Тіло з поламаними кістьми

Автор: Мирон Шкробут від 14-06-2015, 09:24, переглянули: 521

Тіло з поламаними кістьмиВи, я і кожен з нас, сотворені для того, щоб знайти себе в Містичному Христі, в якому ми доповнюємо один одного "аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного пізнання Божого Сина, до звершености Мужа, до міри повного зросту повноти Христа" (Еф. 4,13). Коли ми всі досягнемо досконалости в любові, або контемпляції Бога в Його славі, то, навіки залишаючись різними, поєднаємося в одне ціле, так що кожен з нас буде знаходити себе в усіх инших і Бог буде нашою спільною реальністю і життям, "щоб Бог був усім в усьому" (1 Кор. 15,28).
"Бо Бог наш - вогонь, що пожирає!" (Євр.12, 29). Лише Він, переплавивши нас, як золото, може зняти з нас окалину себелюбного "я" і ввести в повноту досконалої єдности, яка вічно відображатиме Його триєдине Життя.
Доти, поки ми не дозволимо Божій любові повністю поглинути нас і сплавити в одне в Бозі, все золото, що є в нас, залишиться в товщі каміння і бруду, під всім тим, що віддаляє нас один від одного.
Доки Божа любов не очистить нас і не преобразить у Бога єдністю чистої святості, ми будемо приречені на поділ і міжусобиці, а будь-яка можлива єдність буде хиткою і обтяжливою, недовговічною. Кожного разу вона коштуватиме нам великих зусиль і приноситиме багато страждань.
Христа розділяють на частини всюди, упродовж цілої людської історії, иноді навіть люди віруючі, і навіть святі. Фізичне тіло Христа розіп'яв Пилат і фарисеї на хресті, містичне - із століття в століття мучить і четвертує людська злоба. Цей виснажливий поділ ми творимо і породжуємо у своїх самолюбних і схильних до гріха душах.
По всій землі примножуються незгода і розбрат, спричинені людською похіттю і прагненням наживи. Образи відривають людей одне від одного і розпалюють страшні війни. Вбивства, різня, революції, ненависть, страчення, тілесні й душевні тортури, спалені міста, мільйони вмираючих від голоду, винищені народи, і, зрештою, ця безумна атомна війна. Христа мучать і рвуть на шматки, в людях вбивають Бога.
Світова історія з її жахіттями і руйнуваннями тільки відображає ці внутрішні розриви, що тиранять душі людей, навіть святих.
Навіть невинні люди, які об'являють Христа своїм милосердям і всім серцем, намагаються любити ближнього, перебувають у поділі й відокремленні. І хоча вони - єдине ціле у Христі, їхня єдність прихована від них і торкається тільки найпотаємніших куточків душі.
Розум цих людей, їхня мудрість, бажання, характери, здібності, уподобання, ідеали мучаться в полоні егоїзму, не просвітленого чистою любов'ю.
Доки ми живемо на цій землі, любов, поєднуючи нас, спричиняє страждання. Вона збирає тіло з поламаними кістьми. Навіть святі з труднощами вживаються один з одним, без страждання, без болю, зважаючи на відмінності, що є між ними.
Проте на біль поділу люди відповідають двояко: одні - любов'ю, инші - ненавистю. Ненависть не хоче ані жертв, ані скорботи. Вона відмовляється платити за вправлення костей і терпіти біль єднання. Ненависть, зумовлена беспорадністю і самотністю, мучить кожного зі слабких, загублених і самотніх членів роду людського. Вона - знак і вираження самотности, нікчемности, недостатности. А оскільки всі ми одинокі і нікчемні, то всі ми ненавидимо самі себе.
Одні, розуміючи це, намагаються покарати себе, але від цієї хвороби кара безсила. Доти, поки ми почуваємося відірваними від инших, безпомічними, самотніми, ми нічого не можемо з нею зробити. Инші, не розуміючи, що діється в них всередині, починають ненавидіти всіх довкола. Це особливий вид ненависти - гордої, упевненої в собі, завзятої, жорстокої, самовдоволеної, завжди спрямованої зовні, на чужу нікчемність. Вона впивається своєю силою і своїми успіхами, але не усвідомлює, що пожирає того, хто ненавидить, а не свою жертву. Той, хто ненавидить, неухильно руйнує сам себе. Навіть торжествуючи фізично, він торжествує на руїнах власного духа.
Той, хто насолоджується ненавистю, вперто відмовляється вірити, що він самотній і нікчемний. Його підтримує і виправдовує бог війни, ідол, мстивий і руйнівний дух. Людський рід вже одного разу був визволений від цих кровожерних демонів великим трудом і важкою мукою. Сам Бог помер за людей, віддавши своє життя на хресті, витерпівши страшні муки з жалю до власного творіння. Перемігши смерть, Бог відкрив людям очі на силу своєї любови, яка не питає про гідність, любови, що перемагає ненависть і знищує смерть.
Однак люди знову відкинули одкровення Божого милосердя і повернулися до бісів, пожадливих до людської плоті і крови. Набагато легше вгодити ідолам, які живляться поклонінням фанатичного натовпу. Щоб служити богам ненависти, варто лише засліпити себе колективною пристрастю. Щоб служити Богові Любови, треба бути свобідним; треба взяти на себе Його страшне ярмо і любити, всупереч негідности власній або й свого ближнього.
Корінь всякої ненависти - болюче відчуття негідности, що роздирає душу. Той, хто ненавидить сильно і зі спокійним сумлінням, самовдоволений і сліпий. Він не бачить власної недосконалости, зате спокійно зауважує її у ближніх. Той, хто усвідомлює, що всі однаково негідні, спокушуваний ненавистю більш витонченою і виснажливою. Для такої людини огидні все і вся, тому що все негідне, нечисте, грішне. Така в'яла ненависть - не що инше як в'яла любов. Будучи неспроможна любити, людина усвідомлює, що вона нікуди не годиться, але водночас бачить, що й всі инші - не кращі. Така людина, напевно, тому й не любить, бо вважає себе негідною любови. А чого позбавлені ми, того хочемо позбавити й усіх инших.
Початок боротьби з ненавистю, основна християнська відповідь на неї - це не заповідь любови, а та, що обов'язково передує їй, роблячи заповідь прийнятною і зрозумілою. Я маю на увазі заповідь про віру. Християнська любов виростає не з бажання любити, а з віри в те, що нас люблять. Віра, що нас любить Бог, хоча ми й не гідні, або, радше, незалежно від того, гідні ми чи ні!
У справжньому християнському розумінні Божої любови поняття гідности втрачає будь-яке значення. Одкровення милосердя Божого перетворює проблему гідности у щось майже смішне: відкриття, що містить справжнє звільнення людського духа. Ніхто й ніколи сам по собі не є гідний любови, якою його любить Бог. І поки ми цього не зрозуміємо, поки не станемо свобідними милосердям Божим, ми приречені ненавидіти.
Гуманізм тут безсилий. Поки ми вважаємо, що не ненавидимо нікого, бо милосердні і добрі за своєю природою, ми обманюємо самі себе. Ненависть просто тліє під попелом самовдоволеного оптимізму. Ми тому й мирні з усіма, бо вважаємо себе гідними. Якщо точніше, ми взагалі не спроможні запитати себе, гідні ми чи негідні. Якщо Боже милосердя звільнить нас, саме питання втрачає сенс.
Той, хто ненавидить, намагається усунути розмежування, знищуючи тих, хто з ним не за одне. Ця людина шукає миру, не беручи нікого до уваги, крім себе.
Любов, приймаючи біль єднання, виліковує всі рани. Що розуміють під "Божою волею" в житті людини? Яка справжня її ознака? "Божа воля" є в усьому, що сприяє єднанню в любові. Ви можете назвати її, якщо вам завгодно, головним принципом природного закону, який навчає, що ми повинні ставитися до инших так, як ми хотіли б, щоб вони ставилися до нас, що ми не повинні робити чогось иншим, чого ми б не хотіли, щоб зробили нам. Природний закон - це визнання в кожній иншій людині такої ж природи, потреби, права і такого саме призначення, які маєш сам. Або й ще простіше: стався до инших так, як до людей. Не поводься так, нібито тільки ти - людина, а всі инші - тварини або бездушні предмети.
Воля Божа і є природний закон, що вимагає від мене, щоб я ставився до инших так, як до людей, незалежно від того, подобається мені це твердження чи ні. Очевидним є одне: якщо я вперто відкидаю цей головний принцип, я сам не можу жити справді людським життям.
Проте я не можу ставитися до инших людей так, як до людей, якщо їм не співчуваю, якщо не розумію, що їхній біль подібний до мого. І Божа воля якраз в тому й полягає, щоб я навчився жаліти ближніх. Я повинен навчитися розділяти з ними їхні радощі, а також їхні страждання, думки, потреби і прагнення. Я повинен навчитися робити це не тільки у тих випадках, коли особа є одного з нами класу, такої ж професії, тієї ж раси і нації, але і тоді, коли люди, які страждають, належать до инших, навіть ворожих, груп. Навчаючись жалю, я виконую волю Божу. Якщо я відмовляюся це зробити, я порушую Його волю. Третього варіянту немає.
Оскільки така Божа воля для кожного з нас і оскільки контемпляція - це дар, який посилається тому, хто виконує волю Божу, ми так і не зрозуміємо, що це таке, поки не навчимося співчувати ближнім.
Бо християнство - не просто доктрина або система вірувань. Це Христос, що живе в нас і об'єднує людей між собою своїм Життям. "І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб вони були одно так само, як і ми одно. Я - в них, і ти - в мені, - щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси мене, та й ізлюбив їх, як ізлюбив мене" (Йо. 17, 22-23). "З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати" (Йо. 13, 35). "Хто не любить, той у смерті перебуває" (1 Йо. 3,14).
Якщо для вас контемпляція - це всього лиш ліки від смутку, втеча від муки і страждань людського життя, які супроводжують поєднання з ближніми в Христовому милосерді, ви ще нічого не зрозуміли і ніколи не знайдете Бога в такій контемпляції. Тільки відновлюючи в Христі свою єдність з братами, ми знаходимо і пізнаємо Бога, тоді Його життя починає проникати в наші душі і Його любов оволодіє нами, і тоді ми зможемо дізнатися, який наш Бог, відчуваючи на собі Його милосердя, що звільняє нас із в'язниці нашої самозацікавлености.
Існує єдина справжня втеча від світу - це втеча від поділу і відокремлення, а не від конфліктів, болю і страждань. Це перехід до єдности і миру в любові до людей.
За який "світ" Христос молився і про який він сказав, що його учні є в ньому, але не належать йому? Що це за "світ"? Це неспокійне місто тих, хто живе для себе, людей, що відділилися один від одного нескінченною ворожнечею, вічною супутницею пекла. Це місто тих, хто бореться за володіння обмеженими речами, за блага і задоволення, яких ніколи не вистачить на всіх.
Якщо ви захочете втекти від цього світу, залишаючи це місто і ховаючись на самоті, то візьмете його зі собою на самоту. Якщо ви дозволите Богові звільнити вас від власного егоїзму і почнете жити тільки в любови, ви все-таки можете бути зовсім "не від світу цього", навіть залишаючись в епіцентрі подій.
Втеча від світу - це не що инше як втеча від догоджання собі й самозахоплення. Замикаючись наодинці зі своїм егоїзмом, людина стає здобиччю зла, що зведе її з розуму або зробить одержимою.
З цієї причини так небезпечно усамітнюватися, втікати від людей лише з бажання побути на самоті.
Нові зерна контемпляції
Мертон Томас


Контемпляція - це найвище вираження інтелектуального і духовного життя людини. Бо саме пробуджене, активне й свідоме життя є життям у своїй суті, життям у повноті. Це духовне чудо, спонтанне замилування таїнственністю життя, святістю буття. Це вдячність за життя, за свідомість і за існування, усвідомлення того, що життя та наше існування походять від невидимого, трансцендентного і безконечно багатого Джерела.
Контемпляція - це насамперед усвідомлення реальности цього Джерела. Вона знає Джерело неявно, незбагненно, проте з певністю, що виходить за межі розуму і простої віри. Це спосіб духовного пізнання, до якого прагнуть і розум, і віра відповідно до своєї природи. Все ж контемпляція - це не просто можливість бачити, бо вона бачить "не бачучи" і знає "не знаючи". Це проникливіша глибина віри, надто досконале знання, щоб його сприйняти через образи, слова чи поняття. Її можна висловити словами, символами, натякнути на неї, але саме в той момент, коли вона об'являє себе, контемплятивний розум повертає свої слова назад і відмовляється від своїх тверджень. Через контемпляцію ми знаємо "незнанням", знаємо понад усе знання і "незнання".



Категорія: Основи християнської психології » Молитва

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.