Християнська психологія » Психологія особистості » Самоприсутність і самоволодіння як сутнісні ознаки суб’єктності та проблема «штучного інтелекту»

 

Самоприсутність і самоволодіння як сутнісні ознаки суб’єктності та проблема «штучного інтелекту»

Автор: Петро Гусак від 9-07-2018, 10:06, переглянули: 136

Петро Гусак, Ph.D.,
Кафедра філософії
Український Католицький Університет


Самоприсутність і самоволодіння як сутнісні ознаки суб’єктності та проблема «штучного інтелекту»


Лекція на Літній філософській школі, липень 2018 р.Б.



І.


«Суб’єкт»: лат. subiectum <= sub-iacio, дослівно: «кидати, класти під», дальше значення: «класти в основу». Що це таке, що «покладене під» чи «в основу»? І покладене «під» що? «В основу» чого? Відповіді треба шукати в метафізичному понятті «само-стійного буття» – буття, яке перебуває в собі (і в тому сенсі є «кінцевим, остаточним пунктом» дійсності), а не в чомусь іншому: не ознакою, властивістю, характеристикою чогось іншого; в термінології класичної метафізики – не є акциденцією (дослівно: тим, що «при-падає» іншому, само-стійному буттю). Це – арістотелівська ousia (лат. substantia) – перша й головна з його 10 категорій, яка є основою для решту дев’яти категорій [1] та для усіх інших властивостей, і в тому сенсі «покладена під» них, а коли ми вчинимо предметом філософського розгляду той тип буття, який притаманний нам самим як свідомим і свобідним єствам, то – власне особа: свідоме й свобідне «я», здатне до почуттів і самотрансцендування, котре «покладене під» чи «в основу» суто особових властивостей і актів (іншими словами – є їхнім «носієм»). Притому можна вказати на три взаємопов’язані, однак все ж відмінні аспекти «покладеності під» чи «в основу» тих властивостей і актів:

1. Базове – неінтенційне самоусвідомлення: «знання себе зсередини» (se nosse – св. Августин Гіппонський, De Trinitate, X, 10, 16.[2]). В «чистому» вигляді воно присутнє на найвищому рівні контемпляції (як його описує Діонісій Ареопагіт, алегорично інтерпретуючи сходження Мойсея на гору Синай [«Містичне Богослов’я, 1.3»] чи св. Бонавентура на VII ступені «Путівника душі в Бога»), а в повсякденному – в неінтенційній самоприсутності в усіх своїх інтенційних актах, тобто, свідомих актах, якими особа намірено звертається до «чогось» як до об’єкта: усвідомлення, що це я хочу, пізнаю, говорю, співаю, дію, дарую, здобуваю щось...[3]

2. Свідоме буття центром відчуттів: буття «я», яке сприймає і переживає чуттєву інформацію (біль, холод, приємність, звук, смак, запах, світло...). Якщо чуттєве пізнання – власне як пізнання, яке здійснюється свідомим задіянням органів чуттів, завжди інтенційне, то пережиття відчуттів і свідома самоприсутність у тих пережиттях: усвідомлення, що це я відчуваю біль, холод, приємність, смак, відчуваю запах, чую звук, бачу світло... – неінтенційне. Я просто присутній у цьому.

3. Самоприсутність в інтенційному задіянні соматичної моторики: «Самість» особи (тобто, її свідоме «я» як суб’єкт) наскрізь «проживає» (нім.: durchwohnt) своє тіло: відчуваючи, внутрішньо «має» його, а рухаючи ним – володіє ним зсередини.[4] Притому особа є самоприсутньою, себто, усвідомлює себе, знаючи, що це вона приймає інтенційне вольове рішення задіяти м’язеві структури й «віддає їм наказ» вчинити певне зусилля і рух. «Я хочу, а “воно” (себто, тіло і його структури) робить»: такий внутрішньо усвідомлений динамізм фізичних дій особи чітко відрізняється від того, що в соматиці даної особи просто «стається»[5] (наприклад, кровообіг, серцебиття, травлення, неусвідомлене рефлекторне дихання...)

Одночасна свідома самоприсутність в інтенційних актах і свідоме буття центром відчуттів можливі тому, що це те саме «я» – духовний центр єдиної й ідентичної особи – є носієм таких духовних актів, як мислення чи вольові рішення, і водночас переживає тілесні відчуття, інстинкти й динамізми.[6] Через те Кароль Войтила стверджує, що саме пережиття (дослівний переклад німецького Erleben – майже неперекладного терміну, який точно передає суть даного явища) власних вчинків і досвідів є невід’ємним аспектом особового суб’єкта як «того, що не піддається редукції»: незводимого до виду і роду живих істот, до світу природи, до всесвіту.[7] «Таким чином людина відкривається нам ... як конкретне “я”, як суб’єкт, що переживає у своїй суб’єктності себе самого. Суб’єктне буття разом із властивим для нього існуванням (suppositum) з’являється нам у досвіді власне як саме цей суб’єкт, що переживає самого себе. ... перед нами відкриваються структури, які визначають його як конкретне “я”».[8] (Що це «я» – нематеріальне, я показав у іншій публікації.[9]).

Ще глибший рівень пережиття власної суб’єктності даний нам у досвіді самоволодіння. Явище, яке тут означене терміном «самоволодіння», ми досвідчуємо у двох засадничих проявах: як самовизначення [10] і як глибинне онтологічне «мання себе зсередини» (менш точно, але краще звучить: «володіння собою зсередини»).[11]

Неінтенційне (і все ж активне) самовизначення особа здійснює тоді, коли вона чинить морально значущі акти (добрі чи злі) супроти іншої особи (де ця інша особа є інтенційним об’єктом вчинку), а ще загальніше – чинить вчинки згідні зі сумілінням чи супротивні йому, й так у здійсненні вчинку водночас визначає себе саму, стаючи з погляду моралі доброю або злою, а з погляду антропології – осягаючи особову цілісність, або втрачаючи її та впадаючи в розлам зі самою собою.[12]

Онтологічне володіння собою зсередини Дам’ян Федорика роз’яснює так: «Ця свідомість, у якій особа “має себе”, є також всеосяжною настільки, наскільки ця особа може володіти собою “зсередини” в аспектах знання, чуттів та волі. Вона “всеосяжна” в тому сенсі, що кожна з цих трьох функцій проникає в інші. У цьому всеосяжному аспекті свідомість є “об’єднувальним” принципом, а не просто “сумою” інтенційних актів і неінтенційних досвідів. Як об’єднувальний принцип, свідомість є актуалізацією істоти, що є особою, відмінною ознакою якої є володіння собою, а також … – дарування себе. У такому плані це метафізична властивість сущого, чий онтологічний акт буття актуалізується у цьому всеосяжному володінні собою в суб’єктивний спосіб, і це володіння собою може бути актуалізованим чи вдосконаленим лише в даруванні себе в об’єктивний спосіб в інтенційних актах».[13]

ІІ.


Бути «самоприсутньою», себто свідомо перебувати в собі й знати себе як суб’єкта власних інтелектуальних, афективних і вольових актів, який є і водночас центром сприйняття й пережиття відчуттів – бути «свідомим Я», котре має безсумнівну свободу волі й у ній свобідно визначає себе, може бути тільки жива особа: тільки жива особа є внутрішньою («інтеріорною») сама собі.[14] Тільки жива особа має, говорячи мовою метафізики, єдину й неподільну сутність [15] (тобто, здійснює в собі трансценденталію unum). Це тому, що остаточна Дієва Причина, відповідальна за виникнення контингентних осіб як таких, є водночас і Причиною їхнього подальшого існування, будучи внутрішньою до них й утримуючи їх в часовому існуванні зсередини.[16] Натомість, людина як дієва причина своїх артефактів неспроможна бути внутрішньою для них (як і для всіх інших речей, котрі є об’єктами її інтенційного досвіду): людина завжди залишиться для них зовнішньою, а отже – неспроможною надати їм внутрішню єдину й неподільну сутність (unum) – і то незалежно від ступеня розвитку технологій. (Людина не утримує зсередини свої витвори в часовому існуванні). Ще однією підставою, чому артефакти людини (зокрема, технологічні винаходи) не можуть бути внутрішніми самим собі й мати єдину й неподільну сутність (unum), є їхня складеність: кожен такий технологічний винахід є compositum (нім.: «zusammengebastelt») відповідно до зовнішнього по відношенню до них самих конструкційного/будівельного плану, котрий є не «в самій речі», а в задумі конструктора: в кресленнях, технологічних описах, експлікаціях, патентах і т.п. Відповідно, для технологічних витворів – операційних систем, комп’ютерів, роботів-гуманоїдів... – всього того, що тепер намагаються назвати «штучним інтелектом» і навіть так само штучно приписати їм «суб’єктність», наприклад, шляхом надання їм громадянства – бути суб’єктом/свідомим «я» – сутнісно неможливо, незалежно від рівня технологій і ступеня технологічної складності.

Технологічні витвори, що їх тепер намагаються назвати збірним поняттям «штучний інтелект», це не що інше, як так звані «експертні системи»[17] різних рівнів складності: операційні системи («процесори»), які працюють з вихідними даними, що містяться в базі даних, умовно названій «базою знань» (Knowledge base, KB)[18], закладених в цю систему експертами-людьми (!). (Відповідно, якщо під терміном «база знань» розуміти суму знань цих експертів-людей, то він прийнятний, якщо ж «знання» приписують самій операційній системі, то термін – хибний). Центральним елементом такої операційної системи є машина логічного виведення, яка (оскільки вона не є інтелектом у точному значенні цього слова, тобто – не є джерелом первинного витворення суджень з понять [19]) працює за принципами математичної логіки, зокрема, за формулами умовного висновку: «Якщо – то» та евристичного запитання: «Що буде, якщо...».[20] Вихідні дані, що їх машина приймає як засновки для цих умовних висновків та запитань, наперед закладені людьми («програмістами» – від грецького pro-gramma, дослівно: «наперед написане»), й результати формулюються й виводяться в такому вигляді (записі, кодуванні, зображенні), щоб їх могла сприйняти людина – користувач.

Що стосується вводу даних (команд), то на нижчих рівнях технологічної складності таких систем їх вводить безпосередньо користувач, а зі зростанням технологічної складності стає можливим автоматизований забір даних, зокрема, візуальної та звукової інформації за допомогою постійно діючих відеокамер та мікрофонів (звісно, доки в цілій системі увімкнено живлення): так працюють сучасні роботи-гуманоїди, наприклад, відомий робот «Софія». Ці дані перекодовуються у відповідні електричні сигнали, надходять в машину логічного виведення, котра шляхом операцій математичної логіки й комбінаторики [21] опрацьовує їх і видає результат, котрий знову перекодовується у такий вигляд, щоб його міг сприйняти користувач чи спостерігач – людина. Притому цей автоматизований забір інформації і видача результатів (зовнішні прояви функціонування таких систем) можуть бути змодельовані у таких формах, які для спостерігача-людини максимально нагадуватимуть чуттєве сприйняття, «розумні» відповіді та «осмислену» й «свобідну» поведінку: те, що ми звемо «ознаками суб’єктності» чи «особовості», тобто, будуть їх симуляцією, яку продумали й змоделювали конструктори-розробники цих систем з наміром ввести в оману спостерігачів – людей.[22] Зовнішньо переконатися, що це лише симуляція, ми можемо, вимкнувши живлення або завдавши механічних ушкоджень самій системі-машині. Однак, навіть якщо корпус такої системи-машини буде оснащено тактильними й сенсорними датчиками, на підставі сигналів від яких система симулюватиме больові відчуття (жестами, звуками, гримасами...), то вона ніколи не переживатиме їх: не маючи єдиної внутрішньої й ін-дивідуальної (не-подільної) сутності (будучи не unum, а compositum), не будучи самосвідомим й самоприсутнім суб’єктом, і навіть не будучи центром сприйняття і пережиття відчуттів, який притаманний тваринам, така система-машина ніколи не відчуватиме біль, не чутиме звуків, не бачитиме образів, не нюхатиме запахів, а тим більше – сутнісно не могтиме насолоджуватися ними, чудуватися, захоплюватися, відчувати огиду... Й узагалі така система-машина не буде здатною до прийняття свобідних рішень – рішень, які не випливають з інформації, яка міститься в базі даних («знань») та з операцій математичної логіки і комбінаторики: така система-машина не здатна до самовизначення, тим паче, на моральному рівні (вона не спроможна ставати «морально доброю» чи «морально злою»). Отож, термін «штучний інтелект» сформульовано тільки за дуже віддаленою аналогією й він радше вводить в оману: згадані операційні системи не є і не можуть бути інтелектом в точному значенні цього слова.

Тому – don’t worry, be happy: справжнього штучного інтелекту ніколи не буде, тому що витворити його людина чи інша контингентна особова істота сутнісно неспроможна, і це сутнісно неможливо. Однак, люди злої волі створюватимуть операційні системи, які все досконаліше симулюватимуть особову поведінку (прийняття свобідних рішень, мислення, почуття і відчуття) – з метою вводити в оману і шкодити іншим людям.[23] І це дає підстави для worry.[24]


ПРИМІТКИ


[1] Praedicabilia, praedicamenta – те, що може бути висловлене про кожну ousia.

[2] «And all these do not perceive that the mind knows itself, even when it seeks for itself, as we have already shown. But nothing is at all rightly said to be known while its substance is not known. And therefore, when the mind knows itself, it knows its own substance; and when it is certain about itself, it as certain about its own substance. But it is certain about itself, as those things which are said above prove convincingly; although it is not at all certain whether itself is air, or fire, or some body, or some function of body. Therefore it is not any of these. And to that whole which is bidden to know itself, belongs this, that it is certain that it is not any of those things of which it is uncertain, and is certain that it is that only, which only it is certain that it is. For it thinks in this way of fire, or air, and whatever else of the body it thinks of. Neither can it in any way be brought to pass that it should so think that which itself is, as it thinks that which itself is not. Since it thinks all these things through an imaginary phantasy, whether fire, or air, or this or that body, or that part or combination and tempering together of the body: nor assuredly is it said to be all those things, but some one of them. But if it were any one of them, it would think this one in a different manner from the rest viz. not through an imaginary phantasy, as absent things are thought, which either themselves or some of like kind have been touched by the bodily sense; but by some inward, not feigned, but true presence (for nothing is more present to it than itself); just as it thinks that itself lives, and remembers, and understands, and wills. For it knows these things in itself, and does not imagine them as though it had touched them by the sense outside itself, as corporeal things are touched. And if it attaches nothing to itself from the thought of these things, so as to think itself to be something of the kind, then whatsoever remains to it from itself that alone is itself». – http://newadvent.org/fathers/130110.htm

[3] Див.: Джон Кросбі. Суб’єктність (з англ. переклав Ю. Підлісний). // Досвід людської особи. Нариси з філософської антропології. – «Свічадо»: Львів, 2000. – С. 52-57.

[4] Див.: Hedwig Conrad-Martius. Grundstrukturen des Leib-Seele-Verh?ltnisses. // Bios und Psyche. – Claassen & Goverts: Hamburg, 1949. – С. 87; див. також: С. 84-106.

[5] Див.: Кароль Войтила. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції» в людині (з англ. переклав Ю. Підлісний). // Досвід людської особи. Нариси з філософської антропології. – «Свічадо»: Львів, 2000. – С. 23.

[6] Див.: Josef Seifert. Leib und Seele. – Universtit?tsverlag Anton Pustet: Salzburg, 1973. – С. 328-329.

[7] Див.: Кароль Войтила. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції» в людині. – С. 22-27.

[8] Там само. – С. 24. (Курсив мій – П.Г.).

[9] Петро Гусак. Філософська антропологія нематеріальної душі в основі християнської психології. – с. 45-52. // Духовно-психологічні основи християнської психології // Колективна монографія [Під ред. Гридковець Л.М.]. – Львів: Скриня, 2015. – 366 с. Також як електронний ресурс: http://christian-psychology.org.ua/blog/petro_gusak/3898-flosofska-antropologya-nemateralnoyi-dush-v-osnov-hristiyanskoyi-psihologyi.html

[10] Див.: Джон Кросбі. Суб’єктність. – С. 58-66.

[11] Див.: Дам’ян Федорика. Засади прав у Папи Івана Павла ІІ і Папи Бенедикта XVI у перспективі дару. // Дам’ян Федорика. Філософія дару (перекл. з англ. Олексій Панич). – Вид. УКУ: Львів, 2017. – С. 90-92.

[12] Див.: Джон Кросбі. Суб’єктність. – С. 58-60. Див. також: Йозеф Зайферт. Особа як буття par excellence (з англійської переклав Андрій Костюк). // Досвід людської особи. – Свічадо: Львів, 2000. – С. 370-371.

[13] Дам’ян Федорика. Засади прав у Папи Івана Павла ІІ і Папи Бенедикта XVI у перспективі дару. – Примітка 29 на с. 91. (Підкреслення мої – П.Г.).

[14] Див.: Джон Кросбі. Суб’єктність. – С. 57-58; 60-61.

[15] «Індивідуальну» в дослівному значенні цього терміну.

[16] Див.: Josef Seifert. Essere e persona. – Vita e pensiero: Milano, 1989. – Сap. XI, 3, F. Тут постає питання часу: «щезання в минулому» і «утримування себе» в теперішньому: «наплив» теперішньої актуальності для часових речей з іншого – трансцендентного Джерела.

[17] Див.: Експертні системи. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://pidruchniki.com/10811007/informatika/ekspertni_sistemi . Див. також: Експертні системи. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Експертні_системи

[18] Див.: База знань. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/База_знань

[19] Наприклад, усім відомі випадки автоматичного «виправлення» слів у MS Word та їхня часта недоречність: система не розуміє значень слів і видає те, що у неї заклали програмісти.

[20] Див.: Експертні системи. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://pidruchniki.com/10811007/informatika/ekspertni_sistemi . Див. також: Експертні системи. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Експертні_системи . Наочним прикладом застосування математичної логіки є гра в шахи, що відбувається за чіткими правилами, котрі, однак, виходять із передумов (засновків), довільно заданих на самому початку творцем гри.

[21] Див.: Комбінаторика. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Комбінаторика

[22] Прикладом простих експертних систем і водночас симуляції є іграшки «тамагочі». Зразки симуляції суб’єктності можна бачити і у фантастичних фільмах, наприклад, «Термінатор»[-1, -2, -3], «Я – робот» тощо. Неспроможність достовірно зобразити симуляцію навіть у таких фільмах стає помітною для вдумливого глядача. Наприклад, у фільмі «Термінатор-1» є сцена в готелі, де робот вибирає відповідну лайку з набору лайливих фраз, аби відшити мешканця сусідньої кімнати. Кіноглядачі бачать курсор, що переміщається на дисплеї по лайливих фразах, вибираючи одну з них. Це бачать власне глядачі як користувачі (опосередковано через фільм), але хто чи що бачить цей дисплей і курсор в самому роботі? Подібно і у фільмі «Термінатор-2», у сцені, де робот прийняв «свобідне» (?) рішення самознищитися і опускається в розплавлений метал: на екрані дисплея скачуть заплутані рядки програми, врешті, залишається тільки світляна точка і гасне – так, за задумом режисера, руйнується гадана «свідомість» робота. Це бачать кіноглядачі, але хто чи що бачить це в самому роботі? Навіть такі фантастичні кадри підтверджують той факт, що «експертні системи» – це лише високотехнологічні інструменти, зорієнтовані на користувачів чи спостерігачів: людських осіб.

[23] Зрештою, в намаганнях створити суб’єктний «штучний інтелект», наділений свобідною волею, розумом і почуттями «на свій образ і подобу» помітно дієвість давньої спокуси: «Будете немов боги» (Бут 3, 5): гординя є породженням невдячності за дар існування (див.: Григорій Сковорода. Благодарный еродій).

[24] Там, де є симуляція/введення в оману, там безсумнівно наявна зла воля. Натомість, без симуляції, у чітко визначених сферах діяльності (таких, як діагностика, автоматизований випуск продукції...) експертні системи як «продовження» і «розширення» спроможностей людини-користувача є корисним і потрібним. (Наприклад, інструменти і автомашини – це «продовження» чуттів і моторики людської особи).



Категорія: Психологія особистості, Психологія впливу та протидії маніпуляцій, Наукові статті, Блог Петра Гусака

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *