Християнська психологія » Психологія особистості » Дам’ян Федорика — український американський філософ

 

Дам’ян Федорика — український американський філософ

Автор: Петро Гусак від 27-10-2020, 17:04, переглянули: 114

Гусак Петро Романович, Ph.D., к.ф.н.
Кафедра філософії
Український католицький університет


Дам’ян Федорика — український американський філософ

Доповідь на VIII Міжнародній науковій конференції
“Українська діаспора: проблеми дослідження”
(Національний університет Острозька академія, 23-24 вересня 2020 року Божого)


Біографічні дані професора Дам’яна Федорики, які я зараз наводжу, я чув від нього самого. Дам’ян Павло Федорика (Damian Paul Fedoryka) народився у 1941 році коло м. Сколе на Бойківщині. Батько Осип походив зі Стрия, а мати — з-під Сколього. У 1944 році сім’я, не бажаючи зустрітися з принадами “визволення”, емігрувала: спершу потрапили в табір для інтернованих в американській окупаційній зоні в Баварії, а вже звідти — у Сполучені Штати Америки. В сім’ї підтримували українські звичаї, українську мову вивчали читанням творів українських авторів (зокрема — Ольги Кобилянської). Сім’я Федориків спершу підтримувала стосунки з українським греко-католицьким середовищем у США, однак, будучи прикро вражена політизованістю тамтешнього українського церковного руху і зокрема — Українського Патріярхального Товариства, вираженням світогляду якого став вислів українського церковного історика Миколи Чубатого (дядька майбутньої дружини Дам’яна — Ірини): “Патріярхат — то є малі маневри для осягнення української державности”1[1], почала зближуватися з англомовним римо-католицьким середовищем, не покидаючи, однак, плекання української мови і культури всередині сім’ї.
Батько Дам’яна — Осип Федорика — познайомився з персоналістичними філософськими творами Кароля Войтили (тодішнього професора Католицького університету Любліна й Кардинала Краківського), зокрема, з його перекладеним на англійську мову твором The Acting Person (“Osoba i czyn”) і почав розглядати ідею української нації у світлі персоналізму (нація як сукупність осіб, наділених неповторною гідністю), що вплинуло на подальше формування світогляду молодого Дам’яна та спонукало його в подальшому шукати за філософським підкріпленням і поглибленням висловлених Каролем Войтилою думок.
У розпалі війни у В’єтнамі (1959-1975) Дам’ян — тоді офіцер сил спецпризначення американської армії — вже збирався підписати військовий контракт та від’їхати на війну у В’єтнам, зустрів свою майбутню дружину Ірину (теж з українських емігрантів, родом з Тернополя), піаністку. Як він мені розповідав, він тоді собі подумав: “Вона така гарна, освічена, а я — солдафон...”, і — не підписав контракт та не поїхав у В’єтнам. (Я думаю, що це було доленосне рішення,інакше українська й американська філософія втратила б цілий напрям).
У 1960 році після двадцяти років викладання у Фордгамському університеті (Нью-Йорк) емеритував (вийшов на пенсію) німецький філософ-феноменолог Дітріх фон Гільдебранд (Dietrich von Hildebrand, 1889-1977), котрий емігрував у США, рятуючись від нацистських переслідувань. У тому ж 1960 році кафедру професора філософії в Університеті Зальцбурґа отримав його молодший колега й однодумець, німецький філософ Бальдуїн Шварц (Balduin Schwarz, 1902-1993). Будучи вже вільним від унівеситеських обов’язків, Дітріх фон Гільдебранд періодично відвідував Зальцбурґ, де він мав близьких приятелів2[2], гуртуючи довкола себе та Бальдуїна Шварца молодь і продовжуючи філософський напрям реалістичної феноменології, започаткований ще Ґеттінґенським гуртком (Goettingener Zirkel), який підхопив та розвивав ідеї раннього (до 1903 року) Едмунда Гуссерля. Католицький світогляд та філософський реалізм цього напряму чинили його дуже близьким до персоналізму Кароля Войтили, котрий сам зазнав впливу ідей Макса Шелера. Почувши про відроджений філософський реалізм Ґеттінґенського гуртка — як “твердий ґрунт під ногами” серед моря релятивізму й нігілізму, — до Бальдуїна Шварца3[3] в Зальцбурзький університет почала з’їжджатися молодь з Європи та з-за океану — зі США (наприклад, Джон Кросбі [John Crosby] та Білл Марра [Bill Marra]). Серед американських студентів, котрі приїхали до Зальцбурґа, був і Дам’ян Федорика4[4], що вже мав за собою філософські студії в Університеті Лювену (Бельгія) та Фордгамському Університеті.
У 1980 році американські студенти Бальдуїна Шварца (серед них — Дам’ян Федорика) разом із Йозефом Зайфертом заснували Міжнародну академію філософії (International Academy of Philosophy — IAP) в Ірвінґу (штат Техас, США), ректором якої став Йозеф Зайферт. У 1986 році за сприяння принца Ніколаса фон Ліхтенштайн Міжнародна академії філософії переїхала в Князівство Ліхтенштайн. Після переїзду Міжнародної академії філософії в Князівство Ліхтенштайн Дам’ян Федорика працював в основному в США, лише час від часу відвідуючи її: став професором філософії в Аве Марія Коледжі в Іпсіланті (Мічіган), став Президентом Крістендом Коледжу у Фронт Роялі (Вірджинія) та викладав як професор філософії у Францисканському університеті в Ст’юбенвіллі (Огайо).5[5]
У 1992 році професор Федорика відвідав Україну і зокрема — нововідроджене Товариство українських студентів-католиків (ТУСК) “Обнова” й прочитав ряд лекцій про гідність людської особи — на зустрічах “Обнови” та в стінах Львівського університету і Зооветеринарної академії, які гостинно надали приміщення для лекцій. Саме на зустрічах ТУСК “Обнови” ми познайомилися з ним. Перед тим, як у 1992 році відбути з України, професор Федорика запропонував нам — “обновлянам”, чи хтось з нас хотів би вивчати філософію в Міжнародній академії філософіїв Князівстві Ліхтенштайн. Зголосилося нас шестеро (Юрій Підлісний, Тарас Добко, Андрій Костюк, Володимир Турчиновський, Андрій Турчиновський, Петро Гусак), на той час — студентів Львівського державного університету ім. Івана Франка — з різних факультетів. (Я тоді студіював класичну філологію і відвідував як вільний слухач лекції з філософії о. Михайла Пришляка SDB (нині покійного), томіста італійської школи, які він викладав на новоствореному філософському факультеті ЛДУ). Дам’ян Федорика зателефонував до Йозефа Зайферта, чи той готовий був би прийняти шістьох українських студентів та чи знайшов би стипендії для них. Йозеф Зайферт зміг знайти поступово — по три стипендії, й таким чином, у 1993 році на навчання поїхало троє, а в 1994 році — ще троє. Таким чином, професор Дам’ян Федорика уможливив нам філософські студії та став нашим “хрещеним батьком” у філософії, ще перед тим, у Львові, заклавши нам основні поняття персоналістичної етики та реалістичної феноменології. Далі був захист наших магістерських праць з філософії восени 1996 — навесні 1997 років, повернення до Львова, викладацька праця в новостворених структурах — заснованому пані Анною Боднар Інституті вищої релігійної культури та у відродженій Львівській Богословській Академії, і суміщення цієї праці з написанням докторських дисертацій з філософії, що їх ми захистили щойно у 2004 році в Ліхтенштайні. А в 1994-1995 роках ми, їздячи з Ліхтенштайну в Україну та назад через Австрію, відвідували по дорозі професора Дам’яна Федорику в Ґамінґу, де він тоді перебував з дружиною — пані Іриною6[6] (нині вже покійною)7[7] як гостьовий професор в Міжнародному теологічному інституті (International Theological Institute — ITI). В тих роках разом з нами в Міжнародній академії філософії в Ліхтенштайні навчалися також дві доньки професора Федорики — Катерина та Марія, щоправда, в докторській програмі, коли ми тільки заледве розпочинали магістерську.
На даний час професор Федорика працює в Центрі персоналістичної антропології й етики (Center for Personalistic Anthropology and Ethics) в Іпсіланті в Мічігані.8[8]
Філософський напрям Дам’яна Федорики — це реалістична феноменологія, що бере свій початок від феноменології раннього (до 1903 року) Едмунда Гуссерля — з його гасла: “Zurueck zu den Sachen selbst!” (“Назад до самих речей!”: філософський реалізм у пізнанні речей такими, якими вони є насправді), розвинутої Ґеттінґенським гуртком, і зокрема — Дітріхом фон Гільдебрандом. Тому етичне вчення фон Гільдебранда поряд з персоналістичною антропологією Кароля Войтили / Івана Павла ІІ (до “Папської родини” якого належало подружжя Федориків) становить основу для його філософування, на якій він розвиває прикладну філософію щодо таких актуальних та пекучих проблем, як сучасна освіта молоді, подружня і сексуальна етика, гідне передавання життя, аборти, евтаназія та смертна кара.9[9] Але основним власним його здобутком є Філософія дару (Philosophy of Gift). Її сутність я виклав у моєму виступі на презентації збірки есеїв Дам’яна Федорики “Філософія дару”10[10], й тут не знаходжу ніякого кращого рішення, як лише — навести цей виступ:
“Назва книжки Дам’яна Федорики ... вже сама говорить про тему, що червоною ниткою проходить крізь усю збірку і вказує на єдино можливу альтернативу в буттєвій ситуації людини: або людина розглядатиме себе, власне життя, інших людей та світ як дар і відповідно діятиме: прийме цей дар та буде за нього вдячна, або привласнить та використовуватиме це все, включно зі собою, – і пожне наслідки, які з такої постави випливуть. Третього не дано: антитетичність цих двох постав не об’єднується жодним синтезом і поза нею не існує жодної іншої опції (хіба що – несвідомий стан).

• Антитетичність прийняття або ж привласнення себе і решти світу можлива на різних рівнях: а) метафізичному, б) суспільно-економічному й в) міжособовому.
А) Або людина на підставі того очевидного факту, що вона існувала не завжди і її буття колись почалося, себто – вона не володіє актуальним вічним буттям (факту, підкріпленого науковими знаннями, що життя індивідуальної людської особи починається від зачаття: злиття мембран батьківської та материнської статевих клітин), прийме своє життя як дар та буде вдячною за нього – спершу тим, від кого вона його безпосередньо отримала: батькам. Однак, батьки виявляються неостаточними дарувальниками життя, позаяк теж отримали його від своїх батьків, – і так особа врешті дійде до остаточного Дарувальника усього буття – Особового Абсолюту, визнає Його як Того, хто їй подарував життя, буде Йому вдячною й у цій вдячності знову віддасть себе Йому як дар у відповідь. (Говорячи вжитою у цій книжці гайдеґґерівською термінологією: така людина визнає Особовий Абсолют – Бога – ґрунтом [підставою, основою] її буття).
Або ж людина забажає, відвернувшись від Бога як Дарувателя її життя, вчинити себе (знову ж – за гайдеґґерівською термінологією) ґрунтом свого буття, привласнивши його, «стояти в собі і для себе» (пор. etre en soi у Сартра), прагнучи задоволення від повного й самовладного посідання власного буття («Eigentlichkeit»: «Sich zu eigen machen»). Однак, не будучи фактично вічним і безначальним Абсолютом і маючи перед собою безсумнівну перспективу смерті (принаймні – як кінця біологічного існування), така людина не може власними силами здійснити цю метафізичну претензію (пор. Sorge у Гайдеґґера): вона потребує світу як засобу, щоб утвердити себе в претензії бути самодостатнім ґрунтом власного буття. Це означає прагненння поширити свою владу на весь світ (пор. Wille zur Macht у Ніцше), але в тому прагненні людина стає залежною від світу як «набору засобів». Врешті, та (a priori неможлива) спроба зазнає краху, людина руйнує власне буття і настає смерть. (Ті дві опції, виражаючись мовою Шевченка, це люди, котрі «зрять Бога над собою», і котрі «не зрять». Останні – «не зрять» на підставі свого вольового й свідомого вибору).
Б) Людина може зайняти поставу ствердження («самореалізації») себе і в суспільно-економічних відносинах, зредукувавши себе до позиції споживача, мовою Маркса: до «[зверненого на себе] центру, котрий відчуває потреби і прагне їх задоволення». (Пор.: «Der Mensch ist, was er isst» у Фойєрбаха). (Виробляння засобів до існування – це, фактично, «виробляння себе» через працю, «об’єктивація себе» в результатах власної праці, тобто – «витворення власного буття»). Розглядаючи світ і інших людей як «набір засобів» для задоволення власних потреб, така людина стає залежною й поневоленою ними (навіть якщо вона у спільній власності спільно задовольняє разом з ними потреби: бо тоді інші потрібні їй для цього спільного задоволення потреб [«спільне виробництво засобів виробництва та засобів споживання»], і без них вона неспроможна задовольнити власні потреби).
В) Подібне діється і в міжособових відносинах: якщо людина привласнює своє буття («взяти життя у свої руки», «бути ковалем свого щастя», «брати від життя все, що воно дає»...), то розглядає інших людей як засоби для самоствердження й самореалізації (для задоволення свого пожадання, або – варіант – як залежних від її волі – для задоволення гордині). Засоби ж мають статус речей, котрі бувають або потрібні (коли є потреба їх використовувати), або ж непотрібні (коли вони виконали фунцію засобів). В цьому останньому випадку вони стають перешкодою до подальшої самореалізації і привласнення життя (обузою на шляху до задоволення гордині й пожадливості), і їх усувають. (Приклади: аборти, замовні вбивства...). Так будується «культура смерті» (у терміні св. Івана Павла ІІ). Системно будована «культура смерті» (наприклад, через закріплення в позитивному законодавстві «усунення» певних груп людей, зокрема, на стадії до народження) стає «структурами зла» (св. Іван Павло ІІ). Проблема тільки в тому, що якщо поряд існують інші індивіди, котрі мають таку саму життєву поставу, то така особа з часом (хвороби, старість) починає бути перешкодою для них, і її усувають (наприклад, шляхом евтаназії). Коло замикається. І вирватися з нього можливо тільки – змінивши поставу на протилежну – на прийняття дару і вдячності за нього:
• Визнати Творця, прийняти власне життя як дар і дякувати Творцю за нього. Віддати себе Творцеві у відповідь.
• В економічних віносинах: усвідомити, що продуктивні сили (кошти, засоби виробництва, активи – «капітал») – це дар, і використовувати цей дар не для самореалізації, а дарувати далі – його і у певний спосіб себе в ньому – іншим, служачи їм.
• В міжособових відносинах: усвідомивши власне життя як дар, прийняти також і інших як дар, у першу чергу – власних зачатих дітей, дружину/чоловіка, рідних, близьких, ближніх зі свого народу, врешті – усіх людей, та сприяти реалізації й утвердженню їх. Служити їм, дарувати себе їм: «будувати культуру життя» (св. Іван Павло ІІ).
• Наш достойний автор ... викарбував англійською афоризм: «The twist of the wrist changes the universe!» – «Поворот зап’ястка міняє світобудову!»: Або «схопити і привласнити», або – «прийняти як дар»!”11[11] Від того “повороту зап’ястка” дійсно залежить все у свідомому всесвіті — в цілому бутті: або світ зростатиме у Богом йому даному порядку й гармонії (і так ставатиме справжнім “космосом”), або скочуватиметься до хаосу й тонутиме у злі.
У вищезгадану книжку увійшла лише частина філософських есеїв Дам’яна Федорики. Інша частина залишається ще не перекладеною (хоча автор добре розмовляє й усно викладає українською, то все ж, наукові тексти він пише англійською). Я маю їх в електронному вигляді: їх люб’язно надав мені автор. Допоможемо їм побачити світ українською мовою?


ПРИМІТКИ


[1] Мається на увазі осягнення патріярхального устрою Української Греко-Католицької Церкви.

[2] Серед приятелів Дітріха фон Гільдебранда в Зальцбурзі були сім’ї Ляун (Laun) та Зайферт (Seifert): Теперішній єпископ-помічник Зальцбурґа Андреас Ляун — провідний богослов-мораліст у Католицькій Церкві, та Йозеф Зайферт — довголітній ректор Міжнародної академії філософії й теперішній керівник Інституту Дітріха фон Гільдебранда при Університеті Мюнхена, є дітьми цих сімей.

[3] Ближче до 1970-х, асистентом Бальдуїна Шварца на кафедрі філософії був уже Йозеф Зайферт (Seifert, *1945), а до гуртка належав його близький приятель Фріц Веніш (Fritz Wenisch, 1945-2020), обидвоє із Зальцбурґа.

[4] У 1995 році, коли ми приїхали до Зальцбурґа на єпископські свячення Андреаса Ляуна, Дам’ян Федорика показував мені сходи університетської церкви Пресвятої Тройці, на яких він переконав молодого Йозефа Зайферта в коректності “онтологічного аргументу” св. Ансельма Кентерберійського, що доводить існування Бога із самої Божої Суті. Пізніше Йозеф Зайферт написав на захист “онтологічного аргументу” трактат Gott als Gottesbeweis.
[5] Див.: Damian P. Fedoryka. — http://www.hildebrandproject.org/about/damian-p-fedoryka

[6] “Д-р Федорика та його дружина Ірина є батьками десятьох дітей, котрі здобували освіту вдома, а потім отримували атестат в коледжі. Ірина — випускниця Джульярдської школи музики, вчила усіх дітей згідно з Методом Сузукі. Сім’я виступала як музична група в Америці і Європі, також і в Центрі Кеннеді у Вашингтоні D.C. Пані Ірина керувала хорами в Аве Марія коледжі та Коледжі Святої Марії”. — http://www.hildebrandproject.org/about/damian-p-fedoryka (Переклад з англійської мій — П.Г.).

[7] “Просимо молитися за пані Федорику, дружину колишнього президента [коледжу] Дам’яна Федорики та матір багатьох випускників Крістендом коледжу, якій діагностували 4 стадію раку. Як нам сказали, вона перебуває в доброму дусі, але просимо молитися за неї та за її сім’ю. Вона — матір десятьох дорослих дітей, серед них — пані Софії Каддебек (дружини професора філософії Крістендом коледжу Джона Каддебека (Cuddeback))” — https://www.facebook.com/christendomcollege/posts/please-pray-for-mrs-fedoryka-wife-of-former-president-damian-fedoryka-and-mother/342473954099/ (допис від 04.03.2010. Переклад мій — П.Г.).

[8] Див.: http://www.hildebrandproject.org/about/damian-p-fedoryka

[9] Див. для прикладу: Dr. Damian Fedoryka Explains John Paul II’s Personalism to Students —
https://www.christendom.edu/2008/04/09/dr-damian-fedoryka-explains-john-paul-iis-personalism-to-students/

[10] Дам’ян Федорика. Філософія дару. Збірник есеїв (пер. з англ. Олексій Панич та Ганна Косів). Упорядник: Віктор Полетко. — Вид. УКУ: Львів, 2017. — 248 с.

[11] Дам’ян Федорика. Філософія дару. Збірник есеїв (пер. з англ. Олексій Панич та Ганна Косів). Упорядник: Віктор Полетко. — Вид. УКУ: Львів, 2017. — 248 с.



Категорія: Психологія особистості, Психологія сім'ї, Психологія подружніх стосунків, Системна сімейна психологія, Психологія родинних стосунків, Соціальна психологія, Психологія спілкування, Етнопсихологія, Бібліотека, Наукові статті, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.