Християнська психологія » Вікова та педагогічна психологія » Дитяча психологія » Що означає дитяча істерика і як вивести дитину із цього стану

 

Що означає дитяча істерика і як вивести дитину із цього стану

Автор: Мирон Шкробут від 11-09-2019, 23:52, переглянули: 18

Що означає дитяча істерика і як вивести дитину із цього стануЩо робити батькам, коли дитина заходиться від плачу, кидається на землю, несамовито кричить?
Що означає дитяча істерика і як вивести дитину із цього стану?
У рік-півтора дитина починає досліджувати світ, але ще не може пояснити свої потреби дорослим.
Дитячий християнський психолог Ольга Колесникова-Чмель у програмі «Психологічна порадня» на Живе Радіо Воскресіння від 21 травня пояснює: істерика у рік-півтора-два – ознака вікової кризи, а, отже, переходу на новий рівень розвитку. Завдання батьків – розуміти, що відбувається з дитиною, і допомогти їй пройти цей поріг.


«У такому віці конфлікт полягає у тому, що у дитини з’являється воля, бажання, але недостатньо можливостей, аби їх задовольнити, – каже Ольга. – У рік-півтора дитина відокремлюється від мами як особистість, і починає досліджувати світ, оволодівати необхідними для цього навичками – ходити, говорити тощо. Проте півторарічна дитина тільки-но зіп’ялася на ніжки, і тому ще не може дотягтися до книжки на верхній полиці, як їх хочеться, ще не може на словах донести свої потреби до дорослих, не вміє впоратися зі своїми емоціями…»

Психолог підкреслює: психіка дитини схожа на запалений сірник – швидко загорається, швидко чимось захоплюється. Гальмівні процеси, які є основою володіння собою, поки що не розвинені. Тому у стані емоційного збудження дитина потребує дорослого, який має досвід гасіння цих емоцій – дорослого, який своїм спокоєм, лагідними словами і обіймами допоможе вгамуватися.

Цей процес має і зворотній зв’язок – діти таким чином тестують і тренують нас, випробовують наше вміння любити і прощати. Зокрема, такі стани дитини – виклик для незрілих мами/тата, які не контролюють себе і нездатні впоратися навіть із власними емоціями. Психолог також попереджує про стани емоційної втоми, які можуть накрити і найтерплячішу маму: якщо не дбати про себе, не розслаблятися, рано чи пізно настане зрив, тому турбуватися про себе необхідно, щоб мати внутрішні ресурси. Ольга, як християнський психолог, каже: якщо ми покладаємося тільки на себе, наші сили і можливості за будь-яких умов обмежені, але якщо й на Бога – будемо відкритими для допомоги, яку він нам посилає, для нових досвідів, людей, можливостей, які дадуть нам можливість бути спокійними і люблячими батьками.

«На здатність батьків гасити негативну емоцію впливає і власний досвід переживання кризових станів, коли вони були дітьми, – якаже психолог. – Якщо у них були мама/тато, які спокійно реагували на їхні дитячі істерики, вони підсвідомо засвоїли поведінкові моделі, як себе поводити, коли хтось перебуває у стресі чи збудженому стані. Але якщо таких моделей не було, чи й навпаки – їх за це карали, це може мати серйозні психологічні наслідки і для них самих, і тепер вже для їхніх дітей. Якщо батьки не володіють собою у стані афекту, вони можуть робити страшні речі і травмувати дитину і фізично, й психічно…»

У дитячій істериці може проявитися й така небезпечна річ, як автоагресія – дитина відгризає до крові нігті, роздирає обличчя чи руки, б’ється головою об стіну. І це не обов’язково пов’язано з віковими кризами, про які сказано вище. Тут доведеться звернутися до принципів побудови сімейної системи, у якій присутні всі її члени і їхні переживання. Діти дуже чутливі до високого рівня напруги і агресії в сім'ї. Наприклад, чоловік другий місяць не приносить грошей у сім'ю, де є троє дітей, а жінка не може прямо висловити йому своє невдоволення, стримується. І дитина, відчуваючи цей рівень напруги, ніби викликає вогонь на себе – робить шкоду і дає можливість мамі цю накопичену агресію і претензії, адресатом яких є насправді не дитина, вилити на себе.

Психолог звертає увагу на правильне розуміння гніву. У християнських родинах часто побутує думка, що жінка не має права лаяти свого чоловіка і повинна терпіти. Проте, коли є конфлікт, його потрібно проговорювати саме між акторами цього конфлікту, можливо, й на підвищених тонах, і намагатися вийти на конструктив. Врешті, гнів – одна із людських емоцій, яку не потрібно замовчувати, прояв проблеми чи кризи, і, за певних умов, його можна і потрібно спрямовувати у позитивне русло.

«Є такий парадокс: кожна дитина насправді хоче бути слухняною і любити батьків, тому що це природній, приємний і бажаний для неї стан. Але якщо немає проявів любові з боку батьків, іноді діти йдуть на крайнощі лише для того, щоб батьки звернули на них увагу. Для дитини найгіршою є байдужість – навіть покарання не видається таким страшним, порівняно з цим», – каже Ольга.

Важливо також розуміти, що дитина має право на прояв усього спектру емоцій і станів – як і дорослий. Вона також може покричати, посваритися, висловити своє невдоволення. Пихолог радить батькам будувати спілкування з дітьми у таких випадках у стилі «я-повідомлень», фіксуючи власні враження від поведінки дитини і не ототожнюючи її з цією поведінкою: «я бачу, що тобі сумно», «мені здається, що ти проковтнув капризульку» тощо. Вирази на кшталт «ти поганий», «я тебе більше не люблю», «будеш нечемний – віддам отому дядькові» тощо, особливо якщо вони стають нормою, самі по собі є травмуючими. «Я-повідомлення» – теж певна навичка, яка дозволяє мамі чи татові екологічно висловлювати свої емоції – корисне вміння, яке можна і потрібно освоїти. Адже ми постійно перебуваємо в емоціях, але часто не знаємо як їх проявити, як реагувати на емоції інших. До слова, якщо цим вмінням і навичкою володіють батьки, діти перейматимуть таку модель поведінки. І навпаки: якщо дитина повсякчас бачить маніпулятивну поведінку, наприклад, з боку мами щодо батька, вона буде наслідувати її.

Ще один нюанс, про який потрібно знати батькам: іноді вони намагаються заспокоїти дитину, але роблять це не у слушний момент і в неправильний спосіб. Коли дитина у стані афекту, її мозок працює як сирена, яка заглушає все: дитина не чує слів, нікого не бачить, задихається, не схожа на себе. Першим, що починає реагувати на інші сигнали, є тіло, тому першим повинен бути дотик: психолог радить покласти руку між лопатками – місце дотику до тіла матері в утробі, погладити, дати відчути тепло руки. І дитина починає заспокоюватися, нормалізується дихання – тоді можна починати говорити. Важливо, щоб при цьому був зоровий контакт, очі в очі. «До заспокоєння, поки частина мозку в стресі, дитина не може сприймати інформацію, не чує слів, – каже Ольга. - Важливо розуміти ці механізми роботи психіки…»

«Загалом, це нормально, що діти проходять через ці вікові кризи, а отже – розвиваються і ростуть, що у свої три роки вони кажуть «я хочу/не хочу», «я сам/сама». Так вони вчать батьків, що дитина – не їхня власність, а особистість, Божа дитина, – каже дитячий психолог. – Ми лише створюємо для неї простір, щоб вона рано чи пізно пішла в своє життя і відбулася там, куди її веде Бог і для чого вона народжена. Але часто батьки шукають не Божої волі, а своєї, часто їх веде власне «его» - зокрема, і у тому, що таке слухняна дитина. Але дитина, може, і слухняна, але чи щаслива?..»

Повний стрім програми можна подивитися тут:




Категорія: Дитяча психологія, Блог Ольги Колеснікової-Чмель

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *