Християнська психологія » Основи християнської психології » Документи Церков » Декларація прав людини. Хартія прав сім’ї

 

Декларація прав людини. Хартія прав сім’ї

Автор: Петро Гусак від 22-03-2016, 10:03, переглянули: 664

Петро Гусак, д-р філос.
Інститут родини і подружнього життя
Український Католицький Університет


Декларація прав людини. Хартія прав сім’ї


1. Поняття “Прав людини”


Коли йде мова про “права людини”, то що слід під тим розуміти? Продукт соціального розвитку або суспільної чи міжнародної угоди (конвенції)? Права, надані людині законодавством тої чи іншої країни і тому такі, що можуть бути відібрані від неї? Якщо би так було, то тема “права людини” не була б варта детальнішого розгляду, оскільки була б лише минущою людською домовленістю, чи “культурним явищем”, яке існує у певній епосі і втрачає свою актуальність в інші часи, або ж тільки “перехідним етапом суспільної еволюції”, який буде витіснено новими непередбачуваними формами (оскільки, згідно з матеріалістичними теоріями, усяка “еволюція” позбавлена фіналізму, тобто, відбувається без кінцевої мети та невідомо до чого приведе). Мабуть слід шукати тривкішої основи для “прав людини”, якщо ми говоримо про них як про “непорушні” та “невідчужувані”. Однак знайти таку основу можна лише у самій людині – в її особливій природі. Тому що людина, на відміну від інших біолоґічних істот, є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставленя до себе та до всього іншого, здатна трансцендувати себе, тобто, вийти за межі своєї суб’єктивності в напрямку до цінностей і до всього, що існує, та дати на це все належну відповідь. Саме тому – на відміну від інших живих істот – вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права. [1] Іншими словами, підставою для “прав людини” є т. зв. “природне право”. [2] Відповідно, все, що суперечить природі людини як розумної та особової істоти, не може бути та не може декларуватися як “права людини”, навіть якщо людина вважає це своїми переконаннями, поглядами чи бажаннями (цей пункт потребує детальнішого опрацювання, однак цього неможливо зробити в рамках даної доповіді).

2. Коротка історія виникнення "Загальної Декларації прав людини"


Усвідомлення того, що зветься ”правами людини”, прийшло не відразу. [3] Щоправда, ще один з “молодших софістів” Алкідам (IV ст. до Хр.) говорив, що “Бог створив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом”, а тому всі розрізнення між еллінами і варварами, вільними та рабами, громадянами та аристократією є неприпустимими. [4] Однак така природна рівність у ті часи не усвідомлювалася як “право”, яке можна відстоювати. Вперше поняття “права” вводять римські юристи, однак у Римському Праві існує чіткий поділ на „personae sui iuris“ (“особи свого права”, тобто вільні громадяни) та „personae iuri alteris subiectae“ (“особи, підчинені праву іншого”, тобто раби). Права, таким чином, належали не всім, а лише вільним; раби, хоча й належали до „familia“, були власністю господаря, а отже – фактично поза законом.
Щойно Християнство принесло розуміння рівності всіх людей перед Богом, тому що всі вони створені на “образ і подобу Божу” (Бут 1,27) та відкуплені Христовою Кров’ю. “Нема ані елліна, ані юдея, ... варвара, скифа, невільника, вільного, – але все та у всьому Христос” (Кол 3,11). Однак таке розуміння рівності ще довго не було підставою для громадянських чи загальнолюдських прав.

(У “Священній Римській Імперії Німецького Народу” громадянство, а отже – і права, утотожнювалися з віровизнанням, тобто, з приналежністю до Католицької Церкви. Відповідно, люди інших віровизнань мали лише одне право – еміґрувати. Така ситуація тривала аж до Авґсбурзького реліґійного миру 1555 р. з його тезою „Cuius regio eius religio“ (лат. “чия влада, того й реліґія”), а фактично до Вестфальського миру 1648 р. – Після Авґсбурзького миру не була запевнена реліґійна свобода, бо всі незгідні з віровизнанням курфюрста повинні були покинути територію князівства. Громадянські права і само поняття “суб’єкт права” також не поширювалися на інші народи, які не належали до “Священної Римської Імперії”, і таке розуміння зберігалося до часів відкриття Америки. Наприклад, іспанський місіонер і єпископ Бартоломе де Лас Казас (1484-1556) захищав права корінного населення Куби та Південної Америки, тому що іспанські конкістадори не вважали їх суб’єктами права і нещадно визискували. З тих самих причин папа Урбан VIII видав 22 квітня 1639 р. Буллу, яка строго забороняла обернення індіан в рабство).

„Magna Charta Libertatum“ (“Велика Хартія Свобод”) яку підписав анґлійський король Йоан Безземельний у 1215 р., обумовлювала, що жодна вільна людина не може бути арештована, позбавлена майна, вислана чи оголошена поза законом без вироку судді. Однак вона стосувалася лише васалів сюзерена і не поширювалася на простолюддя. [5]

Одне із перших філософських обґрунтувань права та його співвідношення з “природним правом” знаходимо в “Сумі теолоґії” св. Томи Аквінського (І-ІІае, q. 90-97). Саме він (ще за 400 років до Джона Локка і Самуеля Пуфендорфа, про яких буде мова трохи нижче) формулює поняття “природного права” як “участі розумної істоти у Вічному законі” (Summa Theologiae, I-II, q. 91, a. 2), та арґументує, що всякий людський закон (тобто “позитивне право”), щоби взагалі бути законом, а не беззаконням, повинен виводитися з “природного права”, або, принаймні, не суперечити йому. [6]

В XVII ст. видатними постатями, яким ми завдячуємо подальший розвиток розуміння того, що ми називаємо “правами людини” були німецький юрист Самуель Пуфендорф (1632 –1694) та засновник анґлійського емпіризму філософ Джон Локк (1632-1704). Пуфендорф розвинув ідею загальних прав людини, арґументуючи тим, що кожній людині притаманна гідність вже тому, що вона людина:
“Людина має найвищу гідність, тому що вона має душу, яка відзначається світлом розуму, здатністю судити про речі та приймати свобідне рішення, і яка обізнана з багатьма мистецтвами”. [7]

Джон Локк арґументує, що права – це природний стан людини, та що вони первинні по відношенню до політичного устрою. [8] У своєму “Другому трактаті про правління” (“The Second Treatise of Government”, 1690) Локк визначає три основні природні права людини – життя, свобода та власність. Ці права, на відміну від вісх інших, які людина передає державі, залишаються її власними правами, вона їх не зрікається, а держава не має права свавільно в них втручатися. [9]
Наступними важливими кроками були “Білль про права штату Вірджінія” (“Virginia Bill of Rights”) Джорджа Мейсона та “Американська декларація про незалежність” (“American Declaration of Independence”) Томаса Джефферсона (обидва документи з 1776 р.):
“Ми вважаємо ці істини самозрозумілими, що всі люди родяться рівними в правах, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, та що до них належать життя, свобода та стремління до щастя”. [10]
(Можна зауважити, що і для св. Томи Аквінського, і для Пуфендорфа та Локка, і для Джефферсона базовим є християнське богословське переконання, що не зважаючи на первородний гріх, людині притаманна особлива гідність, яка є підставою для її прав. Первородний гріх хоч і зранив людську природу та позбавив людину безпосереднього спілкування з Богом, то все ж він не знищив первісної людської природи та гідності).
Віхою на шляху до формулювання прав людини стала “Декларація прав людини і громадянина” Французької революції 1789 р., написана Полем Лафайєтом з допомогою Томаса Джефферсона, який був у той час послом Сполучених Штатів в Парижі:
“Люди родяться та залишаються свобідними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть бути обґрунтовані лише суспільним благом. Остаточною ціллю всіх політичних об’єднань є збереження природних та невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека та спротив пригнобленню...”[11]
Декларація, хоч і дала відчутний до сьогодні теоретичний поштовх, то в час самої Французької революції вона залишалася здебільшого лише “на папері”, тому що революція зосередила в руках тих, хто диктував правила Декларації та самого демократичного устрою, тоталітарну владу. Права, ґарантовані Декларацією, було пізніше зведено нанівець якобінською диктатурою.
Великий вплив на розуміння прав людини мала також праці “Права людини або єдина справжня підстава всіх законів, правопорядків та конституцій” (1784) Йоганна Авґуста Шлєттвайна та “Метафізика моралі” (1797) Іммануїла Канта. [12]
Через обмежений обсяг даної доповіді я вимушений залишити поза увагою весь подальший розвиток поняття ”прав людини” аж до часів ІІ Світової війни. Жахливі злочини ІІ Світової війни спонукали до роздумів, як запевнити права людини та їх захист на міжнародному рівні. Потрібно було створити ситуацію, у якій права людини не були би вже питанням окремих націй, а завданням міжнародної спільноти держав. Це був один з мотивів заснування Орґанізації Об’єднаних Націй, що й сталося 26 червня 1945 р. Підписанням т. зв. “Хартії Об’єднаних Націй”. Хартія стверджує, що всі держави-учасники зобов’язуються спільно та індивідуально співпрацювати з ООН для осягнення цілей цієї орґанізації, і збереження та реальне здійснення прав людини було однією з таких цілей. (Чи залишилася ООН вірною цьому мотивові і чи виконує вона це завдання сьогодні – це вже питання іншої доповіді). А для того, щоби було ясно, що ж таке права людини, ООН підготувала “Загальну декларацію прав людини”, яка була одноголосно прийнята 10 грудня 1948 р. [13]


3. Право на сім’ю


В цій Декларації, вперше в історії офіційних формулювань прав людини (декларацій, договорів, пактів і т. д.) ми знаходимо статтю, яка декларує право людини на укладення сім’ї та право сім’ї на захист з боку держави:

Стаття 16
1. Чоловіки та жінки, котрі досягли повноліття, мають право, без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії, одружуватися і створювати сім’ю. Вони користуються однаковими правами щодо вступу до шлюбу, перебування в шлюбі та під час розірвання шлюбу.

2. Шлюб може укладатися тільки за умови вільної та повної згоди двох сторін, які вступають до шлюбу.

3. Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави.

Чому виникла потреба у декларуванні цих прав? Адже на перший погляд вони видаються самозрозумілими. Однак історія не раз доводила, що саме у цій сфері чинилося насильство, а особливо практика тоталітарних режимів періоду ІІ Світової показала, що тоталітаризм не зупиняється перед жодною сферою приватності та особливо атакує сім’ю, тому що саме вона є основним місцем традиції, виховання та моралі, і без влади над цими сферами тоталітарний режим позбавлений основи. Як приклад можна навести гітлерівські злучні пункти або втручання т. зв. “комсомольських” чи “піонєрських” орґанізацій в процес та змісти сімейного виховання. З іншого боку, якщо права людини базуються на її специфічно особовій гідності, то з цієї гідності випливає і визнання цінності найпервиннішої та найтіснішої особової спільноти – сім’ї, яка за рівнем особового самовіддання в любові та блага, “в ім’я” якого вона створюється, перевищує всі інші людські утворення.

4. Хартія прав сім’ї


Виходячи саме з таких міркувань, Римський Апостольський Престол сформулював та видав 22 жовтня 1983 р. “Хартію прав сім’ї”, скеровуючи її до всіх людей, інституцій та владних структур, яких стосується питання місії сім’ї у сучасному світі. Обґрунтування цієї Хартії знаходимо у її вступі, який вартує того, щоби його процитувати:

“А. Права людини, навіть якщо вони виступають як права індивідуума, мають фундаментальну суспільну значимість, яка знаходить природне і життєво необхідне вираження у сім’ї.
B. Сім’я базується на шлюбі, інтимній єдності і взаємній доповненості між чоловіком і жінкою, що засновується на вільно обумовленому, публічно укладеному нерозривному шлюбному зв’язку і є відкритою до продовження життя.
C. Шлюб – природна інституція, якій винятково належить місія продовжування життя.
D. Сім’я є природною спільнотою, що передує державі чи будь-якій іншій спільноті і посідає притаманні їй невід’ємні права.
E. Сім’я – це щось більше, ніж просто правова суспільна чи економічна одиниця, це спільнота любові і солідарності, яка ідеально підходить для того, щоб прищеплювати і передавати культурні, етичні, соціальні, духовні та релігійні цінності, суттєво необхідні для розвитку і добробуту її ж членів і цілого суспільства.
F. Сім’я – це те місце, де зустрічаються різні покоління і допомагають одне одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими вимогами суспільного життя.
G. Сім’я і суспільство, які істотно і органічно взаємопов’язані, також покликані захищати і примножувати блага людства і кожної людини зокрема.
H. Досвід різних культур упродовж історії вказав суспільству на необхідність цінувати і захищати інститут сім’ї.
I. Суспільство, а зокрема держава і міжнародні організації, повинні захищати сім’ю політично, соціально і економічно, сприяючи зміцненню єдності і стабільності сім’ї так, щоб вона могла виконувати свою властиву функцію.
K. Права, основні потреби, добробут і цінності сім’ї, навіть якщо вони під певним кутом зору вдало захищені, часто ігноруються і нерідко залишаються поза увагою законів, інституцій і соціально-економічних програм.
L. Багато сімей змушені жити в умовах бідності, що не дозволяє їм гідно виконувати свою роль.
M. Католицька Церква, усвідомлюючи що благо особи, суспільства і самої Церкви передається через сім’ю, завжди вважала частиною своєї місії проголошування Божого задуму, закладеного у людській природі, стосовно шлюбу та сім’ї, підтримання цих двох інституцій і їх захист від усіляких нападок”. [14]

Виходячи з цих передумов, Папська Рада в справах сім’ї послідовно формулює право на створення сім’ї (ст. 1), на свобідне і добровільне укладення шлюбу та на свободу віросповідання подругів (ст. 2), право подругів визначати кількість та час народження дітей «згідно з ієрархією цінностей та моральним порядком, який не допускає застосування контрацептивів, стерилізації та абортів», та право на допомогу від суспільства у справі народження та виховання дітей (ст. 3), право дітей на життя до і після народження та право на захист і допомогу матерів, сиріт та неповносправних дітей (ст. 4), та первинне і невід’ємне право батьків на виховання своїх дітей, а також на вибір навчального закладу для своїх дітей та на вибір змістовного наповнення уроків, яке би відповідало їхнім релігійним та моральним переконанням. Сім’я має право на власне релігійне життя (ст. 7), на суспільну і політичну функцію в побудові суспільства (ст. 8) та на відповідну сімейну політику з боку владних структур, яка повинна передбачати створення належних економічних умов для існування сім’ї, соціальне забезпечення в разі нещасних випадків чи старості, право на гідне життя людей похилого віку, а навіть право засуджених до кримінального покарання на підтримування стосунків із своєю сім’єю (ст. 9).Сім’я має право на такий суспільний устрій, який би уможливлював її спільне життя, право на заробітну платню або інші форми прибутку чи допомоги, які би дозволяли на належне утримання сім’ї та звільняли би матерів від необхідності працювати поза домом (ст. 10). Врешті, сім’я має право на відповідне житло (ст. 11), а сім’ї переселенців та біженців повинні бути захищені нарівні з іншими сім’ями (ст. 12). [15]

5. Імплементація «Загальної Декларації» та «Хартії»
в міжнародному та українському контекстах


Залишається ще вияснити, наскільки права, задекларовані в «Загальній Декларації» та «Хартії прав сім’ї», є справді правами, тобто, яким чином окрема людина чи сім’я може їх відстоювати – на міжнародному рівні та в Україні.
Маючи засадниче значення для теорії прав людини, “Загальна декларація” не мала жодної зобов’язуючої сили, тому що не було передбачено жодної можливості судового захисту задекларованих прав. Тому два роки опісля, 4 листопада 1950 р. в Римі було прийнято “Конвенцію про захист прав людини та основних свобод”, що передбачала створення “Європейського суду з прав людини” з осідком у Страсбурзі, до якого могли звертатися громадяни 40 країн-учасників у випадку, якщо порушувалися їхні права, а у власних країнах вони вичерпали всі можливості судового захисту. [16] Право на сім’ю, деклароване "Загальною Декларацією прав людини" тут було відображено у статті 8 "Право на повагу до приватного та сімейного життя" та у статті 12 "Право на шлюб".
Що стосується промульґованої Римським Апостольським Престолом "Хартії прав сім’ї", то її дотримання залежить від "доброї волі" урядів та владних структур. Нажаль нема жодного механізму прямого відстоювання задекларованих в "Хартії" прав, якщо тільки законодавство окремих країн, яке передбачає механізми судового захисту прав своїх громадян, не виявиться співзвучним з деякими положеннями "Хартії". А Римський Апостольський Престол має тільки один засіб міжнародного впливу – свій авторитет.
Тепер до ситуації в Україні. 17 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала “Конвенцію про захист прав людини” 1950-го року. Цілий ряд положень "Конвенції" ґарантує також Конституція України. Однак ми маємо справу з невідповідністю праворозуміння українських правників, які, спираючись на поширений в радянські часи правовий позитивізм, вважають право відокремленим від моралі, а отже – і від природного права. Оскільки "Конвенція" спирається на "природне право", і оскільки згідно з цим самим правовим позитивізмом правом вважається тільки наказ або постанова суверена (у даному випадку – народу, представленого парламентом), то виникає проблема з прямим застосуванням положень "Конвенції" в судовій практиці. Українські правники назагал вважають, що застосованими можуть бути тільки "конкретизуючі закони", які уточнюють положення "Конвенції", а навіть і української Конституції. А поки нема “конкретизуючих законів”, які би уточнювали ці права, як рівно ж і права, ґарантовані Конституцією України, та уможливлювали їх захист в суді, то видається, що громадяни України не мають права ні на судовий захист прав, ґарантованих Конвенцією, ні на захист своїх конституційних прав. [17] Була, щоправда, інформація про пряме застосування положень Конституції в суді, однак мені не вдалося знайти підтвердження цій інформації. Навіть якщо вона правдива, то це могло бути дійсним тільки в тому конкретному випадку, оскільки згідно з тим самим правовим позитивізмом прецедент не визнається джерелом права і не дає підстав до подальшого застосування.
Співзвучність ж українського сімейного законодавства з положеннями “Хартії прав сім’ї” становить тему окремої статті.


ПРИМІТКИ


[1] Остаточно цю гідність та права можна обґрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину як згусток “високоорґанізованої матерії”, ніколи не обґрунтують цієї гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських експериментів.

[2] “Природне право є не що інше, як участь розумної істоти у Вічному законі” (Св. Тома Аквінський, Summa Theologiae, I-II, q. 91, a. 2; Переклад мій – П. Г.). Розуміти це треба так, що наперед дана, саме така, а не інакша людська природа вказує на існування Творця: Бог, творячи людину, дав їй саме таку природу та її закони.

[3] Я не претендую подати тут вичерпну історію розвитку поняття “прав людини”, а лише основні кроки на цьому шляху. Деякі документи, імена та події я свідомо залишаю поза увагою.

[4] Див.: www.sbg.ac.at/ver/people/feik/grundlagen-lesetexte.doc

[5] пор.: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf

[6] пор.: св. Тома Аквінський, Summa Theologiae, I-IІae, q. 95, 2: Respondeo dicendum quod, sicut Augustinus dicit, in I de Lib. Arb., non videtur esse lex, quae iusta non fuerit. Unde inquantum habet de iustitia, intantum habet de virtute legis. In rebus autem humanis dicitur esse aliquid iustum ex eo quod est rectum secundum regulam rationis. Rationis autem prima regula est lex naturae, ut ex supradictis patet. Unde omnis lex humanitus posita intantum habet de ratione legis, inquantum a lege naturae derivatur. Si vero in aliquo, a lege naturali discordet, iam non erit lex sed legis corruptio.

[7] Самуель Пуфендорф, „De iure naturae et gentium“, 1672, 2. Buch, 1. Kap., § 5, цитовано за: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf (Переклад мій – П. Г.).

[8] пор.: Петер М. Р. Стирк, Дэвид Вейгалл, Происхождение и природа прав, www.hrights.ru/text/b8/Chapter3.htm

[9] пор.: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf

[10] American Declaration of Independence, 4.07.1776, цитовано за: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf (Переклад мій – П. Г.).

[11] див.: Петер М. Р. Стирк, Дэвид Вейгалл, Происхождение и природа прав, www.hrights.ru/text/b8/Chapter3.htm (адаптація російського перекладу моя – П. Г.).

[12] пор.: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf

[13] див.: Human Rights, Dadalos education server, www.dadalos.org/int/Menschenrechte/Grundkurs_MR2/grundk_2.htm

[14] Папська Рада у справах сім’ї. Хартія прав сім’ї // Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ (Вид. ЛБА, Львів 2002); Том І, стор. 105-106.

[15] Див.: Папська Рада у справах сім’ї. Хартія прав сім’ї // Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю. Від Лева ХІІІ до Івана Павла ІІ (Вид. ЛБА, Львів 2002); Том І, стор. 106-112.
[16] див.: Uwe Wesel, Zur Geschichte der Menschenrechte, www.dhm.de/ausstellungen/grundrechte/katalog/9-14.pdf

[17] див.: Станислав Шевчук, канд. юр. наук, Європейська конвенція про захист
прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння, Практика європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі., №2, 1999.



Категорія: Основи християнської психології » Документи Церков

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *