзнавства подають неоязичництво як збірне поняття новітніх релігійних утворень, основною метою яких є «відродження» дохристиянських та релігійних практик і спроба реконструкції давнього язичницького світогляду.
«Неоязичництво – новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, мета яких – зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність за умов нівелюючого впливу тотальної модернізації» .[1]

Про розвиток цього руху в Україні можна говорити з середини 20 століття. Характерною рисою є те, що він зароджувався у колах науковців, етнографів, не маючи ширшої суспільної бази та. Таким чином, щоб проаналізувати сучасний стан неоязичництва в Україні, необхідно найперше звернутися до тих постатей, що найбільше спричинилися до його становлення.


1.1. «Будителі рідної віри»


Одним із перших авторів ідеї «відродження» неоязичництва в Україні можна вважати Володимира Шаяна. Народився він 2 серпня 1908 року у Львові. Вивчав філософію, санскритську та європейську філологію у Львівському університеті. Мав зв’язок з ОУН та УПА. У 1943 році створив «Орден Лицарів Бога Сонця» – нелегальну релігійно-політичну організацію за визволення України від «візантійсько-християнського духовного рабства» .[2] Вже наступного року В. Шаян виїхав до Ауґсбурґу, де був створений другий загін ордену, і серед посвячених лицарів був ще один відомий лідер руху – Лев Силенко (Орлиголова). Володимир Шаян створив Українську Вільну Академію Наук, займався видавничою діяльністю. В 1948 році виїхав у Лондон, де став професором. Там він був головою Орієнталістів та Спілки Вільних Журналістів. Помер 1974 року в Лондоні. Його послідовники – сповідники Рідної Віри – вшановують день народження і день смерті Володимира Шаяна .[3]
Саме Володимир Шаян перший дав послідовне вчення генотеїзму [4], тобто «про єдинобожество як многопроявну, многоіменну і многоособову Істоту…» .[5] Основними працями є наступні: «Аналіз Велес Книги», «Найвище Світло», «Віра Предків Наших». Завдяки його здобуткам у сфері дослідження походження українців, їхньої культури та духовності пізніші науковці взялися за відродження язичництва як релігії українських предків.
Одною із важливих постатей є Іван Силенко – засновник РУНВіри. Народився в с. Ратьківка-Богоявленське, тепер Олександрія, в Кіровоградській області на початку 30-х років XX століття. Проте, сам Силенко говорить:
Я вічний, Вічність не родиться. Я жив у Трипільському селищі над Дніпром 6000 літ тому. Я брав участь у походах Антії-Скитії-Русі, у походах царя Святослава Хороброго. Мій народ вічний. Я жив, живу і житиму в народі. Народ в мені. І я в Народі .[6]

Власне, Тетяна (Світослава) Лисенко у своїй монографії «Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога» подає детальний життєпис Івана Силенка. Український релігієзнавець Анатолій Колодний вважає, що «самосакралізація» та «самообоження» Силенка Тетяною Лисенко як його біографа і принесло найбільшу шкоду Вчителю .[7]
Важливо зазначити, що підставовим чинником у вихованні майбутнього засновника РУНВіри мав вплив дідуся Трохима, який розповідав про традиції предків, виховував національні почуття в онука, любов до рідного народу .[8] Відомо, що з 1938 року Іван Силенко навчався у Кременчуцькому бібліотечному технікумі, де почав виявляти свої ораторські здібності .[9] Під час Другої світової війни Іван Силенко виїхав до Німеччини, згодом до Франції, а в 1953 році перебрався до Канади, де постійно мав зустрічі з українською діаспорою. Також цікавився східними релігіями, зокрема, подорожуючи країнами Азії, вивчав санскрит в Індії, історію Скитів в Ірані, досліджував руїни Шумеру та клинописи в Іраці, бачив пам’ятки Гіттітів у Туреччині .[10]
У 1979 році у Торонто вийшла книга Лева Силенка «Мага Віра» [11] (слово Мага із санскриту означає могутня, велика [12]). Твір складається з 52-ох розділів – 52-ох днів пізнання, які поділені на дрібніші уривки. Автор пише історію України, починаючи подіями від Олега Віщого, до 1775 року. Також книга містить основи віровчення Лева Силенка. В Україні вперше була надрукована у 1997 році .[13]
Серед інших публікацій цього ж автора – «Святе вчення, РУНВіра: Нове духовне народження» [14], «Гість з храму предків» [15], «Переоцінка духовної вартості» .[16]
Таким чином, можна говорити про зародження неоязичництва не стільки в Україні, але в діаспорі, оскільки основні його «будителі» розгорнули свою діяльність закордоном. І лише з проголошенням незалежності, багато з них почали повертатися в Україну, створювати тут релігійні угрупування, залучаючи людей, які вважають себе послідовниками їхнього вчення.


1.2. Неоязичницькі течії в Україні (об’єднання, групи, центри, видання)


Згідно класифікацій більшості підручників з релігієзнавства, язичницькі культи відносять до нетрадиційних новітніх культів, які найбільше прив’язані до національного ґрунту. Язичників поділяють на політеїстів на монотеїстів .[17] Монотеїстичним є лише вчення РУНВіри. Зрештою, останні не зачисляють себе до неоязичників, але говорячи про неоязичницькі рухи, буду мати на увазі і їх теж, оскільки розглядаю це як збірне поняття рухів, які в своєму вченні мають елементи давніх язичницьких вірувань.

1.2.1. Об’єднання найбільших громад рідновірів та рунвірів

На сьогодні є чотири об’єднання неоязичників:
1. Родове Вогнище Рідної Православної Віри.
2. Об’єднаня Рідновірів України (ОРУ)
3. Громада рідновірів «Трійця»
4. ОСІДУ РУНВіри, або силенкияни
Засновником Родового Вогнища Рідної Православної Віри є Володимир Куровський. Інтернет-сайт Родового Вогнища подає адреси центрів, громад та представництв Рідної Православної Віри. За їхніми даними, в Україні існує три духовні центри та 45 громад, а також три закордонні представництва .[18] В Програмі Родового Вогнища Рідної Православної Віри зазначено, що воно виступає «правонаступником прав і обов'язків прадавньої Віри – Віди предків Українського народу» .[19]
З 1999 року існує Товариство Орії «Перунова Рать». Члени цього товариства створили Київську Школу Бойового Гопака. Товариство займається видавничою діяльністю, друкуючи такі книги як «Відродження Світогляду» (2001 р.), «Речник Рідновіра» (2003 р.), «Календар Жерців» (2004 р.) та ін.
2000 року Володимир Куровський створив «Кіш Характерного Козацтва» (КХК). В наступному році утворився і був зареєстрований як громадська організація Подільський полк Характерного Козацтва України. В основі козацького вишколу є Давньоруське Бойове Мистецтво «Триглав». Велика увага приділяється відновленню давніх звичаїв, а також поверненню до назви українців – русини .[20]
У 2003 р. було утворено Віче Українських Рідновірів – постійно діючу нараду громад, об’єднань рідновірів, а також окремих рідновірів. Віче не є релігійною конфесією чи юридичною особою. Метою Віча є вироблення і узгодження основних засад співпраці різних об’єднань Українських рідновірів у справі відродження прадавньої звичаєвості українців. Зокрема йдеться про відродження звичаїв, календаря, лицарського виховання та ін. У Києві в 2003 році відбулося Перше Родове Слов’янське Віче – з’їзд язичників-слов’ян.
На початку 90-х років було створено школу «Родосвіт», метою якої є організація семінарів, тренінгів та інших видів навчання людини «творити свій власний світ (долю, життя, кар’єру) у єднанні з джерелами сили (енергії) Всесвіту» .[21]
До рідновірів України належать такі громади як «Слово Оріїв», «Курган», братство «Сварга», «Віче», «Дан Берест».
Серед ЗМІ рідновірів є «Триглав», «Родове вогнище», Інтернет-газета «Рідна Україна», «Інформ бюлетень», «Персонал +», «Нова Січ», проте не всі вони повноцінно функціонують та не є доступними для кожного українця.
Другим значущим рухом у справі відновлення язичництва є Українська рідна віра (православне язичництво) – Об’єднання Рідновірів України (ОРУ). Прихильники православного язичництва вважають себе послідовниками традиції Володимира Шаяна, який в 1934 році започаткував наукову реконструкцію і відродження Рідної Віри.
20 грудня 1993 року була створена перша Громада Українських Язичників «Православ’я». Офіційно зареєстрована в Міністерстві юстиції України 31 травня 1995 року (свідоцтво № 468). Очолює ОРУ Галина Лозко, титул якої є Верховна Волхвиня України Зореслава. Галина Сергіївна Лозко народилася 3 лютого 1952 року в смт Сланець на Миколаївщині. З 1963 року живе в Києві. Навчалася у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Засновниця Київської громади «Православ’я» та релігійного центру ОРУ. В 1994 році була посвячена в духовний сан Волхвині, а також є Верховною Волхвинею України. З 1995 року – голова ОРУ. Кандидат філософських наук. Народознавець і релігієзнавець. Засновник і ректор Української Духовної Академії Рідновірів – вищого духовного навчального закладу Рідновірів, який має два факультети: богословський і жрецький; а також заочну та екстернатну форми навчання.. Галина Лозко є засновником часопису «Сварог». Професор Київського національного університет культури і мистецтв. Член Національної спілки письменників України. Автор багатьох книжок та статей: «Українське язичництво», «Етнологія України», «Волховник», «Коло Свароже», переклад на українську мову Велесової книги.
У 2001 році ОРУ заснувало нагороду Орден Святослава Хороброго .[22] Сьогодні до ОРУ входить 15 релігійних громад. ОРУ є учасником WCER (World Congress of Ethnic Religious), створеного в 1998 році.
Основними виданнями є «Віра Предків Наших» (1987) В. Шаяна, «Правослов» (1995), Велесова книга (2001, 2004), «Волховник: Правослов» (1998), «Коло Свароже. Відроджені традиції» (2004) Галини Лозко.
Третьою є культурологічна громада «Трійця». Основні напрями роботи громади: навчальний (вивчення праць Лева Силенка, В. Шаяна, видатних українських діячів, ознайомлення із словесною творчістю Предків), дослідницький (дослідження обрядовості та звичаєвості), видавничий (видання календаря, співаників та ін.), духовний (молитовні зібрання та святкування), агітаційно-пізнавальний (проведення акцій, відвідування Святинь України) та координаційний (співпраця з іншими організаціями рідновірів).
Найбільш відомою на теренах України є РУНВіра. Відмінністю РУНВіри є те, що заснована вона і довгий час існувала в діаспорі, а не на території України, хоча й проголошує себе українською релігійною організацією. Так, перша громада була зареєстрована у Чикаго (Іллінойс) 1966 року. Потім діяльність рідновірів поширилась в інших містах США: в Аллентауні (Песнильванія), в Атлантик Сіті (Нью-Джерсі), в Нью-Йорку та Монреалі (Канада), у Гамільтоні (Онтаріо).
Загалом, на сьогодні громади і представництва РУНВіри є в Канаді (Торонто, Вінніпег, Оттава, Ніагара. Едмонтон, Калгарі, Ріджайна, Ванкувер), у США (Спрінг Глен, Рочестер, Сіракузи, Буфало, Детройт, Чікаго, Денвер, Бріджпорт, Гартфорт, Трентон, Сан-Франциско, Гат Спрінг, Норт Порт, Міннеаполіс, Клівленд, Філадельфія, Сан Дієго, Лас Вегас, Фінікс), в Австралії (Канберра, Брісбен, Каррінгтон), в Англії (Лондон, Болтон. Рочдел), в Німеччині (Ессен, Штутгард), у Новій Зеландії (Мастертон). Отож, можна чітко побачити географію поширення РУНВіри в діаспорі.
В Україні 17 вересня 1991 року був зареєстрований Статут Громади вірних РУНВіри (Свідоцтво № 629) у Київській міській Раді. 1992 року Рада у Справах Релігії при Кабінеті Міністрів України зареєструвала РУНВіру як Церкву на всю територію України .[23]
За даними статистики станом на 1 січня 2006 року є 46 зареєстрованих громад вірних РУНВіри, і одна незареєстрована .[24]
Видавнича діяльність відбувається через наступні ЗМІ: Часопис «Самобутня Україна», газета Запоріжжя «Світло Оріяни», київська газета «Слово Оріїв», Часопис Донецька «Рідна Віра», хмельницька газета «Крок».
На сьогодні завершується будівництво першого храму РУНВіри в Україні – Святині Різдва Лева Силенка в Богоявленському, проте громада «Сонячна», яка займається зведенням святині, планує також будову храму в Києві .[25]
Громада «Сонячна» ОСІДУ РУНВіри заснована 1998 року в Києві з ініціативи М. Марченка. За сприяння цієї громади створено Козацьку Сотню ім. князя Святослава Хороброго (Звичаєва Громада Українського Козацтва). Власне, громада «Сонячна» видає газету «Слово Оріїв» .[26]

1.2.2. Класифікація рідновірів в Україні

Серед низки українських неоязичницьких рухів України можна зробити поділ на течії, які шукають витоки своїх релігійних вчень у світогляді дохристиянської доби, і на тих, що є суто новітніми утвореннями і не прагнуть тяглості традиції, хоча і посилаються на неї. Останніх ще поділяють на власне українських рідновірів та проросійські рідновірські течій, які існують на території України.
Таким чином, існує безліч рідновірських течій, виникнення яких не пов’язане із діаспорою і відбулося вже у незалежній Україні. До них можна віднести ладовірів, орантійці, ягновірів, «Трипільське Братство», «Великий Вогонь» та ін.
«Трипільське Братство» – основною ідеєю їхнього рідновірського вчення є поняття «доброслав’я». «Доброслав'я – як національна релігія є реформованим язичництвом українців і солідаризується з реформованим індуїзмом» .[27]
В 1989 році в Житомирі створений «Великий Вогонь». Через два роки було обрано Геннадія Боценюка Князем житомирської громади «Великого Вогню», також огнищани, яких було більше 200 осіб, затвердили основні положення духовного вчення. В 1992 році громада була офіційно зареєстрована. З 1997 року «Великий Вогонь» приймає участь у роботі Всесвітнього конгресу етнічних релігій. З 2003 р. входить до Кола Язичницької Традиції .[28] В них є свій оригінальний нетеїстичний світогляд. Основні положення вчення «Великого Вогню» викладені в документі «Совість огніщанина» (1995 р.). Зокрема, вони вчать про душі великих пращурів – це навії, тобто народжені на віки. І першим таким пращуром був Сварог. Тому важливими є надзвичайні можливості та духовні досягнення людини.[29]
Вчення ладовірів спирається на ідеях О. Шокала та Ю. Шилова. Але їх можна віднести не стільки до націоналістичної течії, бо в рамки їхнього вчення входить також індоєвропейська культура і традиції. «Основу ладовірського вчення становить концепція Українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності».[30]
«Ягновіра» створена була наприкінці 80-х років ХХ століття В. Рубаном. У книзі «Берегиня» окреслено основи їхнього віровчення, що охоплює «синтез грецьких та ведичних традицій з українською міфологією, {…} вчення про ведення здорового способу життя та моральної поведінки. Вчення просякнуте відчутними елементами еротизму».[31]
Але в Україні «рідна віра» поширюється не лише в рамках чіткого національного духу, просякнутого релігійними обрядами та ін. Існують та діють рухи рідновірів російського походження. «Ширення російського рідновір'я в Україні відбувалось у формі поліграфічної експансії, через мережу Internet та шляхом створення релігійних громад» .[32] Переважно проросійські рідновірівські течії поширюються на східних територіях України. Найбільш відомим є «Союз Славянских Общин» (ССО); «Древнерусская Інглиистическая Церковь Православних староверов-инглингов»; послідовники Сєлідора (А.Бєлова), голови Московської слов'яно-язичницької общини.
А.І.Асов – дослідник «Велесової Книги» та інших дохристиянських пам'яток, Владімір Істархов, автор книги «Удар Русских Богов» – найактивніші діячі у справі поширення російського рідновір’я. Саме чітка політизованість російського рідновір’я і визначає його ідеологію в Україні, яка розглядається як частина великої імперії Росії. «Російське рідновір'я, що так нахабно нав'язується частині нашого громадянства, насправді не є релігійним вчення, а політичною концепцією збереження Росії, як центру східнослов'янського світу та як неподільної імперії» .[33]
Аналізуючи вчення всіх неоязичницьких течій, як власне українського походження, так і російського, не важко зауважити ту особливість, що в Україні здобули підтримку саме політеїстичні течії, яких є більшість. Це можна пояснити певною «конкуренцією» з існуючою громадою РУНВіри, що утримує міцні позиції як монотеїстична релігія. Про це свідчать безліч негативних висловлювань та закидів у монографіях та пресі на їхню сторону.
Тому, можна побачити, що неоязичницькі рухи розвиваються як в Україні, так і в діаспорі. Але варто звернути увагу і на аналогічний розвиток в інших країнах, зокрема Східної Європи.


1.2. Розвиток національних релігійних течій в Європі


Важливою рисою є те, що рухи за «відродження» язичництва не відбуваються автономно. Розвиток неоязичницьких релігій, які називають себе етнорелігіями, відбувається досить активно по всій Європі. Хоча всі вони здебільшого спрямовані на свою націю, тому не займають пропагандистською діяльністю поза межами своєї країни. На фоні розвитку неоязичництва в країнах Східної Європи Україна не відзначається надто особливо. Українські неоязичники характерні націоналізованим, антиглобалістським та антихристиянським вченням, а також зорієнтовані на власну політику.
Віктор Шнірельман розвиває думку про активний ріст нових релігійних рухів, зокрема неоязичництва, на територіях пострадянських держав в час двохтисячного ювілею християнства. Дослідник неоязичництва в Росії, посилаючись на доповіді ІІІ Конгресу російських етнографів та антропологів, що проходив в 1999 році в Москві, ставить важливі питання, які й були розглянуті в доповідях, що заторгують корінь проблематики, а саме: чому сучасники вибирають саме неоязичництво; чи можна вважати неоязичництво релігією в чистому вигляді; сумісність його архаїчних основ із модерною культурою; політизованість неоязичницьких рухів .[34]
Вихідним пунктом дослідження Віктора Шнірельмана є наголос на спільних рисах розвитку неоязичництва на теренах Євразії, зокрема на пострадянських територіях. Він проводить аналіз його розвитку в країнах СНГ. Так, відкинення глобалізації, космополітизму, модернізації, опозиція до світових релігій, наголос на національному – це основні аспекти, притаманні всім рухам неоязичників .[35]
Особливо бурхливий розвиток неоязичників спостерігається в Росії. Наприклад, в Санкт-Петербурзі існують «Союз волхвів», «Союз венедів», «Внутрішній Предиктор СССР», «Тезаурус», школа «Крок вовка». Ідеологом є В. Голяков .[36]
Одним із яскравих представників є «Давньоруська Інглістична церква православних старовірів-інглінгів». Їхнє вчення в основних точках співпадає з ідеологію рунвірівців. Так, прихильники вчення старовірів-інглінгів визнають богів, пророків та священні тексти всіх релігій, але важливими є морально-патріотичні та етнічні принципи власного народу. Також характерною рисою є негативне відношення до християнства. Засновник Олександр Хіневич наголошує на тому, що це є віровчення, а не релігія .[37]
Характерною рисою розвитку неоязичників у Білорусі є націоналістичні настрої, які тісно пов’язані із політикою. Другим важливим фактором є ідея слов’янської єдності. Пропагандою цих ідей займається зареєстрована державою організація «Відродження», білоруський журнал «Роднае слова» [38], Об’єднання Білоруських Рідновірів [39] та ін.
В Латвії основним рушієм неязичницького руху є вчення дієвтурів. Воно полягає у трактування латвійців як вибраного народу, у пропагуванні народної культури. Таким чином, в з 1991 році в школах викладають курс «Латвійський народний світогляд», який за основу взяв вчення руху «Дієвтуріба» .[40] Розуміння дієвтуріби полягає у визнанні її ідей засадничим для латвійського суспільства і пов’язаних з «усвідомленням своєї етнічної ідентичності» .[41]
Активно відроджується традиційна релігії в Абхазії, проводяться численні культові практики. Це спричинене тим, що серед абхазців немає суттєвих «світоглядних протиріч і побутових відмінностей між людьми, які формально себе відносять по релігійній приналежності до християн і мусульман» .[42] Таким чином, немає конфліктів між сповідниками різних релігій, оскільки апріорі всі жителі Абхазії визнають єдину традиційну релігію.
Аналогічні рухи на користь віднови язичництва відбуваються і таких країнах як Чехія, Болгарія, Польща, Сербія, Словаччина.
Організації, які діють з метою збереження національних традицій, вірувань тощо, мають підтримку з боку міжнародних об’єднань. Так, в 1996 році створена Європейська Асоціація Природних релігій, яка діє в різних країнах світу і охоплює 90 громад національних релігій .[43] В 1998 році створено Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Ethnic Religions – WCER), до якого входять язичницькі громади багатьох європейських країн. Метою цієї міжнародної організації є відновлення та збереження давніх культурних надбань народів, сприяння розвитку язичників у різних країнах, координація спільних зустрічей та ін. Від українських язичників у WCER входить громада «Православ’я» .[44]
Також існує міжнародний проект «Рідна Віра Слов’ян», який займається поширенням інформації про світогляд та діяльність рідновірів в різних слов’янських країнах. Одним із завдань є видання книг та статей національними мовами, налагодження зв’язків між рідновірськими рухами різних країн .[45]
Всеслов’янське Віче Рідновірів (ВВР) – ще одна міжнародна координаційна структура, яка перебуває зараз на стадії створення. Важливим у їхній роботі є наголос на відсутності шовінізму в ідеях рідновірів, які бажають вступити до ВВР. В проекті Статуту зазначено, що одним із завдань є сприяння діяльності рідновірів, захист їхніх прав, захист довкілля, проведення обрядів та конференцій .[46]
В 1997 році створений Союз Слов’янських Спільнот Слов’янської Рідної Віри, який працює над об’єднанням слов’янських громад Росії та інших країн .[47]
Таким чином, бурхливий розвиток новітніх язичницьких об’єднань в Європі, створення не лише локальних громад, але й міжнародних структур свідчить про прагнення відновлення давніх етнічних уявлень предків. Одночасно відбувається перетворення язичницького світогляду в релігію конкретної держави, хоча, як відомо, етнічні та державні межі здебільшого не збігаються. Але основна проблема є у ставленні до дохристиянських вірувань як до автентичної релігії народу, духовної спадщини, яка ніби то є стало.


Розділ 2
Основи віровчення та культу



2.1. Вірування


2.1.1. Політеїзм рідновірів

На сьогоднішній день існує достатня кількість послідовників Володимира Шаяна. Але питання «відродження» язичництва вже вийшло поза наукові рамки і набуло релігійного характеру.
Найбільшою релігійною течією є Рідна Православна Віра, або Рідна Віра. Вона називається також Відою, бо вона дає «відання Всесвіту, його законів та засад людського буття» .[48] «Рідна Православна Віра є споконвічною звичаєвою родовою Вірою-Ведою слов'ян-русичів (українців-русичів), яка існує на Землі під різними назвами стільки, скільки існує рід Синів Сонця, і буде існувати вічно, допоки живий Рід наш» .[49] В розумінні православних рідновірів «Рідна Віра», буквально, розуміється як «Сила Бога Рода» або «Сила Руського Роду», що по суті є одним і тим же.
На відміну від РУНВіри, вчення якої більш-менш впорядковано викладено в Мага Віра пророком Левом Силенком, про що мови йтиме нижче, рідновіри не мають конкретної священної книги чи пророка. В більшості досліджень вони посилаються на Велесову Книгу, яку називають основною культовою пам’яткою української Рідної Віри, або іноді й святим письмом, а також апелюють до праць Володимира Шаяна, зокрема «Віра Предків Наших», чи досліджень Галини Лозко та інших науковців. Релігійні переконання представників Рідної Віри мають свої корені у наукових пошуках етнографів та істориків. Саме у вченні рідновірів релігію найбільше можна ототожнити із світоглядом предків.
Більшість посилань рідновіри здійснюють на Велесову Книгу, вважаючи її достовірним джерелом. В огляду на обмежені рамки даного дослідження та недостатню фаховість з цього питання, не розглядаю проблематики Велесової Книги.
Основними книгами Рідної Віри є наступні: «Застороги нащадкам» – збірник стародавніх норм моралі, національних цінностей. «Волховник: карби язичницького віровчення» – основні богознавчі засади Рідної Віри. 12 частин містять народні легенди про створення світу, про богів, святині, обереги, звичаї та інше. Виданий Галиною Лозко в 1994 році «Правослов: молитви до Рідних Богів» – містить автентичні язичницькі молитви, взяті з Велесової Книги. Молитви, тобто обрядові пісні, ще називають замовляннями.
Центральною ідеєю навчання Рідної Віри є повернення до культу язичницьких богів, відновлення давніх традицій, обрядів та ін. Тому, чітко розвинений політеїзм, який самі рідновіри пояснюють як «багатопроявність Божественної істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як абсолютний політеїзм (багатобожжя)» .[50]
Самі рунвірівці називають свою науку Відичним Православ’ям, тобто, Віра-Віда в Бога через Славу Прави (шлях Просвітлення). В основу релігії покладені:
1. Звичаєва обрядовість слов’янських народів, пов’язана із народною творчістю;
2. Заповітне знання – Карби Відання Покону Рода Всевишнього;
3. Відичний епос – Велесова Книга.
Карби відання Покону Рода Всевишнього – це вічна і велика мудрість Віри-Веди Святої, яка була передана Праотцю Орію Рідними Богами Прави. Це сукупність законів Прави, що складають Всесвіт. Це карби відання Світотворення, Білобога і Чорнобога, Триглава, Алатиря, Сварги, сутності Покону, Віри Істинної, Шляху, Життя Праведного, Карни, Тіла, Душі і Духу, Крові і Раси, Посвяти, Родового Устрою, Родового Вогнища, Треби, Матері Землі, Мови і Назви.
Рідновіри визнають віру в одного і множинного Бога, якого кожен рід і в різні часи пізнає по-своєму, проте суть незмінна. Множинність його проявляється в тому, що у чоловічій іпостасі – він Батько Сварог, в жіночій – Рожаниця, у войовничому стані – Перун, а в лагідному – Лель і т.п.
Волхвування – це невід'ємна складова Рідної Віри. Волхвування i чародійство умовно поділяється на кілька категорій:
а) словесні чари (замовляння, примовляння тощо);
б) чари очей;
в) інструментальні чари (фетиші, обереги);
г) обрядові чари (жертвопринесення, аграрне і сексуальне чародійство тощо);
д) чари стихій (використання сил природи).
Громада Українських Язичників «Православ’я» уклала Символ Віри [51], взявши за основу тексти Велесової Книги. Він містить основні засади їхнього віровчення, тому читається як щоденна молитва. Складається з чотирьох частин (правил віровизнання) та кінцевого гасла.
Весь релігійний світогляд базується на вченні про Праву як керуючу всесвітом, діями богів і людей. Світ є трьохвимірним і складається з трьох світів: Прави ¬– світу духовного, Яви – світу явного, земного, та Нави – світу буття непроявленого, очікуючого на втілення. Тобто, світ богів, світ живих людей та світ предків. Рідна Православна Віра вчить людину жити по Праву у світі Яви, жити у єдності з Природою, розвиваючи Душу, творити свою Божественну суть, очистивши себе і Матінку Землю від бруду та нечистот тисячолітнього пануванням духовної пітьми. Рідновіри вірять в божественне народження українців.
Дуалізм не співвідноситься з існуванням-боротьбою добра і зла, а розуміється як необхідність цієї боротьби задля гармонії Всесвіту.
Душа розглядається як пара, тінь, повітря, вона володіє свідомістю і волею, матеріально пов’язана з тілом. Віра в потойбічне життя душі як «обертання душ через світ Прави (Боги посилають душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже – кожна душа по смерті повертається до Сварога» .[52]
У «Волховнику» подані сім язичницьких заповідей [53] (застороги нащадкам), які переважно стосуються власного народу, мови, культури, тобто «мають виражену ізоляціоністську орієнтацію», і зовсім не заторкують моралі .[54]
Для рідновірів важливим є обожнення природи, «славлення богів радістю життя», яка, в свою чергу, є необхідною для досягнення щастя. Саме свята на честь богів «сприяють прилученню людини до Всесвіту, допомагають відчути себе частинкою життя» .[55] Тому таке велике значення приділяють представники Рідної Віри звершенням культів та обрядів на честь богів.

2.1.2. Монотеїстичне вчення Лева Силенка

Будучи в молодості у рядах послідовників Володимира Шаяна, Лев Силенко через деякий час перестав підтримувати контакти зі своїм наставником. Проте, важко встановити справжні причини можливого конфлікту між ними, оскільки різні джерела подають навіть цілком суперечливу інформацію. Через кілька років після того, як Силенко покинув Орден, він заснував нову релігію – РУНВіру, що є монотеїстичним вченням про Дажбога.
Він виводить етимологію імені бога своєї релігії із давніх мов .[56] Дажбог – це Бог літнього сонця, світла, добра, благ, дощу, покровитель весілля, природи, багатства, допомоги. Син Сварога. Чоловік Живи. Батько Орея – прародителя білих людей. Почитався в полудні .[57]
Слово «Дажбог» походить із санскриту і складається із двох слів: «Да» – «дати», «датель», і «ба» – «буття». Таким чином, Дажбог означає «датель буття».
Дажбог – єдиний Бог, і крім нього немає інших богів. Засновник РУНВіри пояснює існування багатьох релігій через безліч неоднакових розумінь Бога .[58]
Лев Силенко розрізняє два розуміння українцями Дажбога: по-перше, Дажбог був головним Богом у політеїзмі предків, а по-друге, це Єдиносущний і Всюдисущий Бог, якого сам Лев Силенко об’явив у своїх книгах, зокрема в «Мага Віри» .[59] «Дажбог — Свідомість світу (слово „свідомість” постало з санскритського слова „свадамая”, що означає „самоволодіння”). Ми в Свідомості світу і Свідомість світу в нас» .[60] Дажбог має багато означень: Світло, Вічна (незнищима) Дія, Любов, свята Правда, Датель Буття, Рух .[61]
Символом Дажбога є Трисуття. Це три головні суті: Яв, Нав і Прав.
Рунвірівці шанують багатобожжя предків. «Але в РУНВірі многобожжя відмінене. Обряди ж предківські, ті, що життям вивірені, впроваджені в РУНВіру, і вони мають рідну форму і рідний зміст» .[62]
Проте, віра в Дажбога призначена лише для українців, а інші народи повинні мати свою релігію, своє розуміння бога. Кожен народ має свій розум, свою мораль, свою душу, які корисні тільки для цього народу, тому «ми розумні без чужого розуму» .[63]
Лев Силенко пояснює свою релігію так:
РУНВіра – філософія Української Національної Свідомості, філософія Самопізнання і Самоутвердження Української Духовності. В Ній великі душевні пориви народу, дух чину, дух пристрастей, дух волі й вольовости. РУНВіра – наука, яка вчить самостійно осмислювати розвиток національної мислі, національних почувань. РУНВіра плекає новий тип Української Людини. Людини духовної волі, самодисципліни, самовідповідальності, самопроявлення і самоутвердження .[64]

Саме РУНВіра здатна пробудити високі націоналістичні почуття громадянина України, звільнити його від рабства, зробити справжнім українцем.
Осуджується насильницький спосіб навернення народу, зокрема йдеться про хрещення Київської Русі .[65] «Ніякий в Європі народ не був так спустошений хрещенням, як українці (русичі)» .[66]
Лев Силенко вчить про толерантне ставлення до інших релігій: «Я проповідую толерантне ставлення до інакшевіруючих, кажу: чим більш віра досконала, благородна, тим більш вона толерантна. З нетолерантності постає релігійна ненависть, роз’єднання і ослаблення Народу» .[68] Кожен народ має власну віру. Так, індуїзм – національна віра Індії, юдаїзм – релігія юдеїв, а РУНВіра – рідна віра українців. Толерантність українського народу, слідуючи Леву Силенку, має суто теоретичний характер, бо пояснюється як «рідне українське розуміння Будди і Христа» .[68]
Вчення РУНВіри охоплює пояснення віри, історії, філософії та науки. Основною ідеєю всього вчення є рідна віра, усвідомлення своєї приналежності, патріотизм. Центральною та визначальною є теза власне українського розуміння бога, від чого відштовхується все навчання Лева Силенка.
Окремі рунвірівці також називають себе силенкиянами, тобто послідовниками Лева Силенка. «Силенкиянин – нова Українська Людина. {...} Він живе в Єстві Народу. Єство Народу живе в Ньому. {...} У кожному достойному Українцеві живе силенкиянин» .[69] Щастя такої людини полягає у праці на благо Батьківщини, у відчутті великої прив’язаності до рідного народу .[70]
Вчення про людину, етика.
РУНВіра відкидає створення людини, вважаючи цю ідею безглуздою, натомість вчить про вічне існування людини: «Людина постала зі Свідомости Світу» [71], а «Світ вічно був, є і буде» .[72] Таким чином, людина не смертна, а є вічною. Український народ походить від Тата Оря і Матері Лель, тому і називається поколінням Оріяни. Українець відчуває дух своїх предків, який живе у людині, відчуває спорідненість із своїми предками: «Ми – це наші Предки, а наші Предки – це ми» .[74] Вічність людини полягає у її зв’язку із минулим. Вона не вмирає, а оновлюється, подібно пшеничному зерняткові, що кидають в землю. Життєвий шлях однієї людини є «вічним колесом життя» .[74]
Після смерті людина потрапляє в Царство Духа Предків – у Вічну Дійсність, у вічність народного Єства. Тут закодоване Минуле, Сучасне і Майбутнє українського народу.
Лев Силенко вчить про вищі [75] і нижчі [76] жадання в людині, які походять від двох людських природ: вищої та нижчої; оскільки вона народжується двічі: тілесно і духовно. Щоб бути людиною вільною та щасливою, вона повинна поневолювати нижчі жадання .[77]
І саме від духовної настанови залежить її життя, її успіхи. Тому Лев Силенко наголошує на правильності настанов людини і детально це подає у Семи Законах Правильного Життя. Людині закони потрібні для морального самовдосконалення, для покращення себе і свого життєвого шляху [78], для вдосконалення Розуму, Душі і Тіла, що випливає з Третьої Заповіді.
1) Правильне Мислення випливає із моральності, корисності та приємності мислення. «Моральне те, що приємне – приємне те, що моральне» [79] – таким є визначення моралі для рунвірівців. Мислення включає волю (активна і пасивна, добра і зла, своя і чужа), мету (щаслива мета визначається нешкідливістю Батьківщині) і відвагу.
2) Правильне Хотіння. Правильність хотіння випливає із правильності мислення. Хотіння – це пристрасть, воно обіцяє приємність. Сюди належать Любов, Справедливість і Послідовність. Так, характерною рисою є українська любов до України, яка має відрізнятися від, наприклад, католицької любові до України, що зводиться в тезу «чужа віра – чужа Любов» .[80] Справедливість пов’язана із чесністю, а Послідовність розуміється як витривалість, принциповість, стійкість.
3) Правильне Виконання. Головними ознаками правильного виконання є «благородність, кількість, якість» .[81] Воно залежить від Відповідальності, Точності та Дисципліни. Відповідальність в кінцевому підсумку зводиться до «розуміння свого обов’язку боронити своє місце на землі (свою Вітчизну, свого провідника, свою родину, своє Минуле, Сучасне і Майбутнє)» .[82] Точність – запорука успіху і щастя вільної людини, а Дисципліна – це самодисципліна народу.
4) Правильне ставлення до Себе й Оточення як самоутвердження, достойність та гідність людини. Воно властиве повноцінному «Я», яке є Незалежне, Небайдуже і Узгоджене .[83]
5) Правильне Харчування. Кожен народ має харчуватися національними стравами, що не зашкодить здоров’ю. Тому «Правильне Харчування має якісну Поживу, національне Вариво, Обрядність» .[84]
6) Правильна Любов. Йдеться про любов людини до людини, до природи, до краси, до знання. Але тут можна зауважити так звану «примітивізацію» любові, зведення її до душевної близькості двох людей, до їхніх спільних поглядів на любов, на життя, на віру. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність, Співпереживання і Жертовність, Духовну Красу і Вірність .[85]
7) Правильна Віра. Лев Силенко ототожнює віру із світоглядом людини .[86] Вона має Природне Народження – «природна віра родиться з духовних і тілесних особливостей народу, по яких пізнається природа народу, його поведінка і його діяльність» [87]; Блаженне Розуміння, адже рідна віра породжує в людині щастя [88]; Правильне Призначення – рідна віра має «плекати в народі духовну бадьорість, зрідненість, виховувати в народі любов до життя вільного, любов до Вітчизни незалежної від чужих релігій» .[89]
Таким чином, Сім Законів, в кінцевому результаті, зводяться до так званого «правильного патріотизму», до правильного розуміння, ставлення і діяння щодо Батьківщини. Тобто, мета українця визначається його відношенням до України. Внутрішній прогрес людини має вийти поза неї саму, а звершитися у виявлення своєї національної свідомості. Українець, виходячи з вчення рунвірівців – це не статус, а суть людини, її основа і головна ціль.
Також є 17 Заповідей [90] у навчанні РУНВіри. Тут багато паралелей є із Десятьма Заповідями Божими християн – щодо пошани батьків, святкування свят, заборони обмовляння. Але відмінністю і особливістю законів рунвірівців є зведення більшості їх до понять «своє», «рідне» і «чуже», «вороже».
Рунвірівці користуються певними термінами – як для означення головних принципів вчення, так і для культових речей .[91]


2.2. Культ (обряди, свята, календар)


Саму обрядову систему розробив Лев Силенко, яка викладена у «Священній Книзі Обрядів (Требник)», що була надрукована в 1991 році. Книга містить ряд молитов на різні випадки життя.
За приписами Требника, обряди повинні виконувати рунтати. До них є точні вказівки щодо одягу та проведення ритуалів. Так, наприклад, кожен рунтато повинен носити на шиї свядану, одяг має бути чорного, синього або білого кольору (переважно це костюм) і світла сорочка. На шиї повинно бути Трисуття – це є символ РУНВіри, знамено Дажбоже , який має вигляд тризуба в обрамленні сонячного проміння.
Будівлі, в яких проводяться зібрання вірних, рунвіри називають Святинями .[92] Там немає ікон чи статуй. Єдиним видимим зображенням є образи Тата Оря і Мами Лель. В Святинях повинні бути чаша з дніпровською водою, скринька із трипільською землею, сім колосків і засушені степові квіти. [93]
Для здійснення всіх обрядів обов’язковою є наявність святого письма рунвірів «Мага Віри».
Основним богослужінням є свягоси – священні години самопізнання. Свягоси, обряди освячення дитини, вінчання, та поховання виконують рунтати. Обряди РУНВіри мають здебільшого національний характер. Тому під час богослужінь рунтати згадують князів Київської Русі, гетьманів, козаків, воїнів УПА, видатних письменників та діячів України. Також використовують українські народні пісні, думи, вірші Т. Шевченка.
Обряди щонедільного богослужіння повинен відбуватися в приміщенні. Основними частинами, з без яких не може бути богослужіння, – це вшанування трьох світів: Прав (Божественного), Яв (Земного) і Нав (Потойбічного), що, в свою чергу, символізують Бога як Творця, як дателя життя і як охоронця світу мертвих. Тоді відбувається очищення вогнем і посвячення в рідновіри. Опісля повинна бути проповідь, «єдність Роду» та Святе Причастя.
Також під час здійснення служби рідновірів необхідними мають бути так звані обрядові речі: Трисуття, Трисвічник, односвічник (курильниця), Дідух (між Великоднем і Обжинками використовується зелень, квіти), Хліб, накритий рушником, дзбанок з водою із Дніпра, кропило, дзбанок із зерном, Свята книга, Требник.
Обряд Очищення є важливою частиною рідновіра, оскільки він є обов’язковим для духовного розвитку та самовдосконалення. Під час проведення ритуалу відбувається помирання старої людини, а народження нової, людина переходить на вищий рівень розвитку. Тому людина, над якою проводиться обряд, має дві сорочки: стару і нову. Обряд проводиться Відуном або Волхвом, з використанням обрядового строю, рогу, узвару та Алатиря на підставці .
Після Очищення відбувається Посвячення у рідновіри. Посвячуваний має бути зодягнений у вишиту сорочку, маючи також при собі нагрудний оберіг та свічку і принісши з собою хлібину .[95]
Обряд Посвячення дитини відбуваються за присутності божатих батьків, яким можна провести паралель з хресними батьками в християн. Основним є трьохразове занурення дитини у воду, або її обмивання .[96]
Обряд Вінчання ґрунтується на тих діях, які проводили ще язичники. Молоді повинні мати дві свічки, два вінки, рушники: для перев’язування рук, для простеляння під ноги, для короваю; дві обручки, запечені в хлібець (або на тарілочці); хліб із сіллю, чашу з сурою (або напоєм із меду, розбавленим водою), червону стрічку, білу хустку, дерев’яний гребінець, овечий кожух, шаблю, глечик з узваром, чарку, коровай.
Сам ритуал складається із кількох частин, які містять схожі елементи Чину християнського вінчання. Спершу запалюється вогонь, молоді освячуються водою, обмінюються перснями. Потім викрадається молода, їй розплітаються коси. Молодого виряджають і відбуваються три перейми, тобто перепони до зустрічі молодого з молодою. Потім відбувається «осяяння» молодих – вони запалюють свічки, стають на рушник і складають присягу. Тут власне і починається вінчання і заручини, які полягають в трьохразовому обведення молодих навколо Вівтаря за сонцем. Потім молоду садовлять на кожух, а наречений розплітає їй косу, витягає стрічку з волосся, пов’язує її хусткою. Наречена прощається батьками. Частина «переходу через Дунай» полягає у виливанні води на молодих під час виходу зі Святині .[97]
Під час обряду Поховання померлому на чоло кладеться вінець білого кольору, у кишеню – металеві гроші, хусточка, гребінець та ін., а жінці все це кладеться у
передник. Біля ніг має горіти свічка, яка стоїть у пшениці, а також склянка води, на яку кладеться скибка хліба. Дзеркала в хаті повинні бути накритими .[98]
Також рідновіри мають обряд Освячення помешкання, яке полягає в скропленні кутів, вікон і стін кімнат. Опісля проводиться очищення Вогнем (Трисвічником), малюється крейдою символічний хрест і зачитуються молитви .[99]
Календар святкувань рунвірів починається з березня, оскільки саме з весни предки починали новий відлік у році .[100] Тому, Новий Рік святкують 1 березня.
Святкування пов’язані із природними явищами та основними моментами сільськогосподарської, землеробської діяльності, узгоджені із річними фазами небесних світил, ґрунтуючись на тому, як святкували предки. Було вісім головних свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень, Зільник (Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю, Калита. «Тому в старі часи кожен обряд здійснювався тільки у певний, строго визначений старійшинами, волхвами, жерцями, час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря)» . [101]
Язичники зимою святкують Наума, Варвари, Велеса, Ганни, Різдво Місяця, Водосвяття, Маланки, свято Чорнобога (чаклунський день), Стрітення, Велеса (вшанування худоби), Вія (закінчення Зими). Весною прославляють Явдуху (Дух Яви, початок Весни), Ладу (свято Землі), святкують вербицю, Великдень, Волочильне (обмін писанками), Рахманський Великдень, Ярила, Трійці і проводи Русалок. Літом випадають такі свята: Купала, Білобога, Перуна і Спаса. Восени вшановують Здвиження, Покрови, Болотиха, Миха (мисливське свято), Калити та Андри .[102]
Існує також календар пам’ятних дат та календар вшанування визначних людей України.
Календар рідновірський дещо відрізняється від рунвірського. Основна різниця полягає у неоднаковій кількості тижнів у році у рідновірівському календарі, яка коливається в межах 50-55. Це пов’язане із тим, що місяць залежить від фаз Місяця.
Рунвіри мають автономне літочислення, яке полягає у додаванні 9000 років. Так, сьогодні, за їхнім літочисленням, не 2007 рік, а 11007 рік.

РОЗДІЛ 3
Ідеологія неоязичництва


3.1. «Рідна віра» і націоналізм


Досліджуючи феномен творення неоязичницьких рухів в Східній Європі, а зокрема в Україні, доцільно розглянути питання, що стосуються зв’язку між нацією та релігією, який лежить в основі феномену етнорелігії. Оскільки ті, хто виступає за відновлення язичницьких культів, найперше апелюють до націоналізму, патріотизму та збереження рідної віри.
Національна свідомість нерозривно пов’язана із релігійною свідомістю, оскільки релігійні чинники притаманні більшості українців .[103] Релігія перебирає на себе роль не лише як методу виявлення власного духовного, але набуває рис державно важливого чинника, що безпосередньо бере участь у творенні народу. Духовна культура проходить через усі сфери діяльності народу, є оціночним критерієм, що, безумовно, є позитивним явищем, але вона тісно стикається з межами політики.
«Звернення етносів до релігійних вірувань на теренах колишніх соціалістичних країн є цілком природним. Релігія постає як невід’ємний чинник розвитку їх націй. Етноконфесійна специфіка релігії, яка формується взаємодією її з етнічними чинниками, стимулюється з необхідністю потребою нації у власній Церкві. Проте це аж ніскільки не означає поступу до якоїсь національної автаркії. Етноконфесійна специфіка релігії суттєво допомагає саме усвідомленню нацією своєї самоцінності й самодостатності» .[104]

Цікавим є факт появи першої сучасної нації, тобто, англійської, яка відбулася завдяки появі першої національної Церкви в Англії .[105]
В українському контексті розвитку релігійності на визнання себе національною церквою претендують ті, хто «несе в собі національну ідею», при цьому варто зазначити відмінність національної церкви від державної, так як перша є «складовою духовно-культурного розвитку нації», а друга – «складовою соціально-політичного процесу». Зокрема до таких, себто національних, себе відносять і рідновірські течії .[106]
«У процесі „повернення релігії” увесь час зростає питома вага тих, хто маніфестує свою ідентичність за допомогою релігійних символів» .[107] Актуальним постає питання про національну релігію українців. «Українські посткомуністичні еліти {...} постійно перебувають у пошуку наскрізного стрижня національної конструкції, в ролі якого серйозно розглядається і „Єдина Помісна Православна Церква”» .[108] Релігія стає засобом для націоналістів. «Існує спроба національно зорієнтованих сил в Україні використати саме релігію як засіб відродження українського етносу» .[109]
Серед українців релігійність відіграє чи не основну роль. Вона входить у більшість сфер існування українця: сім’я, побут, робота та інше. «На сьогодні це такий феномен, який своєю функціональною природою утримує народ не тільки релігійно, але й буттєво, морально, естетично» .[110]
Ідея створення національної релігії розуміється як консолідуюча сила в одному ряді з політикою, економікою, патріотизмом та культурою держави. Трактування віри зводиться до поняття її особливої ролі для нації. Сама віра ототожнюється з духовною культурою.
Національна віра має бути як невід’ємна складова патріотизму, свідомих громадян своєї держави. Тому саме нація визначає, яким є внутрішній духовний розвиток людини. «Нація не хоче „просто” освячуватися релігією – вона сама стає нею, а націоналізм перетворюється на замінник релігії: жити, померти, любити й ненавидіти в ім’я нації стає більшою чеснотою, ніж страждати в ім’я абстрактного Бога» .[111]
Серед віруючих людей відсоток національно свідомих значно більший, ніж серед невіруючих, що показали результати Європейського дослідження цінностей (European Value Study – EVS) .[112] Проте, постає питання первинності релігії та вторинності відданості національній ідеї. Оскільки, у випадку розвитку неоязичницьких рухів, релігія стає інструментом, засобом для досягнення інших, наприклад, політичних цілей.
Немає жодних підстав вважати, що національна віра повинна бути саме язичницькою, зважаючи хоча б на той факт, що поняття нації почало використовуватися лише на початку 19 століття. І саме зараз, в незалежній державі, легко і зручно говорити про відновлення національної релігії.
Можна зауважити, що неоязичництво активно почало розвиватися з часу проголошення незалежності України. Не бачимо в попередній історії прикладів якоїсь активної патріотичної діяльності язичників, їх участі в боротьбі за визволення своєї країни. Їхня ж діяльність зводиться до критики, до осудження всіх негативних явищ в українському суспільстві, але немає конструктивних пропозицій, рішучих кроків, які б свідчили про прагнення якісних змін в Україні. «У нашій країні стало доброю традицією використовувати історію для виправдання власної бездіяльности» .[113]
Неоязичництву притаманні певні риси, які чітко простежуються у вченні і служать свого роду аргументами на користь відбудови язичництва не лише як автентичної релігії українців, але й як єдиної національної віри.
Важливою рисою неоязичництва у формуванні «національного релігійного вчення» є поділ на «своїх» і «чужих», на свою віру і чужу. З цієї перспективи представники новітніх язичницьких рухів засуджують існування загальнолюдських цінностей, спільних для всього людства моральних норм. Тому невідомо, на основі яких засад і як повинні контактувати люди з різних країн, представники різних національних релігій, оскільки загальнолюдські принципи засуджуються і називаються деструктивними. Проголошуючи толерантне ставлення, неоязичники одночасно говорять і про іншого як ворога чи чужого.
Вдало зауважує Ярослав Грицак, що українцям потрібно «позбутися романтичної традиції демонізувати ворога й ідеалізувати власне суспільство» .[114] Аналіз багатьох негативних явищ зводиться до шукання винуватця, який, як правило, має бути затятим ворогом народу. Такий поділ на своїх та ворожих дає підстави для аналогії із основними постулатами класової моралі, що ґрунтується на законах класової нерівності. Але «заперечення загальнолюдської моралі не витримує жодної критики» .[115]
Ще однією рисою неоязичників, які говорять про відродження давньої релігії, є тотожність розуміння традиційного світогляду і релігії. «Релігія і традиційний світогляд мають спільний когнітивний і ціннісний фонд. Однак є певні застереження: релігія не тотожна світоглядові» [116] – світоглядні рамки є ширші за релігійні. Змішання чи навіть заміщення цих двох понять зводить віру людини до віри в засоби, через які вона б мала пізнавати божественну присутність у світі.
За всі історичні спроби становлення української державності, особливо після проголошення незалежності України, відбувається процес утвердження національної самосвідомості, самоідентифікації. Сприйняття української ідентичності, базуючись на язичницьких віруваннях українців, породжує хибні уявлення про те, що світосприйняття давніх племен має бути критерієм виокремлення українського народу як окремої, перш за все, духовної нації. Ідея повернення до язичницької релігійності сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності.


3.2. Етнорелігії та культура


3.2.1. Взаємозв’язок культури та релігії. Творення неоязичницьких рухів як виразників особливостей української культури та духовності

В ХХ столітті, можна говорити про так званий «феномен культуралізму», тобто фанатичне захоплення традиціями, фольклором, національною культурою, що, в принципі, спостерігалося і століттям раніше. Але цей процес часто супроводжується язичницькими, окультними елементами в поєднанні із християнськими практиками. Позитивним в цьому процесі є те, що культура власної країни є предметом зацікавлення, що найбільш яскраво спостерігається в діаспорі.
Існує межа між культурним та духовним розвитком людини, особливо в контексті визначеного народу. Тісне переплітання культурних та духовних традицій призводить до плутанини. Релігійні та світоглядні аспекти заміщають один одного.
По своїй суті, культура – це надбання народу, які творилися, змінювалися впродовж історичного розвитку, під впливом різних чинників. Культура абсорбує все, що легко засвоюється, керуючись власними етнічними, ментальними критеріями. Культурний розвиток надає чіткості, виразності, певної форми народові, виявляючи не так змістовність, як історичність.
«Культура постає як світ історичного досвіду і людської діяльності і, разом з тим, як духовне утворення, яке – що важливо – містить потенціал майбутнього розвитку спільноти, своєрідні культурно-генетичні програми матеріальної і духовної діяльності цієї спільноти ».[117]

Релігія ж, найперше, керується ідеологічними, моральними нормами і правилами. Для неї основним є зміст, що вкладається в усі зовнішні форми вияву своєї релігійності. Історичні нашарування впливають та видозмінюють певні релігійні форми, іноді дозволяють переосмислювати певні явища, творячи догми, нові приписи та канони. Але це відбувається, в більшості, з метою доповнення, а не заперечення того, що вже існує, та існує незалежно від зовнішнього матеріального його обрамлення.
Сама категорія «релігійність» є багатогранною і включає цілу низку складових, визначаючи ставлення віруючого до навколишнього світу, окреслюючи характер та ступінь засвоєння релігійних ідей та норм, а також їхній вплив на поведінку індивіда і спільноти. Зміст релігійності визначається багатьма критеріями, серед яких ключове місце посідають етнопсихологічні особливості. На сьогодні очевидним є те, що глибинна сутність релігійності українського народу зумовлена передовсім його національним характером, ментальністю .[118]
Отож, існування релігії поза межами культури є неможливим, оскільки навіть найпримітивніші народи мають власні методи самоідентифікації. Можна припустити, що існування обох в чистому вигляді неможливе. «Національна свідомість констатує єдність етично-моральних принципів, світоглядних уявлень, які знаходять своє відображення в релігії» .[119]
Культура є саме тим предметом, за допомогою якого окремий народ приймає релігію. Саме тому, наприклад, християнство і використовувало метод інкультурації як спосіб євангелізації народів. Приклади місіонерів свідчать, що неможливо прищепити основи християнства в якійсь країні без обізнаності в її історії, культурі, ментальності. Так, конкретна Церква, конфесія, «вбираючи в систему свого віровчення і культу національні елементи, саме в такий спосіб стає „своєю”, зрозумілою і близькою для того чи іншого народу» .[120] Проте, цей процес є двостороннім, оскільки Церква, з одного боку, вбирає народні культурні елементи з метою християнізації народу, а з іншої сторони, це іноді відбувається вимушено, чому сприяють існуючі традиції, які Церква не в змозі викорінити.
Багато істориків говорять про існування явища двовір’я в Україні, як приклад співіснування язичницьких уявлень разом із християнськими практиками. Науковці вкладають поняття двовір’я в рамки історичного етапу переходу від язичницького стилю життя та світорозуміння до християнської релігії та в рамки феномену співіснування обох світоглядів, поганського та християнського, що глибоко закорінений в культурно-обрядовій сфері українського народу. Хоча розуміння двовір’я як сучасного культурно-релігійного феномену можна також частково вважати формалізмом, що глибоко вкоренився, втративши своє первинне язичницьке значення.
Але при уважному дослідженні так званого «двовір’я» можна помітити основні риси, які його не виправдовують. Так, помилковим є говорити про тотальне існування язичництва і християнства як двох невіддільних компонентів у духовності українця. Помилково і навіть сміховинно вважати, що християнство існує в Україні лише у зовнішньому обрядовому вияві. Але язичництво теж прагне «автономії», чи швидше, реінкарнації в модерній добі. І саме такі дослідники язичництва як Володимир Шаян, Галина Лозко, Лев Силенко та інші представники новітніх язичницьких громад, які прагнуть відновити традиції предків українського народу та довести автентичність їхнього вчення як правдиву самобутню релігію українців, є прихильниками «двовір’я».
Ця теорія стає тоді методом, згідно з яким істинне розуміння суті самого християнства, його цінностей нівелюються в українському контексті. «В Україні протягом останнього тисячоліття існувало кілька різновидів {!} християнства: православ’я, греко-католицтво (уніатство), римо-католицтво та різні секти протестантів» .[121] Натомість виділяється ключова роль язичництва як носія справжніх автентичних світоглядних парадигм та духовної спадщини українця. Відповідно, з цього випливає необхідність у відновленні засад поганства, без чого не може відбутися «духовне визволення» [122], справжнє відродження духовності українського народу, «в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам’ять про свою прадідівську віру» .[123] В передмові до своєї монографії «Українське язичництво» Галина Лозко наголошує на потребі систематизації та переосмисленні національної віри предків, найдавніших вірувань українського народу .[124]
Наталія Дудар визначає, що основним контингентом неоязичництва є «національно зорієнтована інтелігенція, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства» .[125]

3.2.2. Неоязичництво як спроба повернення до етнічної віри українців

Визначальним фактором, що формує приналежність людини до певного етносу, як і до етнорелігії, є культурне середовище. Ганс-Юрген Грешат виділяє спорідненість як ключове поняття для розуміння суті етнічних релігійних спільнот. Саме походження, народження в певній спільноті, в певній етнічній общині визначає доступ, приналежність до тої чи іншої етнічної релігії, а не віра.
Характерною ознакою етнорелігій є відсутність систематичного богословського вчення, чіткої догматики, а все базується на досвіді людини, тому немає розрізнень між такими поняттями як «вчення», «культ», «ритуал» і «міф» – це все зводиться до дії та її таємного значення. Тому ще одним важливим чинником є звершення культів .[126]
Серед українських дослідників, які не лише займаються вивченням розвитку релігійності українців, але й активно реалізовують власні ідеї, пов’язані з відродженням етнічної релігійності українців, є Галина Лозко.
Найперше, необхідно представити класифікацію релігій за етнічним принципом, яку подає Галина Лозко. Так, релігії поділяються на:
1) природні, тобто етнічні (розвиток у межах одного етносу, культ природи),
2) штучні, тобто світові релігії (створені людиною, пророком, мають міжнародний та місіонерський характер),
3) неорелігійні напрямки, які теж є штучними утвореннями (синкретичні або еклектичні, з новим філософським змістом, тяжіють до світових) .[127]
Тому, як видно із цього поділу, етнічна релігія є природною та справжньою для людини, оскільки вона не відірвана від природи і навколишнього середовища, в якому та живе.
В ширшому значенні, до поняття «українська етнорелігія» Галина Лозко відносить релігію найдавніших племен, східнослов’янських племен Київської Русі дохристиянського періоду, народно-побутову релігійність, яка існувала одночасно із християнством, а також «сучасне відроджене українське язичництво» .[128] Вона наголошує на тому, зараз відбувається процес відродження «етнічної релігії», якою є українське язичництво – у вужчому розумінні слова. Це є повернення українського народу до свого бога, що пов’язано із «екологізацією суспільства» .[129] Галина Лозко наводить дефініцію етнічної релігії: «це природна автохтонна релігія етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку, {...} виникає природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюється за межі свого етносу» .[130] Саме українську етнічну релігію вона називає українським язичництвом, яке за своєю суттю є православним (славлення Богів). Також наводить періодизацію розвитку язичництва, яка починається ще з доби кам’яного віку.
Галина Лозко наголошує на самобутності на древності релігії, яку вона сповідує, тому визначає її як правонаступницю етнічної Церкви, яка перестала існувати після християнізації народу в 988 році. В. Шнірельман називає її прихильницею примордіалістських поглядів, які, впадаючи в крайнощі, біологізують етнос .[131]
Існує, згідно з поглядами Галини Лозко, негативний вплив на етнос чужої релігії, оскільки тоді «етнос втрачає зв’язок зі своєю геокультурою (культурою землі, на якій він живе) {...}, ми додаємо сили і енергії чужому богові і чужому етносу, який часто є ворожим до нас» .[132] Основною ідеєю релігії українського етносу, тобто язичництва є «філософія вічного життя, обожнювання природного начала Всесвіту, радість існування на землі» .[133]
Говорячи про розвиток неоязичництва зараз, Галина Лозко використовує термін «етнорелігійний ренесанс» як антиглобалістський духовно-культурний рух. Основним принципом є «етноцентризм», протистояння глобалістським та універсалістським тенденціям світових релігій .[134]
Посилаючись на дослідження теософів ХХ століття В. Шаяна, Я. Стахнюка, Ф. Трентовського, Галина Лозко висловлює думку про несумісність монотеїзму з релігіями, які виникають на національному грунті, який, в принципі, як абсолютний монотеїзм не існує .[135]
На противагу природній релігії, Ян Стахнюк висуває тезу про існування так званої «антикультури», «wspacultura», представниками якої він вважає світові, тобто, штучні релігії (християнство, буддизм, іслам), оскільки в них Бог є надприродним, а отже знаходиться поза межами природи, а це, в свою чергу, вимагає сліпої віри в такого Бога .[136]
На основі праць Галини Лозко, історик В. Шнірельман виділяє такі основні риси «етнічної релігії» українців:
1. Тяглість до давнього земельно-скотарського способу життя, не заглиблюючись в доземельну епоху.
2. Міф про гармонійне життя людей з природою в дохристиянські часи.
3. Істинна релігія українців пов’язана з пантеїзмом і політеїзмом.
Відхід від етнічних релігій спричинює зниження рівня національної свідомості, тому народ втрачає духовні орієнтири, етнічний імунітет, стає на шлях рабства – як фізичного, так і духовного .[137]
Серед так званих «творців» новітніх рухів також є Лев Силенко, засновник РУНВіри. Основою розуміння рідної релігії рунвірами є гармонія віри із «вдачею народу, з ритмом природи його вітчизни. Вона є виявом його душі, розуму, таланту» .[138] Але релігія повинна бути не лише рідною – вона одночасно і не може бути чужою. «Достойний українець є той, над душею і розумом якого не володіють іноземні політичні, релігійні авторитети, догми, ритуали, богорозуміння» .[139] У рідній вірі присутнє рідне розуміння Бога, в якому «втілена Духовна Незалежність Народу» .[140] Тому, саме РУНВіра, за переконаннями Лева Силенка, є правдивою, є духовним спасінням народу .[141] Тут, витоки патріотизму та національної свідомості криються, насамперед, у духовності народу, у рідному розуміння Бога, з маргіналізацією будь-яких загальнолюдських засад моралі.
На кінець, важливо зазначити, що серед язичницьких громад в Україні існує також проблема юридичного вирішення духовного правонаступництва, оскільки як рідновіри (в 1997 році), так і рунвіри (в 2001 році) оголосили себе наступниками етнічної Церкви, яку заборонили в 988 році. Конфлікт полягає в тому, що ці дві течії язичників суттєво відрізняються в плані догматичному, про що йшла мова у попередніх розділах даного дослідження .[142]


3.3. Неоязичництво як антихристиянство


Вчення неязичницьких течій тісно пов’язане із християнством, яке вони подають через призму негативного розуміння. Християнство у їхній інтерпретації виступає як руйнівна релігія для нації, зокрема для українського народу. Численна кількість цитат із Святого Письма, вирваних з контексту, і поданих з неправильним трактуванням, свідчить про незнання суті християнської науки і лише використання тих елементів, які хоча б частково на перший погляд можуть підтвердити неоязичницькі теорії.
Найперше, неоязичники відштовхуються від того, що християнство є штучною релігією, яка має свого пророка-засновника і створена для конкретного народу, тобто для юдеїв. Це, на їхню думку, визначає етнічні рамки цієї релігії. Тому для українців християнство є чужим і не може принести ніякої користі для народу, для розвитку його культури та духовності.
Найбільше закидів, які постійно зустрічаються як в «Мага Віра», так і в інших книгах, статтях, виданих неоязичниками, спрямовані проти насильницького хрещення руського народу. Це, за їхніми словами, спричинило знищення язичницької спадщини, призвело до руйнування пам’яток та інше. Народ змушений був підкоритися чужій релігії, потрапивши таким чином у рабство. «І Ісус учить, що насильство – це чин Сатани. І тому в Києві в 988 році, з погляду Віри Христової, був доконаний чин Сатани: хрЕщення, а не хрИщення» .[143]
Постать Христа представляється як постать пророка, що прийшов до конкретного народу, принісши безліч нововведень, які суперечать людській моралі, наприклад, неправильно зрозуміла вимога Ісуса зречення батьків і рідного дому для повного наслідування Христа та ін.
«Греки (чи огречені Жиди) ім’я Назарянина, Яшуа, не питаючи Назарянина, переробили на Ісус, огречили Месію. Вони зі слова „хрисма”, що значить „мазь”, зробили слово „Христос”» .[144]
Християнство стало нищівною релігією для України. «Величезна брила (тяжкий камінь) духовного християнства впала на душу нашу: переслідується вільна думка. Стримується духовний розвиток народу» .[145]
«Архієреям потрібне стадо залякане, послушне, рабське, боязливе, щоб воно було „придалим тільки до обстриження та до тягла”» .[146] Аналогічних цитат, які виражають негативне ставлення до церковної ієрархії, можна навести безліч.
Посилаючись на «віру в Точність», яка, згідно вчення неоязичництва, є основною підставою існування людини у світі і свідчить про повагу особи до законів природи, Лев Силенко осуджує чуда Христа (наприклад, воскресіння Лазаря) як порушення точності життєвих законів. Тому, на його думку, тепер це лише «множить ряди атеїстів» .[147]
Лев Силенко пояснює слова Христа про любов до ворогів як примирення зі злом, як припинення боротьби Добра і Зла, посилаючись на Євангеліє: «Я вам глаголю: не противтеся злу» /Мт. 5:39/, та «Любіть ворогів своїх, благословіте тих, хто клене вас» /Мт. 5:44/ .[148]
Християнство, в інтерпретації неоязичників, зводиться до покори та смирення, але не в тому значенні, яке є істинним для християнина, проте ці поняття визначають для неоязичництва науку Христа як релігію рабства і послуху у всьому і повністю, що не передбачає раціонального осмислення чи внутрішнього переживання і усвідомлення людиною. «Головна Ідея праведності зводиться до покірності, слухняності, відмови від земних благ, за які ніби-то людина отримає компенсацію в потойбічному світі» .[149] «Зневага до тіла, приборкання людських прагнень до свободи, виховання смирення, покірливості, пасивності – це найбільша шкода, завдана імперськими релігіями вільним народам» .[150]
Християнське знамення хреста для неоязичництва – «символ розп’яття свого власного „Я”, покірності й фізичної слабкості» [151], тому, згідного такого розуміння, безглуздим є його пошанування.
Незрозумілим є розрізнення своє-чуже в контексті добра, краси, розуму, милосердя: «Але я не хочу бути гарним, милосердним, розумним по-чужому» .[152] «Категорії „добра” і „зла” завжди є відносними: що добре для семіта не завжди є добрим для арійця. Отож, кожен арієць мусить навіки розпрощатися з комуністичною байкою про „загальнолюдські цінності” – їх ніколи не існувало ні в природі, ні в культурі» .[153] Таким чином, представники неоязичництва заперечують існування моралі, в основних моментах спільної для всього людства. Галина Лозко визначає чітку необхідність для українців «вільної національної традиції», протиставляючи її «наднаціональним (так званим „загальнолюдським”) цінностям, яких у природі не існує» .[154]
Таке вчення відкидає загальнолюдську мораль, цінності, що, в принципі, не залежать від віросповідання, оскільки будь-яка релігія, найперше, базується на етиці. Зрозуміло, що «релігійний націоналізм» потрібно виправдовувати якимись засобами, але не варто зводити це до рівня речей, що лежать в основі людського існування.
Християнство є найбільшим ворогом неоязичництва і основною перешкодою для поширення їхнього вчення. Воно заполонило землі, зокрема українські, переслідувало язичників і нищило їхню культуру. «Відродження Віри Предків сьогодні неможливо без вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології» .[155]
Журнал «Сварог» містить спеціальну рубрику «Антихрист», в якій регулярно оновлюються критичні статті щодо Біблії, Христа та інше. Так, наприклад, в одному з номерів Ярослав Оріон пише про Біблію що вона «тримає український народ в духовному рабстві та інтелектуальному уродстві» .[156] Більше того, християнство звинувачують у тому, що воно дало підґрунтя для комунізму .[157]
Галина Лозко говорить, що християнство не принесло нічого позитивного для українського народу, для його духовного розвитку, підвищення моральності.
«Розходження між Заповідями божими і реальними життями людей призводило до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності й чужоземного рабства. Не кожен українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду» .[158]

Хоча неоязичники говорять про толерантне ставлення до інших релігій, але це дуже часто суперечить іншим постулатам їхнього вчення, в яких якраз йде мова про християнство як шкідливу релігію для України.
Більшість текстів, статей, монографій просякнуті антисемітизмом, ворожим ставленням до християн, гострою критикою Святого Письма. Проте, в більшості випадків автори виявляють свою поверхневу обізнаність із тою тематикою, яку вони намагаються довести як хибну теорію. Присутній примітивізм у використанні цитат, вирваних з контексту, та використання їх для підтвердження своїх гіпотез, що робиться методом підміни понять, нерозуміння контексту, незнання богословських термінів.
Гостро критикуючи християнське вчення, неоязичники все ж таки користуються методологією викладу та подання своєї науки, копіюючи багато аспектів з християнства. Так, наприклад, аналізуючи заповіді РУНВіри можна побачити багато подібностей із Десятьма Божими Заповідями. Катехизм рунвірівців побудований у формі запитань-відповідей – так, як Катехизм Католицької Церкви. Сім Законів Правильного Життя – аналогія до семи християнських чеснот. Аналогічна ситуація і з Символом Віри.
Лев Силенко пророкує для України світле майбутнє, але за умови коли вона «стане країною Незалежної Духовности (Рідної Української Національної Віри)», бо тоді інші держави будуть поважати її, «будуть радо вітати Українців, як шляхетних людей, що, маючи свою світлу національну релігію, толерантно ставляться до всіх релігій» .[159]
Аналізуючи вчення рунвірівців в загальному, необхідно зазначити відсутність систематичності, чіткої структури викладу їхнього вчення. Постійні повтори, повернення до одних і тих самих тематик не дозволяють зрозуміти основну думку. Частково це спричинене частою критикою, наприклад християнства, яка переходить у звичне русло вчення і тому сприймається як невіддільна частина неоязичництва.
Також більшість матеріалів, написаних представниками неоязичництва, не мають жодної вартості не лише для розвитку релігійної думки чи для духовного збагачення українського народу, але й для самого неоязичництва, яке вони намагаються відроджувати та гідно репрезентувати. Це пов’язано із примітивізмом аргументів, неякісними статтями, суб’єктивізмом. Дуже часто їхнє вчення зводиться лише до критики християнства, намагаючись таким чином показати позитивні сторони язичництва на негативному фоні християнства. Відсутність релігійної толерантності свідчить про не надто високий культурний та духовний рівень неоязичників.
Антисемітські мотиви яскраво присутні в антихристиянській полеміці. Неоязичники висловлюють ідею «світової юдейської змови». Старий Завіт для них є ворожий до національної ідеї, оскільки написаний євреями і є лише для них призначений. «Українські неоязичники виявляють у Старому Завіті програму „винищення всіх неюдейських народів”» .[160] Таким чином, в Торі вони знаходять витоки ідеологій комунізму і нацизму .[161]
Досліджуючи ідеї неоязичників, історик Шнірельман зазначає присутність расизму у найбільш радикальних неоязичницьких виступах. Закиди християнству ґрунтуються на теоріях спеціального створення євреями християнської релігії з метою «заглибитись в здорове тіло чужої нації і випити з неї кров». В результаті, єдиним виходом є шукання істини в природі .[162]
Щоби якимось чином применшити роль і значення християнства серед українців, неоязичники зводять його до існування так званого двовір’я, про яке згадувалося у першому розділі. Вони вважають, що народ насправді ніколи не заглиблювався у вчення Христа, але жив лише згідно накинених церковною ієрархією законів, що призвело до рабства народу. В Україні християнство звелося лише до рівня зовнішньої обрядовості, звичаєвості, яка не має глибшого підґрунтя, духовного розуміння тих традицій. Також вони вважають, що християнство ввібрало в себе більшість язичницьких обрядів, не надаючи їм нового значення, тому християнство і язичництво тісно співіснують по сьогоднішній день.
Такий метод нівелювання справжніми здобутками та впливом християнства, зокрема в Україні, свідчить хіба що про несміливість неоязичників визнати свою слабкість. А відкидання навіть моралі є доказом хіба що примітивізму тих людей, що намагаються звести власну релігію лише до патріотизму. Забуваючи про те, що пошуки кожної людини завжди прагнуть відповідей на підставові питання їхнього буття, до осягнення глибин життєвої мудрості, неоязичники тим самим прирікають свою релігію на невдачу. Їхнє навчання не є достатнім для потреб людини, вони не можуть її забезпечити впевненістю у Добрі та вічних цінностях. Саме тому багато людей, які були певний час під впливом неоязичництва, і не отримавши нічого для свого духовного росту, не задовольнивши потреби своєї душі, відкинули ці течії.
Важливо є зазначити, що присутність здорового патріотизму та національної ідеї в будь-якій релігії не відкидається, але це не є її основою. Людині не достатньо бути патріотом своєї держави. Існують глибинні засади, та й врешті-решт, загальнолюдські цінності, які визначають її розвиток як людини. Тому відкидання моралі в неоязичництві призводить до розгубленості людини. «Становлення загальнолюдських цінностей є не виходом за межі національного, а розкриттям загальних початків духовності націй як суб’єктів світової історії» .[163] Сильними націями є якраз ті, які мають духовні корені, які самі визначають рівень національної свідомості конкретної особи, «бо у взаємопов’язаному світі ХХІ століття кожна нація виступає як своєрідна, неповторна іпостась людства» .[164]
Диякон Андрій Кураєв, представляючи позицію православної людини, розглядає язичництво не лише як обрядовість, «не тільки мила народні етнографія, ворожіння під Різдво. {...} Язичництво – це передовсім реальність, релігійна реальність. З ним можна не тільки гратися. В ньому можна пропасти, загинути». Язичництво – це поклоніння всьому, але не Богові. Поклоніння природі, нації, мистецтву. Язичник переплутав засоби і ціль. Кураєв вдало знаходить слова блаженного Августина: «Всі наші біди виникають від того, що ми користуємося тим, чим потрібно насолоджуватися, і насолоджуємося тим, чим потрібно користуватися» .[165]
Так, Католицька Церква не відкидає жодної нехристиянської релігії, точніше, «нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим», а визнає те, що «несе у собі промінь Істини, яка просвітлює всіх людей» .[166]
Таким чином, говорячи про відношення представників християнства до неоязичництва, можна побачити прагнення християн побачити корінь проблеми і тоді шукати підходи до вирішення цього питання людства, а не будь-якими методами викорінити язичництво, знищити залишки культів.
Язичництво ставить сильну загрозу для людини, оскільки перевертає її світоглядну систему, змінюючи пріоритети, замінюючи Бога другорядними елементами. Тому, язичник – це «людина, що прийняла тимчасову зупинку за кінцеву ціль» .[167]
Язичництво, в кінцевому результаті, приводить людину до відчаю і безнадії. Дивлячись через призму християнства, людина шукає себе, що є лише початковим етапом, який призводить до наступного вищого – пошуку Істини. Язичники не бачать людської глибини, а зациклюються лише на її природі.[168]
Для християнства людина – це особа, конкретна людина. Язичники, натомість, відкидають навіть персоналістський підхід, ставлячи людину в природу, але не над природою. (Бог сотворив людину, щоб вона розпоряджалася природою. Дав їй можливість називати все оточуюче, що означає володіти тим і користуватися /Бут. 1:26/). Язичництво надто сильно ставить акцент на природу. Людина не повинна поклонятися їй, але користуватися нею, в значенні розумного володіння нею. Тому, язичники втрачають основну ціль – людину, задля якої все й було створено, таким чином роблячи її рабом природи.
Ще однією проблематикою можна вважати рунвірівське розуміння бога – бог є безособовим .[168] Називаючи Дажбог Свідомістю Світу, Світлом, Любов’ю, Безмежністю, Гравітацією, Вічністю, Рухом [169], Лев Силенко тим самим не говорить нічого конкретного про свого бога. Людина не може дізнатися нічого про такого бога, а тим більше мати досвід спілкування чи відчуття його присутності. Такий бог стає абстракцією, яка існує в уяві, але зовсім не пов’язані із світом, бо не має жодного відношення до нього. Шукаючи такого бога в природі, людина стикається із собою як частиною її, але на цьому пошуки припиняються.
Феномен неоязичництва в ХХ столітті в Україні не можна вважати відродженням автентичного язичництва предків до хрещення Київської Русі. Оскільки, в дохристиянський період язичництво було світоглядом людей, їхньою вірою в природні сили, у щось вище, чого вони не могли чітко означити, але відчували присутність того в реальності. Творивши культи та поклоняючись богам, вони вірили в потойбічні сили, що якось причетні до їхнього повсякденного життя. Але робили вони це не із заперечення існування Бога, але на основі тих знань, які їм були доступні на той час.
Натомість, сучасне відродження віри предків вже не є тою самою вірою, оскільки нема того самого досвіду спілкування з навколишнім світом, з природою. Тим більше, що науково-технічний прогрес, поступ цивілізації відкрили для суспільстві нові перспективи та знання про природу, про ті предмети, що оточують людину. Отримуючи більше і щораз більше знань, вона вимагає відповідей на запитання вищого порядку.
Тому важливим є той фактор, що внутрішні потреби людини теж виросли, її вже не можуть задовольнити поклоніння стихіям чи природним явищам. Основним заняттям людини в сучасному світі вже не є землеробський чи скотарський спосіб життя, тому їй вже не є важливим вірити в богів, що лише пов’язані із такою діяльністю людини.
В час глобалізації суспільства людина вже не може поділяти світ на своїх та чужих, а навпаки, вона здобуває досвід інших, ділиться власним, тому міжкультурний діалог є необхідним явищем.
На сьогоднішній день питання віри є настільки особистою справою кожного, держава декларує права на свободу совісті кожного громадянина. І тому, в такій реальній ситуації, неоязичництво не є адаптованим до сучасної людини. Воно ґрунтується на архаїчних речах, які, можливо, і були важливими для предків, але вони вже не діють зараз, не в змозі відповісти на питання цього часу.
Однієї з причин відродження неоязичництва можна вважати актуальні для сучасного світу проблеми екології та охорони природного середовища. Але, як показує досвід, на практиці їхні організації не діють ефективно, що, можливо, пов’язано і з незначною їх кількістю. Обожнення матінки Природи реалізовується лише за у сфері творення культів та обрядів, які не в змозі нічим зарадити існуючим проблемам.

ВИСНОВКИ


Феномен неоязичництва в Україні не можна вважати «відродженням» автентичного дохристиянського світогляду та вірувань, а радше їхнім сучасним і штучним конструюванням. Для сучасної людини неможливо відродити справжнє сприйняття навколишнього світу та уявлення про надприродне нашими предками. Їхні релігійні почуття базувалися на тому досвіді та тих знаннях, які їм були доступні на той час. Спроба «відродити» їх сьогодні є не чим іншим, як фактичним запереченням живої духовно-культурної дійсності, що розвивалася в Україні понад тисячоліття.
Існує і ряд інших проблем, які виникають при детальнішому ознайомленні із цією тематикою. Так, представники неоязичницьких рухів прагнуть визнання своєї релігії основною вірою українського народу, мотивуючи це тим, що неоязичництво – це етнорелігія української нації, яку потрібно відродити для блага народу, його добробуту та визнання іншими державами. Такі погляди неоязичників конфронтують із головними засадами сучасного суспільного ладу та людських взаємин, відповідно до яких питання віри є особистою справою, а не надбанням нації чи монополією держави. Все це свідчить про відірваність апологетів «рідної віри» від сучасного життя українця, про незнання (або свідоме ігнорування) його духовних потреб та сучасних політичних і культурних тенденцій в загальному. Відбувається перенесення таких понять як любов до свого народу, до Батьківщини в площину релігійних почуттів людини та спробу замінити ними екзистенційні питання, що турбують людину. Тому не можна вважати неоязичництво релігією в чистому вигляді.
Цікаво, що ультра-патріотичні ідеї, висловлені творцями неоязичництва, не ведуть за собою якоїсь органічної діяльності, їх реалізації на практиці. Їхній патріотизм зводиться лише до критики інших, до засудження християнства, як «нищівної релігії» для українського народу, але вони не подають цьому позитивної альтернативи.
Під час даного наукового дослідження ми зіткнулися з наступними проблемами. Найперше, це проблема літератури, якісного матеріалу: як джерел, так аналітичних праць, на які можна було б спертися під час написання роботи. Більшість зауваг щодо першоджерел стосуються саме якості їх змісту. Відсутність чіткої подачі матеріалу, систематизації вчення, чіткості та лаконічності викладу змушувала витрачати надмір часу лише для ознайомлення із головними постулатами. Максимальної фільтрації потребували роботи, написані членами неоязичницьких угрупувань, що іноді навіть не вписувалися в рамки публіцистичного стилю. Аналогічна ситуація і з Інтернет-ресурсами. Третьою проблемою щодо літератури була майже повна відсутність аналітичних робіт по даній тематиці, серед яких позитивно вирізняються праці В. Шнірельмана та А. Колодного.
Особисто для мене як автора даного наукового дослідження важливим було відкинення будь-яких упереджень щодо більшості використаних матеріалів і подання цього із точки зору незаангажованої людини.
Після завершення роботи можна окреслити можливі напрями подальших досліджень у даній тематиці – це детальніше вивчення не лише вчення як рідновірів і рунвірів, але й дрібніших організацій. Також варто дослідити їхню значущість та роль не тільки на ідеологічному рівні, але звернути увагу на їхній вплив на маси, провести соціологічні опитування серед тих, хто був членом організацій неоязичників, але покинули їх, з’ясувати причини, зробити аналіз впливу на свідомість людини, визначити, чим ці релігії приваблюють чи відштовхують людей. На мою думку, ці питання мали б більше цікавити представників християнських конфесій, щоб враховувати їх у своїй пастирській праці.

Список використаної літератури


Джерела:
Силенко, Лев. Гість з храму предків: з піснею у духовній державі історії, релігії, філософії. Київ 1996.
Силенко, Лев. Мага Віра: Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра): Святе письмо: Велике світло волі: Співвідношення віри, науки, філософії, історії. Київ 1998.
Силенко, Лев. Переоцінка Духовної Вартости. Новий шлях життя. Київ 2005.
Силенко, Лев. РУНВіра: Нове духовне народження: Святе вчення пророка й учителя Лева Силенка. Київ 1995.
Силенко, Лев. Святе Вчення. Силенкова віра в Дажбога. Львів 2006.

Допоміжна література:
Антес, П. Религии современности. История и вера / пер. с нем. С. Червонная. Москва 2001.
Берестов, Дрягослав. Міжнародний проект «Рідна Віра Слав'ян» // www.alatyr.org.ua\slovspiln\proekt1_ukr.html
Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації: навчальний посібник для студентів вузів. Київ 2004.
Вчення Великого Вогню // http://www.zt.ukrtel.net/greatfire/system.html
Гримич М. В. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (когнітивна антропологія). Київ 2000.
Гринів О. Українська націологія: від другої світової війни до відродження держави: історичні нариси. Львів 2004.
Грицак Я. Страсті за націоналізмом: історичні есеї. Київ 2004.
Дудар, Н., Филипович, Л. Нові релігійні течії: український контекст: огляд, документи, переклади / НАН України, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства, Українська Асоціація релігієзнавців, Український інститут соціальних досліджень, Центр релігійної інформації і свободи. Київ 2000.
Історія релігії в Україні. В 10-ти томах / голова редколегії А. Колодний. Т10: Релігія і церква в роки незалежності України. Київ, Дрогобич 2003.
Записки Доброслав'я. Віра, вчення, спосіб життя Самостійної України. Київ 1996.
Колодний, Анатолій. РУНВіра: (Рідна Українська Національна Віра) / Українська Асоціація Релігієзнавців, Центр релігійної інформації і свободи, Національна академія наук України, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства. Київ, 2002.
Кримський, С. Принципи духовності 21 ст. / Ред. Івшина Л // Дві Русі. Київ, 2004.
Кураев, А. Сатанизм для интеллигенции: о Рерихах и православии. В 2 томах. Том 1: Религия без Бога. Москва 1997.
Лисенко, С. Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога. Київ 1996.
Лозко, Г. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як протилежні світоглядні системи // www.aratta-ukraine.com
Лозко, Г. Віра українців // Народознавство, №14 (Вересень, 1994) // http://lozko.front.ru/hazeta/narod9-94.html
Лозко, Г. Володимир Шаян. Основоположник відродження української віри // www.svaroh.al.ru/shajan9.html
Лозко, Г. «Вся в хрестах, як овечка в реп’яхах» // Столиця, № 30 (75) (25 березня, 1998) // www.lozko.front.ru/hazeta/ovechka.html
Лозко, Г. Етнорелігія як наукове поняття: дефініції «знання» і «віри», «природного» і «надприродного» (Українське релігієзнавство. Бюлетень Української асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавств Інституту філософії ім.. Г. Сковороди НАН України. Київ, 2001.№18) // http://lozko.front.ru/statti/ukrrelig/html
Лозко, Г. Етнорелігія як наукове поняття: проблеми періодизації та класифікації // http://lozko.front.ru/etnorel.html
Лозко, Г. Рідна віра // Дивослово (1996, 5-6) // http://lozko.front.ru/chasopys/divosl5-96.html
Лозко, Г. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин (на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і Рун віри в Україні) // http://lozko.front.ru/probl2001.html
Лозко, Г. Українське рідновір’я і сучасність // http://lozko.front.ru/nov/kris28-11-97.html
Лозко, Г. Українська Рідна Віра // http://lozko.front.ru/vira/html
Лозко, Г. Українське язичництво. Київ 1994.
Межимир Миколаїв. Кіш Характерного козацтва // www.kozaky.org.ua\pronas\khk.html
Мельник, В. Взаємозв’язок релігійності та етнопсихологічних характеристик українців // www.etno.iatp.org.ua/lib/melnyk.html.
Мудрість Української Правди: Наука РУНВіри; Силенкиянин; Віра в Дажбога. Київ 1996.
Неоязычество на просторах Евразии: сборник выпущен по материалам конференции, проведенной Институтом этнологии и антропологии РАН (Москва, июнь 1999) / сост. В. Шнирельман. Москва 2001.
Петрик В. М., Ліхтенштейн Є. В., Сьомін С. В., Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України: Монографія (Навч. посібник) / ред. З. І. Тимошенко. Київ 2002.
Релігійна свобода і права людини: {збірник статей}: у 3-х томах. Том 3: Місія і прозелітизм. Львів 2004
Саган О. Національні прояви Православ’я: український аспект / НАН України, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства, Академія муніципального управління, Кафедра соціальних дисциплін. Київ 2001.
Світояр. «Не вбивай по-християнськи» // Сварог, № 5 (1997)
Томка М. Релігія та церква відродженої нації // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних перетворень і державної незалежності / ред. Томка М., Турій О. Львів 2004.
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: збірник на пошану професора Юрія Сливки / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів 2000.
Українська рідна віра (православне язичництво) // www.personal.in.ua/article.php?ida=270
Учитель Лев Силенко відповідає на запитання: Бог один, а релігій багато — чому? // Молодь України (17.04.1997 р.) // http://www.kurgan.kiev.ua/runvira8.htm
Черній, А. М. Релігієзнавство: посібник. Київ 2003.
Єленський, В. Нація і релігія: Україна у центрально східноєвропейському контексті / Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних перетворень і державної незалежності / ред. Міклоша Томки й Олега Турія. Львів 2004.
Ярмусь С. Духовість українського народу: короткий орієнтаційний нарис. Вінніпеґ 1983.

Інтернет ресурси:
www.alatyr.org.ua – Всеукраїнський Духовний Центр «Родове Вогнище Рідної Православної Віри»
www.apolresearch.org – Центр апологетичних досліджень
www.kozaky.org.ua – Кіш Характерного Козацтва
www.kurgan.kiev.ua – Альманах по історії і культурі слов’ян
www.pravo.iatp.org.ua – Рідна Православна Віра
www.pravoslavu.narod.ru – Дан Берест
www.ridnaukraina.com – Інтернет-газета «Рідна Україна»
www.rodnoverije.com – Родове Вогнище
www.rodnovery.ru/ustav. – Союз словянских общин Словянской родной вери
www.rodosvit.org.ua – Академыя розвитку людини Володимира та Лади Куровських
www.runvira.org – Рідна Українська Національна Віра
www.slovoor.narod.info – Незалежне Iнтернет-видання «Слово Оріїв»
www.svarga.kiev.ua – Братство Українських Язичників «Сварга»
www.viche.kiev.ua – Віче: рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс


ПРИМІТКИ



[1] А. М. Черній. Релігієзнавство: Посібник. Київ 2003, с. 232.

[2] Історія неоязичництва в Україні / www.apolresearch.org/win/index.php3?razd1&id1=25&id2=270

[3] Визначні люди України / www.RidnaVira-pravo.iatp.org.ua\cal2.html

[4] Від гр. ген — рід, Теос — Бог. Генотеїзм притаманний релігії, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-Синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя.

[5] Г. Лозко. Володимир Шаян. Основоположник відродження української віри / www.svaroh.al.ru/shajan9.html

[6] С. Лисенко. Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога. Київ 1996, с. 25.

[7] А. Колодний. РУНВіра: (Рідна Українська Національна Віра) / Українська Асоціація Релігієзнавців, Центр релігійної інформації і свободи, Національна академія наук України, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства. Київ 2002, с. 8.

[8] Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога, с. 46-53.

[9] Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога, с. 78-79.

[10] С. Лисенко. Дещо з життєпису і діяльності Учителя Лева Силенка // www.slovoor.info/S05/St5Vch.htm

[11] Лев Силенко. Мага Віра: Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра): Святе письмо: Велике світло волі: Співвідношення віри, науки, філософії, історії. Київ 1998.

[12] РУНВіра //www.apolresearch.org/ukr/disphtml_ukr.php3?id=268

[13] Лев Силенко. Мага Віра. Чорний ліс. 1997.

[14] Лев Силенко. РУНВіра: Нове духовне народження: Святе вчення пророка й учителя Лева Силенка. - Київ 1995.

[15] Лев Силенко. Гість з храму предків: з піснею у духовній державі історії, релігії, філософії. Київ 1996.

[16] Лев Силенко. Переоцінка духовної вартості. Новий Шлях Життя. Оріяна, 1988.

[17] В. М. Петрик, Є. В. Ліхтенштейн, С. В. Сьомін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України: Монографія (Навч. посібник) / за заг. ред. З. І. Тимошенко. К., 2002, с. 8-22.

[18] Див. Додаток №1

[19] Див. Додаток №2

[20] Межимир Миколаїв. Кіш Характерного козацтва // www.kozaky.org.ua\pronas\khk.html

[21] Академія розвитку людини Володимира та Лади Куровських // http://rodosvit.org.ua/index1.php

[22] Українська рідна віра (православне язичництво) // www.personal.in.ua/article.php?ida=270

[23] Мудрість Української Правди: Наука РУНВіри; Силенкиянин; Віра в Дажбога. Київ 1996, с. 6.

[24] Див. Додаток №3

[25] Храм РУНВіри // www.slovoor.info/Sviatynia.htm

[26] http://www.slovoor.info/

[27] Записки Доброслав'я. Віра, вчення, спосіб життя Самостійної України. Київ 1996, с. 25.

[28] Вчення Великого Вогню // http://www.zt.ukrtel.net/greatfire/history.html

[29] Вчення Великого Вогню // http://www.zt.ukrtel.net/greatfire/system.html

[30] Нові релігійні течії, с. 56.

[31] Рідна віра в українському сьогоденні // http://alatyr.org.ua/doslid/religio/rvinukr2.html

[32] Рідна віра в українському сьогоденні // http://alatyr.org.ua/doslid/religio/rvinukr2.htm

[33] Рідна віра в українському сьогоденні / /http://alatyr.org.ua/doslid/religio/rvinukr2.htm

[34] Неоязычество на просторах Евразии: сборник выпущен по материалам конференции, проведенной Институтом этнологии и антропологии РАН (Москва, июнь 1999) / сост. В. Шнирельман. Москва 2001, с. 7-9.

[35] Неоязычество на просторах Евразии, с. 130-169.

[36] Е. Л. Мороз. Язычники в Санкт-Петербурге // Неоязычество на просторах Евразии, с. 39-55.

[37] В. Б. Яшин. «Церковь православных староверов-инглингов» как пример неоязыческого культа // Неоязычество на просторах Евразии, с. 56-67.

[38] А. В. Гурко. Неоязычество в Беларуси: предпосылки и условия возникновения, организационные формы, перспективы //Неоязычество на просторах Евразии, с. 68-79.

[39] Загальна історія білоруської Рідної Віри // http://alatyr.org.ua/doslid/histor/belrv_ukr.htm

[40] С. И. Рыжакова. Dievturība. Религиозно-национальная идея и ее реализация в Латвии // Неоязычество на просторах Евразии, с. 80-113.

[41] Религиозно-национальная идея и ее реализация в Латвии, с. 112.

[42] А. Б. Крылов. Абхазия: традиционная религия в политической и социальной жизни современного непризнанного государства // Неоязычество на просторах Евразии, с. 116.

[43] Українське рідновір’я і сучасність // http://lozko.front.ru/nov/kris28-11-97.html

[44] Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин // http://lozko.front.ru/probl2001.html

[45] Берестов Дрягослав. Міжнародний проект «Рідна Віра Слав'ян» // www.alatyr.org.ua\slovspiln\proekt1_ukr.html

[46] Див. Додаток №7

[47] Союз словянских общин Словянской родной вери // http://rodnovery.ru/ustav.htm

[48] www.pravo.iatp.org.ua\stat\st17.html

[49] Відичне православ’я. Основні визначення / /www.alatyr.org.ua\literatura\zbogamy\zachyn.html

[50] Г. Лозко. Українська Рідна Віра // http://lozko.front.ru/vira/html

[51] Вірую:
В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі, вічних і незнищенних, як Всесвіт.
Вірую:
В триєдність світів Права, Ява і Нава, створених Сварогом, і удержаних в Ньому.
Вірую:
В Божественне народження українців – Онуків Дажбожих, і в силу Предків, яка перебуває з нами завжди.
Вірую:
В радість життя вічного, в чистоту душі праведної, яка ніколи не зникає, а переходить у нове тіло.
Наша Віра правдива, бо Право славимо!

[52] Г. Лозко. Українська Рідна Віра // http://lozko.front.ru/vira/html

[53]
1. Не цурайся роду свого, його звичаю та мови, бо рідна мова і звичай зберігають енергію нації.
2. Не оскверняй душу чужинськими звичаями; пам’ятай, що чужі пісня і молитва дають силу твоєму ворогові.
3. Будь терплячим, але не допускай наруги над твоїми рідними святинями.
4. Не руйнуй природу, серед якої живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, зрубуєш гілки роду свого.
5. Не потурай ворогам свого народу; якщо треба – ставай до священного бою.
6. Не віддавайся в рабство, бо хто прийме рабську смерть, той у вічність відійде рабом.
7. Не зраджуй віру Дажбожих онуків, бо чужа віра руйнує дух і тіло, знищує націю

[54] В. Шнирельман. Назад к язичеству // Неоязычество на просторах Евразии, с. 142.

[55] А. М. Черній. Релігієзнавство, с. 265.

[56] Дажбог (Даждьбог, Дайбог, Дажбо, Даже, Дабог, Даба, Даjбог (серб.), Dagbra (брит.), Митра (инд.), Мифра (ир.), Мгер (арм.), Атум-Ра (егип.), Peive (саам.), Чи-пас (морд.), Ош-Кече (мари.), Узил (этр.), Sol (лат.), Сварожич/Zuarasiz, Swayxtix/Suaixtix (прусс.), Дагда (ирл.), Lug (кельт.), Арэв (арм.), Тиват (лув.), Tiyat (палай.), Сурья (инд.), Царь Горох).

[57] Боги слов’ян // www.rodnoverije.com\heath\gods.html

[58] Мудрість Української Правди: Наука РУНВіри; Силенкиянин; Віра в Дажбога, с. 7.

[59] Учитель Лев Силенко відповідає на запитання: Бог один, а релігій багато — чому? // Молодь України (17.04.1997), Київ // http://www.kurgan.kiev.ua/runvira8.htm

[60] Учитель Лев Силенко відповідає на запитання // http://www.kurgan.kiev.ua/runvira8.htm

[61] Мудрість Української Правди, с. 2-163.

[62] Лев Силенко. Святе Вчення. Силенкова віра в Дажбога. Суть перша, 4, с. 28.

[63] Мага Віра. День 34. 3, с. 860.

[64] Мага Віра. День 29, 147, с. 813.

[65] Мудрість Української Правди, с. 43.

[66] Мага Віра. День 23. 6, с. 380.

[67] Учитель Лев Силенко відповідає на запитання // http://www.kurgan.kiev.ua/runvira8.htm

[68] Мага Віра. День 16. 248, с. 230-231.

[69] Мудрість Української Правди, с. 414-415.

[70] Мудрість Української Правди, с. 427-429.

[71] Переоцінка Духовної вартості, с. 13.

[72] Мудрість Української Правди, с. 161.

[73] Мудрість Української Правди, с. 238.

[74] Мудрість Української Правди, с. 235.

[75]
1. Вірність, саможертвенність, відвага.
2. Любов, терпіння, співчуття, милосердя.
3. Достойність, словність, щедротність, працьовитість, чесність.
4. Самоопанування, самопоневолення, незалежність.
5. Точність, чистота, дбайливість, поміркованість, слухняність

[76]
1. Навмисне вбивство, намовляння до вбивства, крадіжка, заздрість, жорстокість.
2. Лінивство, марнотратство, нечистота, п’янство.
3. Крикливість, дратівливість, дрібничковість, балакучість.
4. Розкошолюбство, зневіра, збайдужіння, нечесне самолюбство.
5. Злобність, нетерпимість, обмовство.
6. Улесливість, лицемірство, об’їдання.

[77] Мудрість Української Правди, с. 214.

[78] Мага Віра. День 48, с. 1018.

[79] Мага Віра. День 28. 1, с. 1020.

[80] Мага Віра. День 28. 2, с. 1026-1027.

[81] Мага Віра. День 28. 3, с. 1032.

[82] Мага Віра. День 28. 3, с. 1035.

[83] Мага Віра. День 28. 4, с. 1037.

[84] Мага Віра. День 28. 5, с. 1050.

[85] Мага Віра. День 28. 6, с. 1057-1061.

[86] Мага Віра. День 28. 7, с. 1068.

[87] Мага Віра. День 28. 7-а, с. 1070.

[88] Мага Віра. День 28. 7-б, с. 1074.

[89] Мага Віра. День 28. 7-в, с. 1075.

[90] Мудрість Української Правди, с. 259.
Заповіді
1. Розумій і люби Бога по-рідному. (в українця – українське розуміння Бога)
2. Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога.
3. Самовдосконалюй розум, душу і тіло. (через сім законів)
4. Вір у себе.
5. Люби родичів своїх.
6. Виховуй дітей своїх у дусі Рідної Віри.
7. Шануй духовність Предків своїх.
8. Шануй свята Рідної Віри.
9. Не самозабувайся на Чужині.
10. Не обмовляй.
11. Живи для добра Вітчизни.
12. Будь правдивим свідком.
13. Обороняй свої скарби і не привласнюй чужі.
14. Не люби ворогів народу твого. Не будь рабом.
15. Не лишай у біді приятеля твого.
16. Не зневірюйся.
17. Люби дітей свого і чужого народу.

[91] Див. Додаток №4

[92] Див. Додаток №5

[93] А. Колодний. РУНВіра: (Рідна Українська Національна Віра), с. 22-27.

[94] Обряд очищення // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob1.html

[95] Очищення від чужовір’я. Посвячення у рідновіри // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob2.html

[96] Посвячення дитини // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob6.html

[97] Вінчання // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob3.html

[98] Поховання // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob4.html

[99] Освячення помешкання // www.pravo.iatp.org.ua\lev\ob5.html

[100] Див. Додаток №6

[101] Лозко Г. Українське язичництво, с. 81.

[102] Обряди Кола Сварожого / www.pravo.iatp.org.ua\cal.html

[103] М. М. Вівчарик. Україна від етносу до нації: навчальний посібник для студентів вузів. Київ 2004, с. 137-140.

[104] Історія релігії в Україні. У 10-ти томах / за ред. А. Колодного. Т. 10: Релігія і церква в роки незалежності України. Київ, Дрогобич 2003, с. 489.

[105] Єленський В. Нація і релігія: Україна у центрально східноєвропейському контексті // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних перетворень і державної незалежності / за ред. Міклоша Томки й Олега Турія. Львів 2004, с. 185.

[106] Історія релігії в Україні. Т. 10, с. 492-493.

[107] Нація і релігія, с. 210.

[108] Нація і релігія, с. 210.

[109] Історія релігії в Україні. Т. 10, с. 95.

[110] Історія релігії в Україні. Т. 10, с. 91.

[111] Нація і релігія, с. 186.

[112] М. Томка. Релігія та церкви відродженої нації // Віра після атеїзму: релігійне життя в Україні в період демократичних перетворень і державної незалежності / за ред. Міклоша Томки й Олега Турія. Львів 2004, с.121.

[113] Я. Грицак. Страсті за націоналізмом: історичні есеї. Київ 2004, с. 224.

[114] Страсті за націоналізмом, с. 263.

[115] О. Гринів. Українська націологія: від другої світової війни до відродження держави: історичні нариси. Львів 2004, с. 382.

[116] М. В. Гримич. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців: (когнітивна антропологія). Київ 2000, с. 4.

[117] Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: збірник на пошану професора Юрія Сливки / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів 2000, с. 504.

[118] В. Мельник. Взаємозв’язок релігійності та етнопсихологічних характеристик українців // www.etno.iatp.org.ua/lib/melnyk.html.

[119] Україна: культурна спадщин,. с. 506.

[120] О. Саган. Національні прояви Православ’я: український аспект / НАН України, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства, Академія муніципального управління, Кафедра соціальних дисциплін. Київ 2001, с. 29.

[121] Лозко Г. Українське язичництво. Київ 1994, с. 70.

[122] Українське язичництво, с. 54.

[123] Українське язичництво, с. 79-80.

[124] Українське язичництво, с. 3.

[125] Н. Дудар, Л. Филипович. Нові релігійні течії: український контекст: огляд, документи, переклади / НАН України, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди, Відділення релігієзнавства, Українська Асоціація релігієзнавців, Український інститут соціальних досліджень, Центр релігійної інформації і свободи. Київ 2000, с. 55.

[126] Ганс-Юрген Грешат. Этнические религии // П. Антес. Религии современности. История и вера / пер. с нем. С. Червонная. Москва 2001, с. 225-248.

[127] Г. Лозко. Етнорелігія як наукове поняття: проблеми періодизації та класифікації // http://lozko.front.ru/etnorel.html

[128] Етнорелігія як наукове поняття // http://lozko.front.ru/etnorel.html

[129] Г. Лозко. Українське язичництво, с. 4-5, 80.

[130] Етнорелігія як наукове поняття // http://lozko.front.ru/etnorel.html

[131] Неоязичество на просторах Євразии, с. 138.

[132] Г. Лозко. Віра українців // Народознавство, №14 (Вересень, 1994) // http://lozko.front.ru/hazeta/narod9-94.html

[133] Г. Лозко. Рідна віра // Дивослово, 5-6 (1996), с. 25-28 // http://lozko.front.ru/chasopys/divosl5-96.html

[134] Г. Лозко. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин (на прикладі релігійного життя громад Рідної Віри і РУНВіри в Україні) // http://lozko.front.ru/probl2001.html

[135] Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин // http://lozko.front.ru/probl2001.html

[136] Г. Лозко. Етнорелігія як наукове поняття: дефініції «знання» і «віри», «природного» і «надприродного» (Українське релігієзнавство. Бюлетень Української асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавств Інституту філософії ім.. Г. Сковороди НАН України. Київ 2001. №18, с. 3-12) // http://lozko.front.ru/statti/ukrrelig/html

[137] Г. Лозко. Українське рідновір’я і сучасність // http://lozko.front.ru/nov/kris28-11-97.html

[138] Лев Силенко. Святе Вчення. Силенкова віра в Дажбога. Львів 2006. 9.3,с. 31.

[139] Святе Вчення, 105.3, с. 101.

[140] Святе Вчення. 105.183, с. 58.

[141] Святе Вчення. 192.3, с. 187.

[142] Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин // http://lozko.front.ru/probl2001.html

[143] Лев Силенко. Переоцінка Духовної Вартости. Новий шлях життя. Київ 2005, 15, с. 14.

[144] Переоцінка Духовної Вартости, 15, с. 15.

[145] Переоцінка Духовної Вартости, 45, с. 30.

[146] Переоцінка Духовної Вартости, 24, с. 19.

[147] Святе Вчення. Суть 10, 95, с. 91.

[148] Святе Вчення. Суть 15. 140, с. 142.

[149] Віра українців // www.lozko.front.ru/hazeta/narod9-94.html

[150] Г. Лозко. «Вся в хрестах, як овечка в реп’яхах» // Столиця, № 30 (75), (25 березня, 1998) // www.lozko.front.ru/hazeta/ovechka.html

[151] «Вся в хрестах, як овечка в реп’яхах» // www.lozko.front.ru/hazeta/ovechka.html

[152] Святе Вчення. Суть 15. 140, с. 143.

[153] Г. Лозко. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як протилежні світоглядні системи // www.aratta-ukraine.com

[154] Віра українців // www.lozko.front.ru/hazeta/narod9-94.html

[155] Арійський політеїзм і семітський монотеїзм // www.aratta-ukraine.com

[156] Сварог, №7 (1998), с. 21.

[157] Світояр. «Не вбивай» по-українськи» // Сварог, №5 (1997), с. 21-28.

[158] Українське язичництво, с. 75.

[159] Святе Вчення. 135, с. 137.

[160] Світояр. «Не вбивай по-християнськи» // Сварог, №5 (1997), с. 23.

[161] «Не вбивай по-християнськи», с. 23, 26-27.

[162] Неоязычество на просторах Евразии, с. 141.

[163] С. Кримський. Принципи духовності 21 ст. / Ред. Л. Івашина // Дві Русі. Київ 2004, с. 472.

[164] Принципи духовності 21 ст., с. 470.

[165] А. Кураев. Сатанизм для интеллигенции. Т.1, с. 136-137.

[166] Декларація про відношення Церкви до нехристиянських релігій Nostra aetate – «В наші часи». Документ Другого Ватиканського Собору // Релігійна свобода і права людини. Місія і прозелітизм. Упор. Маринович М., Коваленко Л., Т. 3, с. 30.

[167] А. Кураев. Сатанизм для интеллигенции, с. 136.

[168] Мага Віра, с. 1018.

[169] Переоцінка Духовної Вартости, с. 19.



Категорія: Соціальна психологія, Психологія впливу та протидії маніпуляцій, Психологія мас, Етнопсихологія, Обережно, Окультизм, магія, забобони

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *