Християнська психологія » Основи християнської психології » Документи Церков » LUMEN GENTIUM - "СВІТЛО НАРОДІВ" - ДОГМАТИЧНА КОНСТИТУЦІЯ ПРО ЦЕРКВУ

 

LUMEN GENTIUM - "СВІТЛО НАРОДІВ" - ДОГМАТИЧНА КОНСТИТУЦІЯ ПРО ЦЕРКВУ

Автор: Мирон Шкробут від 14-10-2014, 16:31, переглянули: 1082

LUMEN GENTIUM - "СВІТЛО НАРОДІВ" - ДОГМАТИЧНА КОНСТИТУЦІЯ ПРО ЦЕРКВУ Павло, єпископ, слуга слуг Божих, спільно з Отцями Священного Собору на вічний спомин про справу

Глава I Про таїнство Церкви

(Вступ)

1. СВІТЛО НАРОДІВ – Христос; а тому цей Священний Собор, зібраний у Святому Дусі, дуже бажає ясністю Христа, яка сяє на обличчі Церкви, просвітити всіх людей, проповідуючи Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15). І оскільки Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду, вона прагне, спираючись на вчення попередніх Соборів, чіткіше пояснити своїм вірним і всьому світові свою природу та свою вселенську місію. Обставини наших часів роблять цей обов’язок Церкви ще нагальнішим – щоб усі люди, нині тісно пов’язані між собою різними суспільними, технічними та культурними зв’язками, досягли також повної єдності у Христі.

(Спасительний задум Отця)

2. Предвічний Отець вільним і сокровенним рішенням своєї мудрості й доброти сотворив всесвіт, а людей постановив возвисити до участі в божественному житті; коли ж вони упали в Адамові – не покинув їх, а завше давав підмогу для спасіння заради Христа-Ізбавителя, який є “образ невидимого Бога, первородний усякого створіння” (Кол. 1:15). Всіх вибраних, яких Отець споконвіку “передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб Він був первородний між багатьма братами” (Рим. 8:29). А тих, хто вірить у Христа, постановив скликати у святу Церкву, яка вже від початку світу передбачена в прообразах, в історії народу Ізраїлю та у Старому Союзі подиву гідно підготована[1], в останні часи заснована, вилиттям Духа явлена і яка осягне славне звершення в кінці віків. Тоді-то, як читаємо у святих Отців, усіх праведників – від Адама, “від праведника Авеля аж до останнього вибраного”[2] – буде зібрано в Бога-Отця у вселенській Церкві.

(Послання і місія Сина)

3. Отож прийшов Син, що Його послав Отець, який нас вибрав у Христі перед заснуванням світу і призначив нас наперед для Себе, щоб ми

стали його дітьми, бо в Ньому ухвалив усе оновити (пор. Еф. 1:4–5, 1:10). Тому Христос, щоб сповнити волю Отця, на землі дав початок Царству Небесному, об’явив нам таїнство Отця і своїм послухом учинив ізбавління. Церква, тобто вже таїнственно присутнє Христове Царство, Божою силою видимо зростає у світі. Знаком цього початку й зростання були кров і вода, що витекли з пробитого боку розп’ятого Ісуса (пор. Йо. 19:34); їх провістив Господь словами про власну смерть на хресті: “Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до Себе” (Йо. 12:32). Щоразу, як на вівтарі чиниться спомин хресної жертви, у якій “Пасха наша, Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5:7), звершується діло нашого ізбавління. І водночас у таїнстві євхаристійного хліба представляється – і звершується – єдність вірних, які становлять одне тіло у Христі (пор. 1 Кор. 10:17). Всіх людей покликано до цієї єдності з Христом, що є світлом для світу, що з Нього ми походимо, Ним живемо, до Нього прямуємо.

(Освячення Церкви Святим Духом)

4. А коли звершилося те діло, для виконання якого Отець послав на землю Сина (пор. Йо. 17:4), в день П’ятдесятниці було послано Святого Духа, щоб Він безнастанно освячував Церкву і щоб віруючі через Христа мали “доступ до Отця в однім Дусі” (Еф. 2:18). Він – Дух життя, тобто джерело води, яка струмує в життя вічне (пор. Йо. 4:14, 7:38–39); через Нього Отець животворить людей, мертвих через гріх, аж поки воскресить і їхні смертні тіла у Христі (пор. Рим. 8:10–11). Дух перебуває в Церкві й серцях вірних, наче у храмі (пор. 1 Кор. 3:16, 6:19), в них і молиться та засвідчує усиновлення їх (пор. Гал. 4:6; Рим. 8:15–16, 8:26). Наводячи Церкву «на всю правду» (Йо. 16:13), Він наділяє її різними єрархічними та харизматичними дарами, ними її скеровує, єднає її в сопричасті й служінні, оздоблює своїми плодами (пор. Еф. 4:11–12; 1 Кор. 12:4; Гал. 5:22). Силою Євангелія Він омолоджує Церкву, постійно її оновлює і провадить до її довершеного єднання з Женихом[3]. Адже Дух і Невіста кличуть до Господа Ісуса: “Прийди!” (Од. 22:17).

Так постає вселенська Церква – яко “люд, єдністю Отця, і Сина, і Святого Духа поєднаний”[4].

(Царство Боже)

5. Таїнство святої Церкви являється вже в її заснуванні. Бо Господь Ісус дав початок своїй Церкві, проповідуючи Добру Новину, тобто що прийшло Царство Боже, від віків обіцяне в Писаннях: “Сповнився час, і Царство Боже близько” (Мр. 1:15; пор. Мт. 4:17). А те Царство являється людям у Христових словах, в його ділах і в його присутності. Справді-бо, слово Господнє прирівнюється до зерна, яким засівають ниву (пор. Мр. 4:14): хто його з вірою слухає і зачислений до малого стада Христового (пор. Лк. 12:32) – той прийняв і саме його Царство; а відтак зерно уже власною силою сходить і росте аж до часу жнив (пор. Мр. 4:26–29). Те, що Царство вже прийшло на землю, підтверджують і чуда Ісусові: “Коли ж я Божим перстом виганяю бісів, то, значить, прийшло до вас Боже Царство” (Лк. 11:20; пор. Мт. 12:28). Однак передусім Царство являється у самій особі Христа, Сина Божого і Сина людського, який прийшов “щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр. 10:45).

А коли Ісус, зазнавши заради людей смерті на хресті, воскрес – то явився як Господь, Христос і навіки поставлений Священик (пор. Ді. 2:36; Євр. 5:6; 7:17–21) і Духа, обіцяного від Отця, на учнів своїх вилив (пор. Ді. 2:33). Тому Церква, наділена дарами свого Засновника, вірно дотримуючись його заповідей любові, смирення й самозречення, прийняла місію звіщати і будувати Царство Христове й Боже в усіх народах, і сама вона вже є зародком і початком цього Царства на землі. Поступово зростаючи, вона прагне до повноти цього Царства і всіма силами надіється й бажає з’єднатися у славі з його Царем.

(Óбрази Церкви)

6. Як у Старому Завіті об’явлення Царства часто подане в різних прообразах, так і нині через різні όбрази нам стає відомою глибинна природа Церкви; ці образи, взяті чи то зі скотарства, чи землеробства, чи будівництва, а то й із родинного та подружнього життя, намічено вже у книгах пророків.

Бо Церква – то й кошара овеча, в якій єдині та необхідні двері – Христос (пор. Йо. 10:1–10), і стадо, про яке сам Бог провістив, що буде йому пастирем (пор. Іс. 40:11; Єз. 34:11н); і хоч його вівцями правлять пастирі-люди, однак їх невпинно водить і годує сам Христос, добрий Пастир і Архипастир (пор. Йо. 10:11; 1 Пт. 5:4), який життя своє поклав за своїх овечок (пор. Йо. 10:11–15).

Церква – то й рілля, Божа нива (пор. 1 Кор. 3:9). На цій ниві росте стара олива; її святим корінням є патріархи, і в ній постало й поставатиме примирення юдеїв та поган (пор. Рим. 11:13–26). Її посадив небесний Господар, неначе виноградник добірний (пор. Мт. 21:33–43 пар.; Іс. 5:1н). Христос є лоза істинна, що вділяє життя і плідність гілкам, тобто нам, що перебуваємо в Ньому через Церкву і без Нього нічого чинити не можемо (пор. Йо. 15:1–5).

Церкву також часто звуть будівлею Божою (пор. 1 Кор. 3:9). Сам Господь порівняв себе з каменем, якого відкинули будівничі, але який став каменем наріжним (пор. Мт. 21:42 пар.; Ді. 4:11; 1 Пт. 2:7; Пс. 118(117):22). На цій основі апостоли розбудували Церкву (пор. 1 Кор. 3:11), від неї Церква набрала міцності і спаяності. Цю будівлю названо по-різному: “дім Божий” (1 Тим. 3:15) – той, у якому мешкають “домашні Божі”; “житло Бога в Дусі” (Еф. 2:19–22), “житло Бога з людьми” (Од. 21:3); а особливо – храм святий. Самі кам’яні святині, згідно зі cвятими Отцями, є образом цього храму, а в літургії його слушно порівнюють з містом святим, новим Єрусалимом[5]. В ньому ми, мов живі камені, і вбудовуємося вже на цій землі (пор. 1 Пт. 2:5). Йоан споглядає цей новий Єрусалим, як той при оновленні світу сходить з небес від Бога, “приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого” (Од. 21:1н).

Церква, “вишній Єрусалим” і “мати всім нам” (Гал. 4:26; пор. Од. 12:17), описана також як непорочна Невіста непорочного Агнця (пор. Од. 19:7, 21:2, 21:9, 22:17), яку Христос “полюбив... й видав Себе за неї, щоб її освятити” (Еф. 5:25–26), яку Він з’єднав із Собою у нерозривному союзі, яку безнастанно годує і про яку піклується (пор. Еф. 5:29). Він хоче, щоб вона, очищена, була з’єднана з Ним і в любові та вірності Йому корилася (пор. Еф. 5:24); врешті, Він навіки обдарував її небесними благами, щоб ми спізнали любов Христову і Божу до нас, яка перевищує всяке уявлення (пор. Еф. 3:19). А поки Церква на цій землі паломничає далеко від Господа (пор. 2 Кор. 5:6), почуває себе мов у вигнанні, щоб шукати й пізнавати горішнє, «де Христос перебуває, сівши по правиці Бога», де життя Церкви зберігається в тайні з Христом у Бозі, аж поки вона із Женихом своїм не з’явиться у славі (пор. Кол. 3:1–4).

(Таїнственне Тіло Христове)

7. Син Божий, подолавши смерть своєю смертю й воскресінням, у людській природі, яку Він поєднав зі Собою, ізбавив людину і перетворив її в нове створіння (пор. Гал. 6:15; 2 Кор. 5:17). Даруючи Духа свого, Він братів своїх, з усіх народів зібраних, таїнственно зробив своїм Тілом.

У цьому Тілі життя Христове поширюється на вірних, які через Таїнства – сокровенно, але й реально – єднаються із Христом, що зазнав страстей і прославився[6]. Адже через хрещення уподібнюємося Христові: “Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом” (1 Кор. 12:13). Цим священним обрядом спільність у смерті та воскресінні Христа одночасно зображена і звершена: бо “ми поховані з Ним через хрещення на смерть”; а “якщо ми з’єднані з Ним подобою його смерті, то будемо і подобою воскресіння” (Рим. 6:4–5). Дійсно беручи участь у Тілі Господньому в ламанні євхаристійного хліба, ми піднімаємося до сопричастя з Ним і між собою. “Тому, що один хліб, – нас багато становить одне Тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі” (1 Кор. 10:17). Так усі ми стаємо членами цього Тіла (пор. 1 Кор. 12:27), “кожен один одному член” (Рим. 12:5).

Як усі члени людського тіла, хоч і багато їх є, становлять одне тіло, – так і вірні у Христі (пор. 1 Кор. 12:12). Так і в будуванні Тіла Христового існує розмаїтість членів і обов’язків. Один є Дух, який за багатством своїм і потребами служіння розподіляє різні свої дари задля користі Церкви (пор. 1 Кор. 12:1–11). Найвидатніший серед цих дарів – благодать апостолів, чиїй владі Дух підпорядковує навіть тих, хто отримав харизми (пор. 1 Кор. 14). Той самий Дух, єднаючи своєю силою Тіло через внутрішню злуку членів, породжує любов серед вірних і спонукає їх до любові. А тому як страждає один член, то співстраждають з ним усі члени; і як один член у славі, то радіють з ним усі члени (пор. 1 Кор. 12:26).

Глава цього Тіла – Христос. Він – образ невидимого Бога, і в Ньому все було сотворене. Він – раніший за все, і все існує в Ньому. “Він також голова Тіла, тобто Церкви. Він – начало”, перший, що воскрес із мертвих, “так, щоб у всьому Він мав першенство” (Кол. 1:15–18). Могутньою величчю своєї сили Він панує над усім небесним та земним і своєю безмірною досконалістю й діяннями усе Тіло виповнює багатствами своєї слави (пор. Еф. 1:18–23)[7].

Всім членам треба уподібнюватися до Нього, доки “Христос вообразиться” в них (Гал. 4:19). Задля цього й нас включено в таїнства його життя – нас, які уподібнені до Нього, з Ним померли, з Ним воскресли, – аж доки разом із Ним царюватимемо (пор. Флп. 3:21; 2 Тим. 2:11; Еф. 2:6; Кол. 2:12 та ін.). Паломничаючи ще на землі, ступаючи його слідами в труднощах і переслідуванні, ми єднаємося з його страстями, як тіло з Головою, страждаємо разом із Ним, щоб разом з Ним і прославитися (пор. Рим. 8:17).

Від Нього “все тіло – суглобами та зв’язками об’єднане і зміцнене... росте Божим зростанням” (Кол. 2:19). У своєму Тілі, тобто в Церкві, Він безнастанно розподіляє дари служіння, за допомогою яких, Його силою, ми служимо одне одному на спасіння, щоб, діючи по правді в любові, в усьому зростати в Того, хто є Главою нас усіх (пор. Еф. 4:11–16).

А щоб ми в Ньому постійно оновлювалися (пор. Еф. 4:23), Він дав нам від Духа свого, який, один і той самий у Главі й у членах, так оживляє, єднає і рухає все тіло, що його діяння святі Отці могли порівняти з тим діянням, що його виконує в людському тілі начало життя, тобто душа[8].

Христос любить Церкву як свою Невісту, ставши взірцем мужа, що любить жінку свою, як своє тіло (пор. Еф. 5:25–28), а Церква кориться Главі своєму (там само, 23–24). У Ньому бо живе вся повнота Божества тілесно (пор. Кол. 2:9), тому Церкву, яка є його Тілом і повнотою (пор. Еф. 1:22–23), Він наповнює своїми божественними дарами, щоб вона поширилася і “сповнилась усякою Божою повнотою” (Еф. 3:19).

(Церква видима й духовна)

8. Єдиний Посередник Христос свою святу Церкву – спільноту віри, надії й любові – встановив і постійно підтримує тут, на землі, як видиму спільноту[9], через яку поширює на всіх істину та благодать. Однак не треба розглядати як дві різні речі спільноту з єрархічною структурою, – і таїнственне Тіло Христове; видиме зібрання – і духовну спільноту; Церкву земну – і Церкву, обдаровану небесними благами: вони-бо творять одну складну дійсність, в якій поєднані людський і божественний елементи[10]. Через немалу подібність її прирівнюють до таїнства воплоченого Слова; бо як прийнята Божим Словом [людська] природа служить Йому невіддільно поєднаним з Ним живим знаряддям спасіння, так і суспільна структура Церкви служить Духові Христа, який її оживляє, задля зростання Тіла (пор. Еф. 4:16)[11].

Це – єдина Церква Христова, яку ми визнаємо у Символі віри єдиною, святою, соборною й апостольською[12], яку наш Спаситель після свого воскресіння дав пасти Петрові (пор. Йо. 21:17), яку доручив йому та іншим апостолам поширювати й нею правити (пор. Мт. 28:18н), яку навічно воздвиг як стовп і основу істини (пор. 1 Тим. 3:15). Ця Церква, встановлена в цьому світі як упорядкована спільнота, перебуває/постає/існує((ККЦ 870)) /здійснюється ((ЧСВВ)) у католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи в сопричасті з ним[13], хоч і поза її структурою є численні елементи освячення й істини, які, як дари, властиві для Церкви Христової, спонукають усіх до католицької єдності.

Як Христос звершив діло ізбавління в убогості й переслідуваннях, так і Церкву покликано на ту саму дорогу, щоб вона передавала людям плоди спасіння. Ісус Христос “існуючи в Божій природі... применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги” (Флп. 2:6–7) і задля нас “став бідним, бувши багатим” (2 Кор. 8:9). Так і Церква, хоч потребує людських засобів для здійснення своєї місії, воздвигнута не для пошуку земної слави, а для поширення, також своїм прикладом, смирення і зречення. Отець послав Христа “нести Добру Новину бідним... оздоровляти сокрушених серцем” (Лк. 4:18 лат. [пор. Іс. 61:1]), “шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10). Так і Церква огортає своєю любов’ю всіх пригноблених людською неміччю, навіть більше – вбачає в убогих і стражденних образ свого убогого і стражденного Засновника, старається полегшити їхню нужду й бажає служити в них Христові. Бо як Христос, святий, невинний, непорочний (пор. Євр. 7:26), не знав гріха (пор. 2 Кор. 5:21), а тільки гріхи народу прийшов спокутувати (пор. Євр. 2:17), так і Церква, що обнімає у своєму лоні й грішників, є водночас і святою, й такою, що завше потребує очищення, а тому постійно іде шляхом покути й оновлення.

Церква “в паломництві простує уперед між утисками світу і Божими розрадами”[14], звіщаючи хрест і смерть Господню, “аж доки Він не прийде” (1 Кор. 11:26). А кріпиться вона силою Господа воскреслого, щоб ті утиски й труднощі – як внутрішні, так і зовнішні – перемагати терпеливістю й любов’ю і щоб таїнство Його, хай і затінене, вірно відкривати світові, аж поки в кінці воно з’явиться у повному світлі.

Глава II

Про Народ Божий


(Новий союз і новий народ)

9. У всякі часи й у всякому народові приємний Богові кожен, хто Його боїться і чинить правду (пор. Ді. 10:35). І все ж Бог вирішив освятити і спасти людей не поодинці, без жодного зв’язку між ними, а звести їх у народ, який пізнавав би Його у правді і служив би Йому у святості. Отож Він вибрав своїм народом люд ізраїльський, з яким уклав союз і якого поступово навчав, об’являючи йому Себе та постанови своєї волі в його історії й освячуючи його для Себе. Однак усе це було лише приготуванням і прообразом того нового й досконалого союзу, який мав постати у Христі, і повнішого об’явлення Бога через саме воплочене Боже Слово. “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і Я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт... Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом... Усі бо вони будуть Мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє” (Єр. 31:31–34). Цей новий завіт уклав Христос, тобто новий союз “у його крові” (1 Кор. 11:25), – скликавши з юдеїв і язичників той люд, який зрісся в одне не по тілу, а в Дусі, і став новим Народом Божим. Бо ті, що вірять у Христа, відроджені наново не з тлінного насіння, а з нетлінного – словом живого Бога (пор. 1 Пт. 1:23); відроджені не з тіла, а з води і Святого Духа (пор. Йо. 3:5–6); складають, зрештою, “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний... колись – не народ, а тепер Народ Божий” (1 Пт. 2:9–10).

Цей народ месіанський має за главу Христа, “що був виданий за гріхи наші й воскрес для нашого оправдання” (Рим. 4:25), а тепер, прийнявши ім’я, яке понад усяке ймення, зі славою править на небесах. Основою цього народу є гідність і свобода дітей Божих, у чиїх серцях, як у храмі, мешкає Святий Дух. Законом його є нова заповідь любові: любити як сам Христос полюбив нас (пор. Йо. 13:34). Нарешті, його мета – Царство Боже, започатковане самим Богом на землі, ширити, аж поки Він же й довершить його в кінці віків, коли з’явиться Христос, життя наше (пор. Кол. 3:4), і “саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Отож цей месіанський народ, – хоч у дійсності не охоплює ще всього людства, а не раз виявляється маленьким стадом, – усе ж є щонайміцнішим паростком єдності, надії та спасіння для всього людського роду. Христос зібрав його у спільноту життя, любові й істини; Йому цей народ служить як знаряддя спасіння для всіх, і Христос посилає його всьому світові як світло світу і сіль землі (пор. Мт. 5:13–16).

Як Ізраїль по тілу, що мандрував пустинею, вже тоді звався “Церквою Божою” (Неєм. 13:1; пор. Чис. 20:4; Втор. 23:1н), так і новий Ізраїль, що крокує нашими часами й майбутнього та постійного міста шукає (пор. Євр. 13:14 ), теж називається Церквою Христовою (пор. Мт. 16:18), бо Христос придбав її власною кров’ю (пор. Ді. 20:28), сповнив своїм Духом і оснастив гожими засобами для видимої й суспільної єдності. Бог скликав тих, хто з вірою спозирає на Ісуса як на творця спасіння і начало єдності й миру, і з них заснував Церкву, щоб вона була для всіх і кожного видимим таїнством цієї спасительної єдності[15]. Покликана поширюватись у всіх країнах світу, вона входить в історію людства – хоч водночас стоїть понад часом і кордонами народів. Йдучи серед спокус і переслідувань, Церква кріпиться силою Божої благодаті, яку їй пообіцяв Господь, щоб вона не відступила від досконалої вірності через неміч плоті, а зосталася гідною Невістою свого Господа і під діянням Святого Духа невпинно себе оновлювала, аж поки через хрест прийде до світла, яке не заходить ніколи.

(Царське священство вірних)

10. Христос Господь, “архиєрей, узятий з-поміж людей” (Євр. 5:1–5), цей новий народ “зробив... царством священиків Богові й Отцеві своєму” (Од. 1:6, пор. 5:9–10). Адже через відродження і помазання Святого Духа, Святим Духом ні! охрещені посвячуються, щоб стати духовним домом і святим священством, щоб усіма ділами християнина приносити духовні жертви і “звістувати похвали Того, хто їх покликав з темряви у дивне своє світло” (1 Пт. 2:4–10). Тому всі учні Христові, постійно перебуваючи в молитві та славлячи Бога (пор. Ді. 2:42–47), самі себе нехай приносять “як жертву живу, святу, приємну Богові” (Рим. 12:1), нехай по всій землі свідчать про Христа і всім, хто їх питає, дають відповідь про їхню надію на вічне життя (пор. 1 Пт. 3:15).

Хоч царське священство вірних і священство службове, або єрархічне, розрізняються за суттю, а не лише за ступенем, все ж вони скеровані одне до одного, бо кожне по-своєму бере участь у єдиному священстві Христа[16]. Службовий священик своєю священною владою формує священичий народ і править ним, звершує Євхаристійну Жертву, уособлюючи Христа, і від імені всього народу приносить її Богові; а вірні, силою свого царського священства, співдіють у Євхаристійному приношенні[17] і здійснюють це священство у прийманні святих Таїнств, у молитві та благодаренні, у свідченні святого життя, у самозреченні й діяльній любові.

(Здійснення царського священства у святих Таїнствах)

11. Священний і органічно влаштований характер священичої спільноти здійснюється і через святі Таїнства, і через чесноти. Вірні, приєднані до Церкви через таїнство Хрещення, цією печаттю уповноважені до плекання культу християнської релігії; відродившись як діти Божі, вони зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку прийняли від Бога через Церкву[18]. Таїнство Миропомазання досконаліше єднає їх із Церквою, обдаровує їх особливою силою Святого Духа, а отже, сильніше зобов’язує їх, як справжніх свідків Христових, поширювати і захищати віру[19]. Беручи участь у Євхаристійному жертвоприношенні, яке є джерелом і вершиною всього християнського життя, вони приносять Богові божественну Жертву, а з нею – і себе самих[20]. Так – і через приношення, і через святе Причастя – всі виконують свою питому роль у літургійному дійстві: не змішано, а кожен по-своєму. І далі, скріплені тілом Христовим при священній трапезі, вони на ділі показують єдність Народу Божого, яку це величне Таїнство найбільш гідно знаменує і чудесно здійснює.

А ті, хто приступає до Таїнства Покаяння, одержують від Божого милосердя прощення за завдані Йому образи і водночас примирюються з Церквою, яку зранили, согрішивши, і яка сприяє їхньому наверненню любов’ю, прикладом та молитвою. Святим Помазанням недужих і молитвою пресвітерів уся Церква доручає хворих стражденному і прославленому Господеві, щоб Він їх підняв і спас (пор. Як. 5:14–16); навіть більше – закликає їх, щоб вони, добровільно прилучившись до Христових страстей і смерті (пор. Рим. 8:17; Кол. 1:24; 2 Тим. 2:11–12; 1 Пт. 4:13), сприяли благові Народу Божого. А тих вірних, які позначені печаттю священного Сану, поставлено в ім’я Христа пасти Церкву словом і благодаттю Божою. Нарешті, силою святого таїнства Подружжя християнські пόдруги є учасниками таїнства єдності й плідної любові між Христом та Церквою (пор. Еф. 5:32), і виявляють це таїнство, допомагають одне одному, щоб дійти до святості в подружньому житті, в народженні та вихованні дітей. Для цього вони мають у Божому Народі власний дар, відповідний до їхнього стану і чину[21] Адже з цього шлюбу виростає родина, де народжуються нові члени людського суспільства, які через благодать Святого Духа у хрещенні стають дітьми Божими задля увічнення Божого Народу у плині століть. У родині, наче в домашній Церкві, батьки власним словом і прикладом мають бути для своїх дітей першими проповідниками віри і плекати в кожній дитині її покликання, а з особливою турботою – священне покликання.

Укріплені стількома великими засобами спасіння, всі Христові вірні, кожного становища та сану, покликані Господом, кожен – своїм шляхом, до досконалої святості, повнота якої в самому Отці.

(Духовне розуміння віри Народу Божого і його харизми)

12. Святий Божий Народ бере участь також у пророчому служінні Христовому, поширюючи живе свідчення про Нього – насамперед життям у вірі й любові – і приносячи Богові “жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я” (Євр. 13:15). Вся спільнота вірних, які мають “помазання від Святого”, не може помилятись у своїй вірі (пор. 1 Йо. 2:20 і 27) й показує цю свою особливу властивість через надприродне розуміння віри [sensus fidei] усім народом, коли “від єпископів до останніх вірних-мирян”[22] проявляє загальну згоду в питаннях віри й моралі. Адже завдяки цьому розумінню віри, що його пробуджує і підтримує Дух істини, Божий Народ – під проводом священного Учительства, якому вірно кориться, – приймає вже не людське слово, а істинно слово Боже (пор. 1 Сол. 2:13), невідступно тримається “віри, раз назавжди переданої святим” (Юд. 3), праведним судженням її поглиблює і повніше застосовує в житті.

До того ж Святий Дух не лише через Таїнства і служіння освячує й провадить Божий Народ і прикрашає його чеснотами, а й свої дари “розподілює кожному, як Він хоче” (1 Кор. 12:11). Він розподіляє серед усіх чинів вірних також і особливі дари, якими робить їх здатними і готовими взятися до різних діл і служінь, корисних для оновлення й подальшої розбудови Церкви, згідно зі сказаним: “Кожному дається виявлення Духа на спільну користь” (1 Кор. 12:7). Ці харизми – чи визначні, чи прості й поширені, – оскільки вони якнайліпше пристосовані до потреб Церкви і для них корисні, треба приймати радо і вдячно. А от надзвичайних дарів не варто зопалу домагатися, і не варто зухвало сподіватися, що з них будуть плоди апостольських діянь. Судити, чи вони справжні і як ними послуговуватися, належить тим, хто в Церкві керує, а їм, зокрема, треба дбати, щоб не гасити Духа, а все перевіряти і триматись того, що добре (пор. 1 Сол. 5:12 і 19–21).

(Вселенськість Народу Божого)

13. До нового Народу Божого покликано кожну людину, а тому цей народ, лишаючись одним-єдиним, має поширюватися по всьому світу і крізь усі віки, щоб сповнилась постанова Божої волі, адже Бог, який від початку сотворив людську природу єдиною, постановив “зібрати в одне розкидані діти Божі” (Йо. 11:52). Бо для того Бог послав свого Сина, “якого зробив спадкоємцем усього” (Євр. 1:2), щоб був Він Учителем, Царем і Священиком для всіх, Главою нового і вселенського народу дітей Божих. Для цього й послав Бог Духа Сина свого, Господа Животворящого, який для всієї Церкви, для всіх віруючих і для кожного з них є началом згромадження і єдності “в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах” (Ді. 2:42).

Отож серед усіх племен землі є один Народ Божий, бо з усіх народів збирає він собі громадян Царства – не земного, а небесного. Адже всі розсіяні по світу вірні спілкуються з іншими у Святому Дусі, так що й той, “хто сидить у Римі, знає, що й ті, що в Індії, – то його члени”[23]. А що Царство Христове – не від світу цього (пор. Йо. 18:36), то Церква, тобто Народ Божий, наближаючи те Царство, нічого не робить на шкоду земним благам жодного з народів, а навпаки, плекає й переймає від різних народів ті таланти, цінності і звичаї, які є добрими, а перейнявши – очищує, укріплює та підносить. Вона-бо пам’ятає, що мусить збирати народи з Царем, якому їх дано в спадщину (пор. Пс. 2:8) і в чиє місто несуть дари й гостинці (пор. Пс. 71 (72):10; Іс. 60:4–7; Од. 21:24). Цей вселенський характер, що є окрасою Божого Народу, – дар від самого Господа, завдяки якому католицька Церква успішно й постійно старається зібрати все людство з усіма його благами під Главою Христом, у єдності його Духа[24].

Силою цієї католицькості окремі / різні частини кожна частина Церкви приносять приносить свої дари іншим частинам та всій Церкві, тож як її цілість, так і окремі частини зростають завдяки всім тим, що взаємно обмінюються дарами і спільно прагнуть до повноти в єдності. Тому Божий Народ не лише згромаджено з різних народів, а й у самому собі він складається з різних станів. Серед його членів існує розмаїтість – чи щодо обов’язків, бо дехто виконує священнослужіння на благо братів своїх; чи щодо стану і ладу життя, бо багато хто, перебуваючи у стані посвяченому й простуючи вужчою дорогою до святості, заохочує братів своїм прикладом. Тому також у церковному сопричасті правомірно перебувають партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недоторканною першість Петрового Престолу, який очолює все зібрання любові[25], оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили. Звідси, нарешті, – сув’язь найтіснішого сопричастя між різними частинами Церкви, що діляться духовними багатствами, апостольськими трудівниками і матеріальними ресурсами. Адже члени Божого Народу покликані ділитися благами, і кожної Церкви стосуються слова Апостола: “Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті” (1 Пт. 4:10).

До цієї католицької єдності Народу Божого, яка передвіщає й наближає вселенський мир, покликано всіх людей – до неї різним чином належать або причетні й вірні католики, й інші, що вірують у Христа, й нарешті, всі люди, яких Божа благодать покликала до спасіння.

(Вірні-католики)

14. Отож Священний Собор передовсім звертається до вірних-католиків. Він навчає, спираючись на Святе Письмо і Передання, що земна Церква-паломниця є необхідною для спасіння Адже тільки Христос є посередником і дорогою спасіння, і Він присутній для нас у своєму Тілі, яким є Церква; Він сам, прямо вказуючи на необхідність віри та хрещення (пор. Мр. 16:16; Йо. 3:5), водночас підтвердив і необхідність існування Церкви, до якої люди входять через хрещення, немов через двері. Тому не можуть спастися ті люди, які, знаючи, що Католицька Церква, заснована Богом через Ісуса Христа як необхідна, все-таки не бажають увійти до неї чи залишатися в ній.

Повною мірою включені до церковної спільноти є ті, хто, маючи Духа Христового, приймають весь її устрій та всі усталені в ній засоби спасіння, і в цій видимій структурі поєднуються із Христом, який править нею через Верховного Архиєрея та єпископів; поєднуються зв’язками, якими є визнання віри, святі Таїнства, церковне правління і сопричастя. Не спасеться, однак, той, хто, хоч і включений до Церкви, все ж не перебуваючи у любові, перебуває в лоні Церкви лише “тілом”, але не “серцем”[26]. І нехай усі діти Церкви пам’ятають, що своє виняткове становище вони мають приписувати не власним заслугам, а особливій благодаті Христа; а якщо не відповідатимуть на неї думкою, словом і ділом – то не те, що не спасуться, а ще суворіше будуть суджені[27].

Катехумени, які, за спонукою Святого Духа, виразним хотінням волі бажають прилучитися до Церкви, поєднуються з нею вже самим цим бажанням; тож Мати-Церква вже як своїх обіймає їх любов’ю й турботою.

(Зв’язок із християнами-некатоликами)

15. Церква знає, що вона багатьма способами сполучена з тими, хто охрещений і втішається йменням християнина, але не сповідує цілісної віри або ж не зберігає єдності сопричастя під проводом Наступника Петра[28]. Є багато таких, які шанують Святе Письмо як норму віри й життя і виказують щиру релігійну ревність, любляче вірять у всемогутнього Бога-Отця і в Христа-Спасителя, Сина Божого[29]; на них стоїть печать хрещення, яким вони поєднуються з Христом, та й інші Таїнства вони визнають і приймають у власних Церквах чи церковних спільнотах. Багато з них мають єпископат, служать Святу Євхаристію і плекають побожність до Богородиці-Діви[30]. До того ж – спільність у молитвах та інших духовних благах, і навіть певне єднання у Святому Духові, який і поміж них через дари й благодать діє своєю освячувальною силою, а декого навіть укріпив на подвиг аж до пролиття власної крові. Таким чином Дух спонукає всіх учнів Христових до такого прагнення й діяння, щоб усі мирно об’єдналися в одному стаді під одним Пастирем, – як постановив Христос[31]. А щоб цього досягти, Мати-Церква невпинно молиться, надіється і діє; вона закликає своїх дітей до очищення й оновлення, щоб знамено Христове ще ясніше сяяло на обличчі Церкви.

(Нехристияни)

16. Нарешті, різним чином прямують до Божого Народу й ті, хто ще не прийняв Євангелія[32]. Насамперед – це той народ, якому було дано завіти й обітниці, “з них і Христос тілом” (Рим. 9:4–5): “з огляду на вибір Божий, вони улюблені заради батьків, бо дари Божі й покликання незмінні” (Рим. 11:28–29). Але намір спасіння охоплює й тих, що визнають Творця; і серед них передовсім мусульмани, які, заявляючи, що сповідують Авраамову віру, разом з нами поклоняються єдиному Богові милосердному, який судитиме людей в останню днину. Недалеко Бог і від тих, хто в тінях та образах шукає невідомого Бога, – Він-бо кожному дає “життя, дихання і все” (Ді. 17:25), бо Спас “хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди”(1 Тим. 2:4). І ті, що не зі своєї вини не знають Христового Євангелія та його Церкви, але зі щирим серцем шукають Бога і своїми ділами виконують його волю, йдучи за голосом совісті й під впливом благодаті, – можуть осягнути вічного спасіння[33]. Боже Провидіння не відмовляє в потрібній для спасіння допомозі тим, хто не зі своєї вини ще не прийшов до виразного пізнання Бога, але з Божою благодаттю силкується йти праведною дорогою. Адже все, що в них можна знайти доброго й істинного, Церква розглядає як приготування до Євангелія[34], яке дав Той, хто просвітлює кожну людину, щоб вона нарешті мала життя. Та часто люди, обмануті Лукавим, “осуєтились у своїх мудруваннях... замінили Божу правду на неправду... і служили створінню радше, ніж Творцеві” (Рим. 1:21 і 25) або, без Бога живучи та вмираючи у цьому світі, наражаються на глибокий відчай. Тому задля Божої слави і спасіння їх усіх, Церква, пам’ятаючи заповідь Господа: “Проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мр. 16:15), старанно дбає про сприяння місіям.

(Місійний характер Церкви)

17. Бо як Отець послав Сина, так і Син послав апостолів (пор. Йо. 20:21), кажучи: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28:19–20). Цю урочисту заповідь Христову – звіщати спасенну істину – від апостолів перейняла Церква, щоб виконувати її скрізь, аж до країв землі (пор. Ді. 1:8). А тому вона приєднується до слів Апостола: “Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії!” (1 Кор. 9:16) – і безнастанно посилає проповідників, аж поки молоді Церкви цілковито встановляться й самі продовжуватимуть діло євангелізації. Їх-бо спонукає до співпраці Святий Дух, щоб вони на ділі сповнили рішення Бога, який поставив Христа началом спасіння для всього світу. Проповідуючи Євангеліє, Церква залучає тих, хто слухає, прийняти віру та її сповідувати; налаштовує на хрещення; вириває з рабства гріха; поєднує їх із Христом, щоб через любов вони зростали в Ньому до повноти досконалості. А свої діла вона чинить так, щоб усе добро, засіяне в серцях і умах людей чи в обрядових практиках та культурах різних народів, – не лише не було втрачене, а й було оздоровлене, ошляхетнене і звершене на славу Богові, на посоромлення демонам і на благо людини. На кожному учневі Христовому лежить своя частка обов’язку сіяти зерна віри[35]. Та хоч кожен може хрестити тих, що повірили, лише священикам належить довершувати розбудову Тіла Євхаристійною жертвою, виконуючи мовлене Богом через пророка: “Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва” (Мал. 1:11)[36]. Ось так Церква водночас молиться і трудиться, щоб увесь світ у своїй повноті перейшов у Народ Божий, Тіло Христове і Храм Святого Духа та щоб усю честь і славу у Христі – Главі всього – було віддано Творцеві вселенної й Отцеві.

Глава III

Про єрархічний уклад Церкви, зокрема про єпископат


(Вступ)

18. Для того щоб пасти Народ Божий і завжди його зрощувати, Господь Христос установив у своїй Церкві різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Адже служителі, наділені священною владою, так служать своїм братам, щоб усі, хто належить до Народу Божого і тим самим втішається справжньою християнською гідністю, вільно й упорядковано прямуючи до однієї мети, прийшли до спасіння.

Цей Священний Собор, ступаючи слідами Першого Ватиканського Собору, разом з ним навчає і проголошує, що Ісус Христос, вічний Пастир, збудував святу Церкву, пославши апостолів, як і Його послав Отець (пор. Йо. 20:21), і зволив, щоб їхні наступники, тобто єпископи, були в його Церкві пастирями аж до кінця віку. А щоб цей єпископат був єдиним і неподільним, поставив на чолі інших апостолів Петра, заклавши в ньому тривалу, видиму основу і начало єдності віри та сопричастя[37]. Священний Собор знову подає всім вірним – щоб твердо в неї вірили – цю науку про встановлення, неперервність, силу і смисл священного Першенства Римського Архиєрея та про його непомильне Учительство; продовжуючи цю почату справу, Собор постановив перед усіма визнати й проголосити вчення про єпископів як апостольських наступників, які разом з наступником Петра – Христовим намісником[38] і видимим Главою всієї Церкви – правлять домом Бога живого.

(Покликання 12 апостолів)

19. Господь Ісус, вознісши молитви до Отця, покликав до Себе тих, що їх сам хотів, і призначив дванадцятьох, щоб були з Ним і щоб посилати їх проповідувати Царство Боже (пор. Мр. 3:13–19; Мт. 10:1–42). Він установив цих апостолів (пор. Лк. 6:13) на зразок колегії, тобто сталого зібрання, і на чолі їх поставив вибраного з-поміж них – Петра (пор. Йо. 21:15–17). Їх Він послав спершу до синів Ізраїлю, а потім до всіх народів (пор. Рим. 1:16), щоб вони, як учасники його влади, зробили всі народи його учнями, освячували їх та правили ними (пор. Мт. 28:16–20; Мр. 16:15; Лк. 24:45–48; Йо. 20:21–23), і так поширювали Церкву та під проводом Господа були її служителями й пастирями всі дні, аж до кінця віку (пор. Мт. 28:20). Їх було повною мірою утверджено в цій місії у день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2:1–36), як і обіцяв Господь: “Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Ді. 1:8). Апостоли ж, проповідуючи всюди Євангеліє (пор. Мр. 16:20), що його слухачі приймали під діянням Святого Духа, згромаджують вселенську Церкву, яку Господь заснував на апостолах і вибудував на їхньому провідникові, блаженному Петрові; наріжний камінь її – сам Ісус Христос (пор. Од. 21:14; Мт. 16:18; Еф. 2:20)[39].

(Єпископи – наступники апостолів)

20. Ця божественна місія, що її Христос довірив апостолам, триватиме до кінця віків (пор. Мт. 28:20), адже Євангеліє, яке вони мали проголошувати, в усі часи буде для Церкви началом усього її життя. Тому апостоли подбали про те, щоб призначити собі наступників у цій єрархічно впорядкованій спільноті.

Вони не тільки мали різних помічників у своєму служінні[40]; а щоб і після смерті апостолів продовжувалася довірена їм місія, вони доручили своїм безпосереднім співпрацівникам – немов заповідали – довершити й утверджувати розпочате ними діло[41], дбати про все стадо, в якому Дух Святий їх поставив пасти Церкву Божу (пор. Ді. 20:28). Поставили, отже, таких мужів, а згодом доручили їм, щоб і після їхньої смерті їхнє служіння переймали інші гідні мужі[42]. Передання свідчить: серед різних служінь, що їх виконували в Церкві од її найдавніших часів, особливе місце займає служіння тих, хто поставлений на єпископство і через наступництво, що триває від самого початку[43], є носіями апостольського насіння[44]. Так, за свідченням св. Іринея, через тих, кого апостоли поставили єпископами, і через їхніх наступників аж до нас апостольське передання по всьому світові проявляється[45] і зберігається[46].

Отож єпископи зі своїми помічниками – пресвітерами й дияконами – перейняли служіння спільноті[47], як намісники Бога очолюючи стадо[48], якому вони є пастирями: наставниками у вченні, священиками у святому поклонінні, служителями в управлінні[49].І як тривалим лишається завдання, дане Господом особисто Петрові, першому серед апостолів, щоб він передавав його своїм наступникам, так триває завдання апостолів пасти Церкву – завдання, безнастанно виконуване освяченим єпископським чином[50]. А тому Священний Собор вчить, що з Божої установи єпископи стали наступниками апостолів[51] як пастирі Церкви: хто слухає їх – Христа слухає; а хто гордує ними – гордує Христом і Тим, хто Христа послав (пор. Лк. 10:16)[52].

(Таїнственний характер Єпископства)

21. Отож у єпископах, яким допомагають пресвітери, посеред віруючих перебуває Господь Ісус Христос, Верховний Архиєрей. Хоч Він сидить праворуч Бога-Отця, але водночас перебуває і у згромадженні своїх архиєреїв[53]; насамперед через їхнє визначне служіння Він проповідує слово Боже всім народам і безнастанно подає вірним Таїнства віри; завдяки їхньому батьківському служінню (пор. 1 Кор. 4:15) вводить до свого Тіла нових членів через відродження з висот; нарешті, через їхню мудрість і розсудливість Він керує і порядкує в народі Нового Завіту під час його мандрівки паломництва до вічного блаженства. Ці пастирі, вибрані пасти стадо Господнє, є “слугами Христовими й завідувачами тайн Божих” (1 Кор. 4:1), яким довірено свідчення про Євангеліє Божої благодаті (пор. Рим. 15:16; Ді. 20:24) і служіння Духа і оправдання у славі (пор. 2 Кор. 3:8–9).

А щоб апостоли виконували такі великі завдання, Христос обдарував їх особливим вилиттям Святого Духа, що на них зійшов (пор. Ді. 1:8, 2:4; Йо. 20:22–23), а вони через покладання рук передали своїм помічникам духовний дар (1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6–7), який був переданий аж до нас у єпископському посвяченні[54]. Тож Священний Собор навчає, що єпископським посвяченням надається повнота таїнства Рукоположення, що його і літургійний звичай Церкви, і голоси святих Отців називають найвищим священством і вершиною священнослужіння[55]. Єпископське посвячення, окрім завдання освячувати, надає також завдання навчати і правити, які, однак, за своєю природою можуть здійснюватися лише в єрархічному сопричасті з головою колегії та її членами. З передання, яке виявляється передовсім у літургійних обрядах та церковній практиці і Сходу, й Заходу, відомо, що покладання рук і слова посвячення надають таку благодать Святого Духа[56] і надають таку священну печать[57], що єпископи у визначний і помітний спосіб виконують роль самого Христа – Вчителя, Пастиря, Архиєрея – і діють уособлюючи Його[58]. Єпископам належить через таїнство Рукоположення приймати новообраних до єпископського корпусу.

(Колегія єпископів та її Глава)

22. Як святий Петро та інші апостоли за Господньою постановою складають єдину апостольську колегію, так поєднані між собою Римський Архиєрей, наступник Петра, та єпископи, наступники апостолів. Колегіальну природу й уклад єпископського чину знаменують давній правопорядок, за яким поставлені по всьому світові єпископи спілкуються між собою і з Римським Єпископом у сув’язі єдності, любові й миру[59], а також скликані собори, на яких спільно приймали важливі постанови[60], зважаючи на думку багатьох[61] перед тим, як щось вирішити[62]; цю колегіальність виразно засвідчують Вселенські Собори, які відбувалися впродовж століть. На неї вказує і віддавна запроваджена практика запрошення багатьох єпископів брати участь у піднесенні новообраного до найвищого священичого служіння. Кожен член єпископського корпусу стає ним силою таїнственного посвячення і єрархічного сопричастя з головою колегії та її членами.

А колегія, або ж корпус, єпископів має авторитет лише разом з її головою, Римським Архиєреєм – наступником Петра, і за умови цілковитого збереження його влади першості щодо всіх – і пастирів, і вірних. Адже Римський Архиєрей, силою свого завдання Намісника Христового і Пастиря всієї Церкви, має в Церкві повну, верховну і повсюдну владу, яку завжди може вільно здійснювати. Щодо єпископського чину, який є наступником колегії апостолів у вчительстві й пастирському правлінні, – навіть більше, в якому саме апостольське тіло продовжує існувати, – разом зі своїм головою, Римським Архиєреєм, і ніколи без цього голови, також постає суб’єктом верховної і повної влади над усією Церквою[63], але здійснювати цю владу може тільки за згодою Римського Архиєрея. Господь поставив єдиного Симона скелею і ключником Церкви (пор. Мт. 16:18–19) і призначив його пастирем усього свого стада (пор. Йо. 21:15н); відомо й те, що тою самою владою “зв’язувати й розв’язувати”, яку дано Петрові (пор. Мт. 16:19), було наділено й колегію апостолів, злучену зі своїм Главою (пор. Мт. 18:18, 28:16–20)[64]. Ця колегія, оскільки складається з багатьох, виявляє розмаїтість і вселенськість Божого Народу, а оскільки згуртована під одним головою – виявляє єдність Христового стада. У ній єпископи, вірно дотримуючись першості й верховенства свого Глави, здійснюють свою владу на благо своїх вірних а також усієї Церкви, а Святий Дух постійно зміцнює її органічну структуру та згоду. Верховна влада, яку має Колегія єпископів над усією Церквою, урочисто здійснюється на Вселенських Соборах. Вселенський Собор відбувається лише тоді, коли його затвердить чи принаймні визнає таким Наступник Петра; прерогативою Римського Архиєрея є скликати ці Собори, головувати на них і їх затверджувати[65]. Цю саму колегіальну владу можуть разом з Папою здійснювати єпископи, розсіяні по всьому світові, якщо Глава Колегії закличе їх до колегіальної дії або принаймні схвалить чи вільно прийме діяльність єпископів у різних краях, – так, щоб відбувся справжній колегіальний акт.

(Взаємини між єпископами в Колегії)

23. Колегіальне єднання виявляється також у стосунках кожного єпископа з партикулярними Церквами та вселенською Церквою. Римський Архиєрей, як наступник Петра, є постійним і видимим началом та основою єдності – як єпископів, так і множества вірних[66]. А окремі єпископи кожний з єпископів є видимим началом та основою єдності у своїх партикулярних Церквах[67], які сформовано на подобу вселенської Церкви і в яких одна й єдина католицька Церква існує та з яких складається[68]. Тому єпископи представляють кожен свою Церкву, а всі разом з Папою – всю Церкву в сув’язі миру, любові та єдності.

Окремі єпископи Кожен єпископ, очолюючи партикулярні Церкви партикулярну Церкву, здійснюють здійснює своє пастирське правління лише над довіреною їм йому частиною Божого Народу, а не над іншими Церквами чи над вселенською Церквою. Але, як члени Колегії єпископів і правомірні наступники апостолів, усі вони за настановою і наказом Христа зобов’язані до такого піклування про всю Церкву[69], яке, хоч і не здійснюється в акті юрисдикції, проте вельми сприяє розбудові вселенської Церкви. Адже всі єпископи мусять підтримувати й оберігати єдність віри і спільний для всієї Церкви правопорядок; навчати вірних любити все таїнственне Тіло Христове, а передовсім – тих його членів, які є убогими, стражденними і переслідуваними за справедливість (пор. Мт. 5:10); нарешті, підтримувати спільні зусилля всієї Церкви, особливо щоб зростала віра і щоб світло повної правди зійшло для всього людства. До того ж очевидно, що вони, добре правлячи власною Церквою як частиною вселенської Церкви, самі успішно докладаються до блага всього таїнственного Тіла, яким є сукупність Церков[70].

Дбати про проповідування Євангелія по всіх краях землі належить усьому пастирському корпусові, бо всім пастирям разом Христос дав спільне доручення, наклавши на них спільний обов’язок: уже Папа Келестин звертав на це увагу Отців Ефеського Собору[71]. Тому поодинокі єпископи кожний єпископ, наскільки це їм йому дозволяє виконання власних обов’язків, мають має гуртуватися для спільної праці між собою з іншими єпископами і з наступником Петра, якому винятковим чином довірено велике завдання – поширювати християнство[72]. А отже, вони мусять усіма силами – й особисто, і спонукаючи вірних до палкої співпраці – забезпечувати місії як працівниками для жнив, так і духовною та матеріальною підтримкою. Нарешті, єпископи, перебуваючи у вселенській спільноті любові й оглядаючись на похвальні приклади давнини, мають охоче надавати братню допомогу іншим Церквам, передовсім сусіднім і біднішим.

Адже це з Божого Провидіння сталося, що різні Церкви, засновані в різних місцях апостолами та їхніми наступниками, з бігом часу зрослись у численні, органічно сполучені між собою об’єднання, які, зберігаючи, згідно з Божою постановою, єдність віри і єдину структуру вселенської Церкви, втішаються власними правопорядком, літургійною практикою та богословською й духовною спадщиною. Деякі з них, зокрема давні патріарші Церкви, наче матері віри, породили інших, немовби дочок, з якими аж до наших часів сполучені сув’яззю любові в практикуванні святих Таїнств та у взаємному пошануванні прав і обов’язків[73]. Ця однозгідна розмаїтість місцевих Церков ще яскравіше показує католицькість нероздільної Церкви. Так само й об’єднання єпископів нині можуть різноманітно і плідно надавати спільну допомогу, щоб настанова колегіальності знаходила конкретне застосування.

(Єпископське служіння)

24. Єпископи, як наступники апостолів, прийняли від Господа, якому дана всяка влада на небі й на землі, місію навчати всі народи і проповідувати Євангеліє всякому творінню, щоб усі люди через віру, хрещення й виконання заповідей досягли спасіння (пор. Мт. 28:18–20; Мр. 16:15–16; Ді. 26:17н). Для виповнення цієї місії Христос Господь пообіцяв апостолам Духа Святого і зіслав Його з небес у день П’ятдесятниці, щоб його силою вони були Йому свідками аж до краю землі, перед племенами, народами і царями (пор. Ді. 1:8, 2:1н, 9:15). А те завдання, яке Господь довірив пастирям свого народу, є істинним служінням, що у Святому Письмі значуще зветься “дияконією”, тобто “служінням” (пор. Ді. 1:17 і 25, 21:19; Рим. 11:13; 1 Тим. 1:12).

Канонічне призначення/наречення/місія єпископів може здійснюватися через легітимні звичаї, які не були відкликані верховною і вселенською церковною владою, або через закони, видані чи визнані тією самою владою, або безпосередньо через Наступника Петра: якщо не погодиться або відмовить в апостольському сопричасті, то єпископи не можуть приступити до служіння[74].

(Єпископський обов’язок навчати віри)

25. Серед найважливіших єпископських обов’язків виділяється проповідування Євангелія[75]. Єпископи – то вісники віри, які приводять до Христа нових учнів; справжні вчителі, наділені авторитетом Христа, які проповідують віру дорученому їм народові, щоб він її прийняв і втілював у звичаях. Вони пояснюють цю віру у світлі Святого Духа, виймаючи з об’явленого скарбу нове і старе (пор. Мт. 13:52), роблять її плідною і пильно оберігають своє стадо від помилок, що загрожують йому (пор. 2 Тим. 4:1–4). Єпископів, що навчають у сопричасті з Римським Архиєреєм, усі мають шанувати як свідків божественної і католицької істини; а вірним слід годитися з тими твердженнями про віру і мораль, що їх іменем Христа проголошує їхній єпископ, і триматися їх із побожним послухом у душі. Цей побожний послух волі й розуму особливо належить виявляти щодо автентичного вчення Римського Архиєрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra, – так, щоб шанобливо визнавати його верховне Учительство і щиро приймати виголошувану ним науку, відповідно до виявлених ним думки й наміру, що проявляються або в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або у способі висловлювання.

Хоч окремі предстоятелі не мають прерогативи непомильності, однак коли вони, хоч розкидані / розсіяні по світу, але зберігаючи зв’язок сопричастя між собою та з Наступником Петра, в автентичному навчанні щодо питань віри й моралі спільно сходяться на одному твердженні як такому, що його твердо слід триматися, – тоді вони непомильно звіщають вчення Христове[76]. Це стає ще очевиднішим, коли, зібравшись на Вселенський Собор, вони виступають учителями й суддями у справах віри та моралі для всієї Церкви, і їхніх рішень треба дотримуватися в смиренності віри[77].

Ця непомильність, якою Божественний Ізбавитель зволив наділити свою Церкву в її навчанні про віру й мораль, сягає доти, доки сягає скарб Божого Об’явлення, що його треба свято берегти і вірно викладати. Саме такою непомильністю, в силу свого уряду, втішається Глава Колегії єпископів – Римський Архиєрей, коли, як верховний пастир і вчитель усіх християн, що утверджує своїх братів у вірі (пор. Лк. 22:32), він остаточним актом проголошує вчення про віру чи мораль[78]. Його визначення самі собою, а не за згодою Церкви, правомірно звуться непорушними/невідкличними: їх-бо виголошено під натхненням Святого Духа, обіцяного йому в особі блаженного Петра, а тому вони не потребують ще чийогось схвалення і не допускають жодного апелювання до ще чийогось судження. Адже тоді Римський Архиєрей не висловлює думку як приватна особа, а викладає чи захищає вчення католицької віри як верховний учитель вселенської Церкви, в якому винятково перебуває її дар непомильності[79]. Обіцяна непомильність Церкви перебуває також у єпископському корпусі, коли він здійснює верховне Учительство разом із Наступником Петра. Цим визначенням ніколи не може забракнути згоди Церкви, завдяки діянню Святого Духа, яким усе Христове стадо оберігається і зростає в єдності віри[80].

Коли або сам Римський Архиєрей, або корпус єпископів разом з ним дають якесь визначення, то висловлюють його відповідно до Об’явлення, якого обстоювати і якому коритися всі зобов’язані; яке в Писанні чи у Традиції цілісно передається через правомірне наступництво єпископів, а передовсім завдяки турботі самого Римського Архиєрея; яке у світлі Духа істини свято бережуть і вірно викладають у Церкві[81]. Про належне дослідження цього Об’явлення та гідне його викладання пильно дбають і Римський Архиєрей, і єпископи, кожен відповідно до своїх обов’язків і вагомості справи й використовуючи відповідні засоби[82]; однак жодного нового загальнообов’язкового об’явлення, яке би входило до Божого депозиту віри, вони не приймають [83].

(Єпископський обов’язок освячувати)

26. Єпископ, позначений повнотою таїнства Рукоположення, є “завідувачем архієрейської благодаті”[84], передовсім у Євхаристії, – яку він сам звершує або дбає, щоб інші її звершували[85], і якою завжди живе й постійно зростає Церква. Ця Христова Церква істинно присутня в усіх правомірних місцевих згромадженнях вірних, які у спільноті зі своїми пастирями самі звуться в Новому Завіті церквами[86]. Вони є у своєму краї тим новим народом, що його покликав Бог “в Дусі Святім та в повнім переконанні” (1 Сол. 1:5); в них проповідь Христового Євангелія згромаджує вірних, звершується таїнство Господньої Вечері, щоб “поживою і кров’ю Господнього тіла об’єднувалась уся братія”[87]. Кожна вівтарна спільнота під священнослужінням єпископа[88] являє собою символ тієї любові та “єдності таїнственного Тіла, без якої не може бути спасіння”[89]. У цих спільнотах, хоч вони часто малі й убогі або розпорошені, присутній Христос, чиєю силою згуртовується єдина, свята, католицька й апостольська Церква[90]. Справді-бо: “Причастя Тіла і Крові Христових творить не що інше, як наше перетворення у те, що приймаємо ”[91].

А всяке правомірне служіння Євхаристії очолює єпископ, якому довірено обов’язок складати Божій Величі християнське поклоніння й урядувати ним згідно із заповідями Господніми і церковним законодавством, що його він далі уточнює для єпархії своїм окремим судженням.

Отож єпископи, молячись і трудячись для народу, різноманітно і щедро наповнюють його з повноти святості Христової. Через служіння слова передають віруючим силу Божу на спасіння (пор. Рим. 1:16) і освячують вірних через Таїнства, своєю владою визначаючи правильне і плідне уділення їх[92]. Вони керують Хрещенням, яке дарує участь у царському священстві Христа. Вони є первослужителями Миропомазання, завідувачами священних Санів і упорядниками покаянної дисципліни; вони заохочують і навчають своїх людей, щоб ті з вірою й побожністю здійснювали свою участь у богослужінні, а особливо у священній Жертві Літургії. Нарешті, задля блага тих, над ким їх поставлено, вони мають подавати приклад власної поведінки: очищувати свої звичаї від усього злого і, скільки можуть, з Божою поміччю обертати їх на добро – щоб разом із довіреним їм стадом здобути життя вічне[93].

(Єпископський обов’язок правити)

27. Єпископи правлять довіреними їм партикулярними Церквами як намісники і посланці Христові[94]: порадою, переконуванням, прикладом, а також авторитетом і священною владою, яку мають використовувати лише задля укріплення свого стада у правді й святості, пам’ятаючи, що більший нехай буде як найменший, а наставник – як слуга (пор. Лк. 22:26–27). Ця влада, яку вони особисто здійснюють від імені Христа, є власною, звичайною і безпосередньою, хоч її здійсненням остаточно править найвищий церковний авторитет, який з огляду на користь Церкви чи вірних може обмежувати її певними рамками. Силою цієї влади єпископи мають священне право і обов’язок перед Господом видавати для своїх підданих закони, творити суд і нормувати все, що належить до порядку богопоклоніння й апостольства.

Їм повною мірою довірено пастирське служіння, тобто узвичаєну щоденну турботу про своїх овечок; не слід вважати їх тільки намісниками Римських Архиєреїв, бо вони здійснюють належну їм владу, а тому справді є предстоятелями народу, яким правлять[95]. Отож верховна і вселенська влада не скасовує їхньої влади, а навпаки – її визнає, укріплює і захищає[96], бо Святий Дух непорушно зберігає ту форму правління, яку встановив у своїй Церкві Христос Господь.

Нехай єпископ, якого Отець послав керувати своєю родиною, має перед очима приклад Доброго Пастиря, який прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити (пор. Мт. 20:28; Мр. 10:45) і життя своє за овець покласти (пор. Йо. 10:11). Взятий з-поміж людей і неміччю охоплений, єпископ здатний співчувати нетямущим та введеним в оману (пор. Євр. 5:1–2). Нехай не відмовляється він вислуховувати підданих, плекаючи їх, як власних дітей, і закликаючи їх до ревної співпраці. Він має дати звіт Богові за їхні душі (пор. Євр. 13:17), а тому нехай молитвою, проповіддю і всяким ділом любові піклується і про них, і про тих, які ще не належать до одного стада, бо мусить вважати, що й тих доручив йому Господь. Будучи, як апостол Павло, боржником перед усіма, хай буде готовий усім проповідувати Євангеліє (пор. Рим. 1:14–15) і заохочувати своїх вірних до апостольської та місійної праці. А вірні мають триматися єпископа, як Церква – Ісуса Христа, а Ісус Христос – Отця, щоб усе змагало до єдності[97] і збагачувалось на славу Божу (пор. 2 Кор. 4:15).

(Різні служіння пресвітерів)

28. Христос, якого Отець освятив і у світ послав (пор. Йо. 10:36), через своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї посвяти й місії[98]; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого служіння – різною мірою – різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене церковне служіння здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами[99].

Пресвітери, хоч не посідають вершини архиєрейства і у здійсненні своєї влади залежать від єпископів, однак поєднані з ними священичою честю[100]. Силою святого таїнства Рукоположення[101] вони посвячені на образ Христа, найвищого і вічного Священика (пор. Євр. 5:1–10, 7:24, 9:11–28), щоб проповідувати Євангеліє, бути пастирями для вірних і здійснювати богослужіння, як справжні священики Нового Завіту[102]. Відповідно до свого ступеня служіння будучи учасниками місії єдиного Посередника Христа (пор. 1 Тим. 2:5), вони всім звіщають слово Боже. А своє священне служіння вони здійснюють передовсім у євхаристійному культі чи зібранні, на якому, уособлюючи Христа[103] і проголошуючи його таїнство, долучають приношення вірних до жертви свого Глави, а єдине жертвоприношення Нового Завіту – тобто Христа, що один раз приніс самого Себе як непорочну жертву Отцеві (пор. Євр. 9:11–28), – являють і реалізують у жертвоприношенні Літургії, аж до пришестя Господнього (пор. 1 Кор. 11:26)[104]. Для каяників і недужих вони виконують служіння примирення та полегшення і несуть до Бога-Отця потреби й молитви вірних (пор. Євр. 5:1–3). Відповідно до своєї частки влади, виконуючи місію Христа – Пастиря і Глави[105], вони збирають Божу родину в єдинодушну братію[106] і через Христа в Дусі приводять її до Бога-Отця. Посеред пастви поклоняються Йому в дусі та правді (пор. Йо. 4:24). Нарешті, вони “працюють словом і навчанням” (1 Тим. 5:17), віруючи в те, що вичитали з глибокими роздумами в законі Господнім; навчаючи тóго, у що повірили; наслідуючи те, чого навчили [107].

Пресвітери – турботливі співпрацівники єпископського чину[108], його поміч і знаряддя – покликані служити Народові Божому; вони становлять зі своїм єпископом один пресвітерат,[109], хоч і відданий різним служінням. У кожному місцевому згромадженні вірних вони певним чином роблять присутнім єпископа, з яким поєднані духом довіри й великодушності, беруть на себе частку його обов’язків та турбот і щодня дбайливо їх виконують. Під владою єпископа вони освячують призначену їм частку Господньої пастви і нею правлять; вони роблять вселенську Церкву видимою у своїй місцевості й докладають великого труду в будуванні всього Христового Тіла (пор. Еф. 4:12). Завше змагаючи до блага дітей Божих, вони прагнуть своєю працею долучитися до пастирського діла всієї єпархії, навіть більше – всієї Церкви. Через цю спільну участь у священстві та місії нехай пресвітери визнають єпископа своїм отцем і з пошаною його слухаються. А єпископ нехай має священиків – своїх співпрацівників – за синів і друзів, як і Христос називає своїх учнів уже не слугами, а друзями (пор. Йо. 15:15). Отож усі священики – чи єпархіальні, чи посвяченого життя, – з огляду на священний сан і служіння, пов’язані з єпископським корпусом і служать благові всієї Церкви, кожен відповідно до свого покликання і благодаті.

Силою спільного священного сану та місії всі пресвітери пов’язані між собою щонайглибшим братерством, що його добровільно й охоче виявляють у взаємодопомозі – духовній чи матеріальній, пастирській чи особистій, – у згромадженнях та спільному житті, у праці й любові.

Тож нехай вони, наче батьки у Христі, дбають про вірних, яких духовно породили через хрещення і навчання (пор. 1 Кор. 4:15; 1 Пт. 1:23). Доброхіть ставши зразком для пастви (пор. 1 Пт. 5:2–3), нехай так керують своєю спільнотою й так їй служать, щоб вона могла гідно зватися тим іменням, яким зветься весь єдиний Народ Божий, тобто Церквою Божою (пор. 1 Кор. 1:2; 2 Кор. 1:1 і в інших місцях). Нехай пам’ятають, що мусять у своїй щоденній поведінці й турботах показувати вірним і невіруючим, католикам і некатоликам лице справді священичого й душпастирського служіння, усім свідчити правду своїм життям і, як добрі пастирі, шукати й тих (пор. Лк. 15:4–7), які, хоч були охрещені в католицькій Церкві, все ж відступили від участі у святих Таїнствах, а то й од віри.

Оскільки нині людський рід дедалі тісніше зливається у громадянську, економічну та суспільну єдність, то священикам тим паче належить, під проводом єпископів і Верховного Архиєрея, спільними зусиллями і стараннями усувати всяку причину розбрату, щоб весь людський рід згромадити в одну сім’ю Божу.

(Диякони)

29. На нижчому ступені єрархії стоять диякони, яким дають рукоположення “не на священство, а на служіння”[110]. І все ж, укріплені благодаттю святого Таїнства, у сопричасті з єпископом і його пресвітератом вони служать Народові Божому в дияконії богослужінь, слова й любові. Дияконові належить – такою мірою, як йому буде доручено повноважною владою, – урочисто хрестити, зберігати Пресвяту Євхаристію і нею причащати, від імені Церкви асистувати на шлюбі та його благословляти, давати вмирущим останнє святе Причастя, читати вірним Святе Письмо, напучувати й підбадьорювати народ, очолювати вірних у культі й молитві, надавати благословення та освячення, проводити обряд відспівування й поховання. Віддаючись обов’язкам любові й служіння, нехай диякони не забувають напімнення блаженного Полікарпа: “Милосердні, наполегливі, такі, що ходять за істиною Господа, який став слугою для всіх”[111].

Оскільки ці обов’язки, вельми необхідні для церковного життя, в багатьох країнах важко виконувати згідно з чинними приписами латинської Церкви, то в майбутньому можна відновити дияконство як самостійний і постійний щабель єрархії. А вже різним повноважним територіальним об’єднанням єпископів належить, за схвалення Верховного Архиєрея, визначати, чи буде корисно для потреб душпастирства ставити таких дияконів, і якщо так – то де. Зі згоди Римського Архиєрея, це дияконство можна надавати мужам зрілішого віку – навіть якщо вони живуть у подружжі, а також придатним для цього юнакам, для яких, однак, мусить залишатися непорушним закон целібату.



Глава IV

Про мирян


(Вступ)

30. Священний Собор, проголосивши обов’язки єрархії, тепер охоче звертає увагу на стан вірних Христовых, які звуться мирянами. Хоч усе, що було сказано про Народ Божий, рівною мірою стосується мирян, посвячених осіб і духовенства, дещо все ж стосується лише мирян – чоловіків і жінок – через їхнє становище й місію; і засади цих окремих справ, з огляду на обставини нашого часу, треба викласти докладніше. Адже священні пастирі добре відають, який великий внесок у благо всієї Церкви роблять миряни. Пастирі знають, що Христос поставив їх не для того, щоб вони покладали тільки на себе всю спасительну місію Церкви у світі; вони знають, що їхнє преславне завдання – так пасти вірних і так визнавати їхнє служіння й харизму, щоб ті, кожен по-своєму, одностайно співпрацювали в єдиному ділі. Годиться ж бо всім “жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою, – у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від Нього бере зріст на будування самого себе в любові” (Еф. 4:15–16).

(Природа й місія мирян)

31. Під іменем мирян слід розуміти всіх, хто вірує у Христа, – окрім членів священних санів та посвяченого стану, потвердженого Церквою, – тобто християн, які, включені в Тіло Христове через хрещення, становлять Народ Божий і, маючи свою частку у Христовому священичому, пророчому і царському служінні, згідно з нею здійснюють місію всього християнського народу в Церкві та світі.

Зокрема, мирянам притаманний саме мирський, тобто світський, характер. Адже члени священних санів, хоч деколи й можуть займатися мирськими справами і навіть мати мирську професію, все ж з огляду на своє особливе покликання передовсім призначені для священнослужіння; а посвячені особи у своєму стані складають преславне і виняткове свідчення того, що неможливо преобразити світ і дарувати його Богові без духу євангельських блаженств. Мирянам же за їхнім покликанням належить шукати Царства Божого, провадячи мирські справи і впорядковуючи їх по-Божому. Вони живуть у світі, тобто серед усіх своїх мирських справ і обов’язків, у звичайних умовах родинного й суспільного життя, з яких немовби зіткане їхнє існування. Там Бог їх кличе, щоб вони, виконуючи свої обов’язки в євангельському дусі, стали немовби закваскою для освячення світу немовби ізсередини і, передовсім сяючи свідченням власного життя, вірою, надією та любов’ю, являли Христа іншим. Отож їм, зокрема, належить так просвітлювати і впорядковувати всі земні речі, з якими вони тісно пов’язані, щоб завше зростати у Христі й бути на славу Творця та Ізбавителя.

(Гідність мирян у Народі Божому)

32. За Божою постановою, свята Церква упорядкована і керована у дивовижній розмаїтості. “Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член” (Рим. 12:4–5).

Отож є один обраний Божий Народ: “один Господь, одна віра, одне хрещення” (Еф. 4:5); є спільна гідність членів через їхнє відродження у Христі, спільна синівська благодать, спільне покликання до досконалості – одне спасіння, одна надія і неподільна любов. Немає тому в Христі та в Церкві жодної нерівності з огляду на походження чи національність, суспільне становище чи стать, бо “нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3:28; пор. Кол. 3:11).

Навіть якщо в Церкві не всі прямують тією самою дорогою – та все ж усі покликані до святості й отримали рівноцінну віру через справедливість Божу (пор. 2 Пт. 1:1). І навіть коли з волі Христа когось поставлено учителями, розпорядниками таїнств і пастирями для інших – все ж поміж усіма існує справжня рівність щодо гідності і спільної для всіх вірних діяльності в розбудові Тіла Христового. А різниця, яку Господь установив між священнослужителями і рештою Божого Народу, створює несе в собі й єднання, бо пастирі та вірні взаємно одне одного потребують: пастирі Церкви, наслідуючи приклад Господа, служать одні одним і вірним; а ті радо підставляють плече пастирям і вчителям. Ось так, у розмаїтості, вони всі дають свідчення дивовижної єдності в Тілі Христовому: адже саме ця відмінність дарів, служінь і діянь збирає воєдино дітей Божих, бо “все це чинить один і той же Дух” (1 Кор. 12:11).

Як миряни з Божої милості мають за брата Христа, – який, хоч і Господь усього, прийшов не для того, щоб Йому служили, а послужити іншим (пор. Мт. 20:28), – так само вони мають за братів і тих, що, поставлені на священне служіння, Христовою владою є пастирями Божої родини, навчаючи її, освячуючи і нею правлячи, щоб усі виконували нову заповідь любові. Тому прегарно каже св. Августин: “Коли мене лякає те, що я – для вас, то тут-таки втішає те, що я – з вами. Для вас я єпископ, з вами – християнин. Те – назва служіння, це ж – благодаті; у тому – небезпека, у цьому – спасіння”[112].

(Спасительний апостолят мирян)

33. Усі миряни, хоч хто вони є, – що зібрані в Народ Божий і складають одне Тіло Христове під єдиним главою , – покликані докласти всіх своїх сил, що їх одержали завдяки доброті Творця і благодаті Ізбавителя, до зростання Церкви та її невпинного освячення.

Мирянський апостолят – це участь мирян у спасительній місії Церкви; до цього апостоляту їх уповноважує через хрещення і миропомазання сам Господь. Святими Таїнствами, передовсім святою Євхаристією, передається і живиться та любов до Бога і до людей, яка є душею всього апостоляту. Зокрема, мирян покликано робити Церкву присутньою і діяльною в тих місцях і обставинах, де вона може стати сіллю землі лише завдяки їм[113]. Отож кожен мирянин через надані йому дари постає водночас свідком і живим знаряддям місії самої Церкви “за мірою Христових дарів” (Еф. 4:7).

На додачу до того апостоляту, який стосується всіх без винятку вірних Христових, миряни можуть бути різним чином покликані до безпосередньої співпраці з апостолятом єрархії[114] – на зразок тих чоловіків і жінок, які допомагали Павлові проповідувати Євангеліє, багато працюючи у Господі (пор. Флп. 4:3; Рим. 16:3н). До того ж вони втішаються правом, щоб єрархія залучала їх до виконання деяких церковних обов’язків задля духовної мети.

Отож на всіх мирян покладено преславний обов’язок трудитися над тим, щоб Божий задум спасіння щораз більше доходив до всіх людей, у всі часи й по всіх землях. А тому нехай їм будуть відкриті всі дороги, щоб і вони – в міру своїх сил і на потребу часу – ревно брали участь у спасительному ділі Церкви.

(Царське священство мирян)

34. Верховний і вічний Священик Ісус Христос, бажаючи, щоб його свідчення і служіння продовжувалось також через мирян, оживляє їх своїм Духом і безнастанно спонукає до всякого доброго й досконалого діла.

Адже тим, кого Він глибоко залучив до свого життя і місії, Христос також уділив частку своєї священичої місії, щоб вони здійснювали духовне поклоніння на славу Божу і спасіння людей. Тому-то миряни, оскільки вони посвячені Христові й помазані Святим Духом, є так чудесно покликані й наставлені, щоб плоди Духа росли в них рясніше. Адже всі їхні діла, молитви й апостольські починання, їхнє подружнє та родинне спілкування, їхній щоденний труд і відпочинок душі й тіла, якщо вони здійснюються в Дусі, навіть життєві прикрощі, якщо їх терпляче зносити, – усі вони стають духовними жертвами, приємними Богові через Ісуса Христа (пор. 1 Пт. 2:5), що їх, разом із принесенням Господнього Тіла, побожно складають Отцеві в Євхаристійному богослужінні. Ось так і миряни – поклоняючись Богові та скрізь діючи у святості, – посвячують Богові сам світ.

(Участь мирян у пророчому служінні Христа)

35. Христос, великий Пророк, який свідченням свого життя і силою слова проголосив Царство Отця, здійснює своє пророче служіння аж до повного об’явлення своєї слави – не лише через єрархію, яка навчає від його імені та його владою, а й через мирян. Для того Він поставив їх свідками і наділив духовним розумінням віри та благодаттю слова (пор. Ді. 2:17–18; Од. 19:10), щоб сила Євангелія сяяла у щоденному, родинному і суспільному житті. Вони показують себе дітьми обітниці, коли, сильні у вірі й надії, використовують теперішний час (пор. Еф. 5:16; Кол. 4:5) і витривало очікують майбутньої слави (пор. Рим. 8:25). Цю надію вони аж ніяк не мають ховати в глибині своєї душі, а, навпаки, мають виявляти її навіть в обставинах мирського життя постійним наверненням і борнею “проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби” (Еф. 6:12).

Як Таїнства Нового Закону, якими живиться життя й апостолят вірних, є прообразом нового неба і нової землі (пор. Од. 21:1), так і миряни стають потужними вісниками віри в речі, яких очікуємо в надії (пор. Євр. 11:1), коли вони безстрашно пов’язують зі сповідуванням віри життя у вірі. Таке благовістування, тобто проповідування Христа, що проявляється свідченням життя і слова, набуває характерної й особливої дієвості вже тим, що здійснюється у звичайних мирських обставинах.

У цьому служінні дуже цінним виявляється той життєвий стан, що його освячено особливим Таїнством, а саме – подружнє й родинне життя. Чудову школу і практику мирянського апостоляту маємо там, де християнське благочестя проймає весь уклад життя і з кожним днем це життя дедалі сильніше преображає. Там члени подружжя мають особливе покликання – бути одне одному і своїм дітям свідками віри й любові Христової. Християнська родина на повен голос проголошує і наявні чесноти Царства Божого, і надію на грядуще блаженне життя. Ось так своїм прикладом і свідченням вона викриває гріх світу і просвітлює тих, хто шукає істину.

Тому миряни, навіть коли вони зайняті своїми земними справами, можуть і повинні виконувати цінну працю євангелізації світу. Дехто з них виконує за окремим дорученням деякі священні дійства, – коли священнослужителів бракує або коли вони позбавлені свободи дій в умовах переслідування. Багато мирян усі свої сили віддають на апостольську справу. Все ж годиться, щоб усі вони співпрацювали в поширенні та примноженні Царства Христового у світі. А тому нехай миряни ревно поглиблюють пізнання об’явленої істини і невтомно благають у Бога дару мудрості.

(Царське служіння мирян)

36. Христос, ставши слухняним аж до смерті, через що Бог Його вивищив (пор. Флп. 2:8–9), увійшов у славу свого царства. Йому все підкоряється, аж доки Він не підкорить себе і все сотворене Отцеві, щоб Бог був усім в усьому (пор. 1 Кор. 15:27–28). Цю владу Він передав учням, щоб і вони усталилися в царській свободі й через самозречення та святе життя здолали в собі царство гріха (пор. Рим. 6:12); мало того – щоб вони, услуговуючи Христові в ближніх, своїм смиренням і терпеливістю привели братів своїх до Царя, тому що служити Йому – означає царювати. Адже Господь прагне поширювати своє царство також через вірних-мирян – царство “правди і життя, царство святості й благодаті, царство справедливості, любові й миру”[115]; царство, в якому “саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих” (Рим. 8:21). Велику обітницю і велику заповідь дано учням: “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий” (1 Кор. 3:23).

Отож вірні мають пізнавати глибинну природу творіння, його вартість і призначення для слави Божої і в усіх ділах, навіть мирських, допомагати одне одному задля того, щоб провадити святіше життя, щоб світ сповнився духом Христовим та у справедливості, любові й мирі успішніше досяг своєї мети. У виконанні цього загального служіння чільне місце посідають миряни. Нехай вони своєю фаховістю у світських науках і своєю активністю, яка внутрішньо піднесена Христовою благодаттю, роблять потужний внесок у плекання сотворених благ відповідно до урядження Творця і просвітлення його Словом; і це завдяки людському труду, технічному вмінню і громадській культурі на користь усього людства; щоб ті блага були доцільніше розподілені між людьми і у свій спосіб сприяли загальному прогресові в людській та християнській свободі. Так Христос через членів Церкви дедалі більше просвітлюватиме своїм спасенним світлом усе людське суспільство.

Понад те, нехай миряни спільними зусиллями оздоровлюють ті інституціїти й обставини життя світу, які можуть підштовхувати до гріха, щоб усе це було впорядковане відповідно до засад справедливості і сприяло утвердженню чеснот, а не заважало цьому. Діючи так, вони насичуватимуть культуру і людські діла моральними цінностями. Таким чином, нива світу буде краще приготована для насіння Божого слова, і для Церкви будуть ширше відкриті двері, якими має входити у світ проповідь миру.

Задля самої ікономії спасіння, нехай вірні вчаться пильно розрізняти свої права й обов’язки як членів Церкви і як членів людського суспільства. Вони мусять спромогтися гармонійно поєднати те і те, пам’ятаючи, що у всякій земній справі їх має провадити християнське сумління, бо жодна діяльність християнина – навіть у земних справах – не може бути вилучена з-під Божої влади. А найбільше в наші часи потрібно, щоб те розрізнення – і водночас гармонія – якнайвиразніше проявлялося у поведінці вірних, щоб місія Церкви могла повніше відповідати особливим умовам сучасного світу. Бо як треба визнати, що земна держава, правомірно охоплена мирськими турботами, керується власними засадами, – так само треба слушно відкидати й нечестиве вчення, яке намагається вибудувати суспільство, що ігнорує релігію, мало того – зазіхає на релігійну свободу громадян і нищить її[116].

(Миряни та єрархія)

37. Миряни, як і всі Христові вірні, мають право щедро отримувати від священних пастирів допомогу з духовних благ Церкви, передовсім зі слова Божого і святих Таїнств[117], а тому нехай вони відкривають їм свої потреби й бажання з тією свободою й довірою, яка личить дітям Божим і братам у Христі. Миряни мають право, а деколи й обов’язок – відповідно до своїх знань, компетенції та становища – виявляти свою думку про те, що стосується блага Церкви[118]. Нехай це по можливості відбувається через відповідні інституції, саме для цього встановлені Церквою, і завжди – правдиво, мужньо і розважливо, з повагою й любов’ю до тих, хто з огляду на своє священне служіння представляє Христа.

Миряни, як і всі Христові вірні, нехай з готовністю у християнському послухові приймають те, що постановляють священні пастирі як представники Христа, як учителі й управителі Церкви; тим самим вірні наслідуватимуть приклад Христа, який своїм послухом аж до смерті відкрив усім людям блаженну дорогу свободи дітей Божих. Нехай не забувають вони у своїх молитвах доручати Богові своїх наставників, бо ті пильнують наші душі, за які мають дати звіт, “щоб вони це робили з радістю, а не зітхаючи” (Євр. 13:17).

А священні пастирі нехай визнають і підтримують гідність та відповідальність мирян у Церкві; нехай охоче користуються їхньою розважливою порадою, довіряють їм обов’язки у церковному служінні, залишають їм простір і свободу для дій, а також заохочують їх братися до праці з власного почину. Нехай пастирі з батьківською любов’ю у Христі пильно зважають на починання, пропозиції та побажання мирян[119], але хай неухильно визнають і ту слушну свободу, яка належить кожному в земному суспільстві.

З цього близького спілкування між мирянами і пастирями треба сподіватися пребагато благ для Церкви, адже це зміцнює у мирян почуття власної відповідальності, плекає завзятість і легше залучає їхні сили до пастирських діл. А пастирі, підтримані досвідом мирян, можуть виразніше і відповідніше приймати рішення і в духовних, і в земних справах, щоб уся Церква, зміцнена всіма своїми членами, дієвіше виконувала свою місію задля життя світу.

(Висновок)

38. Кожен мирянин має бути для світу свідком воскресіння й життя Господа Ісуса і знаком Бога живого. Миряни – всі разом і кожен зокрема відповідно до своїх можливостей – мають живити світ духовними плодами (пор. Гал. 5:22) і поширювати в ньому той дух, яким надихаються убогі, лагідні й миротворці, що їх Господь у Євангелії проголосив блаженними (пор. Мт. 5:3–9). Одне слово, “чим є душа в тілі, тим нехай будуть християни у світі”[120].





[1] Пор. св. Кипріян. Лист 64, 4 // PL 3, 1017; CSEL IIIB, с. 720; св. Іларій з Пуатьє. На Мт. 23, 6 // PL 9, 1047; св. Августин, у багатьох місцях; св. Кирило Александрійський. Пояснення на книгу Буття 2, 10 // PG 69, 110A.

[2] Св. Григорій Великий. Гом. на Євангелія, 19, 1 // PL 76, 1154B; св. Августин. Проп. 341, 9, 11 // PL 39, 1499; св. Йоан Дамаскин. Проти іконоборців, 11 // PG 96, 1357.

[3] Пор. св. Іриней. Проти єресей III, 24, 1 // PG 7, 966B; CSEG 2, 131; SChr, с. 398.

[4] Св. Кипріян. Про Господню молитву, 23 // PL 4, 553; CSEL, IIIA, с. 285; св. Августин. Проповіді 71, 20, 33 // PL 38, 463н; св. Йоан Дамаскин. Проти іконоборців, 12 // PG 96, 1358D.

[5] Пор. Оріген. На Мт. 16, 21 // PG 13, 1443C; Тертуліян. Проти Маркіона 3, 7 // PL 2, 357C; CSEL, 47, 3, с. 386. Щодо літургійних документів див. Sacramentarium Gregorianum // PL 78, 160B: або C. Mohlberg. Liber Sacramentorum Romanae Ecclesiae, Romae, 1960, с. 111, XC: “Боже, Ти, що зі всякого зібирання святих засновуєш Собі вічне житло...”; піснеспіви Urbs Ierusalem beata у Breviarium monasticum та Coelestis urbs Ierusalem у Breviarium romanum.

[6] Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 62, арт. 5, до 1.

[7] Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, 29 червня 1943 (далі – Пій XII. Mystici Corporis) // AAS 35 (1943) 208.

[8] Пор. Лев XIII. Енц. Divinum illud, 9 травня 1897 // AАS 29 (1896–1897) 650; Пій XII. Енц. Mystici Corporis, там само, с. 219–220; Denz. 2288 (3808); св. Августин. Проповідь 268, 2 // PL 38, 1232 й деінде; св. Йоан Золотоустий. На Еф., гом. 9, 3 // PG 62, 72; Дідим Александрійський. Про Тройцю 2, 1 // PG 39, 449н; св. Тома. На Кол. 1, 18, чит. 5 // вид. Marietti, II, 46: “Як постає одне тіло з єдності душі, так Церква – з єдності Духа...”

[9] Пор. Лев XIII. Енцикліка Sapientiae christianae, 10 січня 1890 // ASS 22 (1889–1890) 392; його ж. Енцикліка Satis cognitum, 29 червня 1896 // ASS 28 (1895–1896) 710, 724н; Пій XII. Mystici Corporis, с. 199–200.

[10] Пор. Пій XII. Енц. Mystici Corporis, с. 221н; його ж. Енц. Humani generis, 12 серпня 1950 // AAS 42 (1950) 571.

[11] Пор. Лев XII. Satis cognitum, с. 713.

[12] Пор. Апостольський символ віри // Denz. 6–9 (10–13); Нікейсько-Константинопольський символ віри // Denz. 86 (150); Тридентське визнання віри // Denz. 994, 999 (1862, 1868).

[13] У Тридентському визнанні віри і в Догматичній конституції про католицьку віру Dei Filius (Перший Ватиканський Собор // Denz. 1782 (3001)) її названо “Святою (католицькою, апостольською) Римською Церквою”

[14] Св. Августин. Про Град Божий, XVIII, 51, 2 // PL 41, 614.

[15] Пор. св. Кипріян. Лист 69, 6 // PL 3, 1142В; CSEL ІІІ В, 754: “неподільне таїнство єдності”.

[16] Пор. Пій XII. Промова=Alloc. Magnificate Dominum, 2 листопада 1954 // AAS 46 (1954) 669; його ж. Енцикліка Mediator Dei, 20 листопада 1947 // AAS 39 (1947) 555.

[17] Пор. Пій XI. Енцикліка Miserentissimus Redemptor, 8 травня 1928 // AAS 20 (1928) 171н; Пій XII. Промова Vous nous avez, 22 вересня 1956 // AAS 48 (1956) 714.

[18] Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 63, арт. 2.

[19] Пор. св. Кирило Єрусалимський. Катех.17, про Святого Духа, II, 35–37 // PG 33, 1009–1012; Микола Кавасила. Про життя у Христі, III (про користь Миропомазання) // PG 150, 569–580; св. Тома. Сума теології, III, пит. 65, арт. 3; пит. 72, арт. 1 і 5.

[20] Пор. Пій XII. Mediator Dei, передусім с. 552н.

[21] 1 Кор. 7:7: “Кожен має свій особливий дар (харизму) від Бога, один – такий, а другий – інший”. Пор. св. Августин. Про дар витривалості, 14, 37 // PL 45, 1015н: “Не лише здержливість – дар від Бога, а й чистота супругів”.

[22] Св. Августин. Про попереднє визначення святих, 14, 27 // PL 44, 980.

[23] Св. Йоан Золотоустий. На Йо. гом. 65, 1 // PG 59, 361.

[24] Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 16, 6; 3, 22, 1–3 // PG 7, 925С–926А, 955С–958А; вид. Harvey, 2, 87н, 120–123; вид. Sagnard, SChr 34, 290–292, 372н.

[25] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До римлян, пролог // вид. Funk, PA, І, 252.

[26] Пор. св. Августин. Про хрещення проти донатистів, 5, 28, 39 // PL 43, 197: “І вже напевно є очевидним: коли кажуть “всередині” або “зовні” Церкви, треба розуміти, що це стосується не тіла, а серця”. Пор. там само, ІІІ, 19, 26 (кол. 152) V, 18, 24 (кол. 189); його ж. Тракт. на Йо. 61, 2 // PL 35, 1800, а також часто в інших місцях.

[27] Лк. 12:48: “Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть”. Пор. Мт. 5:19–20, 7:21–22, 25:41–46; Як. 2:14.

[28] Пор. Лев XIII. Апостольський лист Praeclara gratulationis, 20 червня 1894 // AAS 26 (1893–1894) 707.

[29] Пор. Лев XIII. Satis cognitum, с. 738; його ж. Енцикліка Caritatis studium, 25 липня 1898 // AAS 31 (1898–1899) 11; Пій XII. Радіозвернення Nell’alba, 24 грудня 1941 // AAS 34 (1942) 21.

[30] Пор. Пій XI. Енц. Rerum Orientalium, 8 вересня 1928 // AAS 20 (1928) 287; Пій XII. Енцикліка Orientalis Ecclesiae, 9 квітня 1944 // AAS 36 (1944) 137.

[31] Пор. Інструкція Верховної священної конгрегації святого служіння [S. S. C. Sancti officii], 20 грудня 1949 // AAS 42 (1950) 142.

[32] Пор. св. Тома. Сума теології, III, пит. 8, арт. 3, до 1.

[33] Пор. Лист Верховної священної конгрегації святого служіння [S. S. C. Sancti officii] до Архиєпископа Бостонського // Denz. 3869–3872.

[34] Пор. Євсевій Кесарійський. Приготування до Євангелія, 1, 1 // PG 21, 28АВ.

[35] Пор. Бенедикт XV. Апостольський лист Maximum illud // AAS 11 (1919) 440, 451н; Пій XI. Енцикліка Rerum Еcclesiae // AAS 18 (1926) 68–69; Пій XII. Енцикліка Fidei Donum, 21 квітня 1957 // AAS 49 (1957) 236–237.

[36] Пор. Дідахе, 14 // вид. Funk, PA І, с. 32; св. Юстин. Діалог 41 // PG 6, 564; св. Іриней. Проти єресей IV, 17, 5 // PG 7, 1023; CSEG 2, 199н; Тридентський Собор, сесія ХХІІ, гл. 1 // Denz. 939 (1742).

[37] Пор. Перший Ватиканський Собор. Догматична конституція про Церкву Христову Pastor aeternus // Denz. 1821 (3050н).

[38] Пор. Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 694 (1307); Перший Ватиканський Собор. Pastor aeternus // Denz. 1826 (3059).

[39] Пор. св. Григорій Великий. Книга Таїнств. Префації на свята св. Матія і св. Томи // PL 78, 51 і 152; св. Іларій. На Пс. 67, 10 // PL 9, 450; CSEL 22, 286; св. Єронім. Проти Йовініяна 1, 26 // PL 23, 247А; св. Августин. На Пс. 86, 4 // PL 37, 1103; св. Григорій Великий. Повчання на книгу Йова XXVIII, V // PL 76, 455–456; Примасій. Коментар на Од. 5 // PL 63, 924ВС; Пасхазій Радберт. На Мт., кн. VIII, гл. 16 // PL 120, 561С. Пор. Лев XIII. Лист Et sane, 17 грудня 1888 // AAS 21 (1888) 321.

[40] Пор. Ді. 6:2–6, 11:30, 13:1, 14:23, 20:17; 1 Сол. 5:12–13; Флп. 1:1; Кол. 4:11 і в різних місцях.

[41] Пор. Ді. 29:25–27; 2 Тим. 4:6н; пор. 1 Тим. 5:22; 2 Тим. 2:2; Тит. 1:5; св. Климент Римський. До Кор. 44, 3 // Funk, PA, І, с. 156.

[42] Пор. св. Климент Римський. До Кор. 44, 2 // вид. Funk, PA, І, с. 154н.

[43] Пор. там само.

[44] Пор. Тертуліян. Заперечення єретикам (Praescr. haer.), 32 // PL 2, 52н; св. Ігнатій Антіохійський, у різних місцях.

[45] Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 3, 1 // PG 7, 848А; CSEG 2, 8; SChr 100н (“проявляється”).

[46] Пор. св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 2, 2 // PG 7, 847; CSEG 2, 7; SChr 100 (“зберігається”); пор. там само, ІV, 26, 2, а також ІV, 33, 8.

[47] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, вступ // вид. Funk, PA, І, с. 264.

[48] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 1, 1; До магнесійців, 6, 1 // вид. Funk, PA, І, с. 264, 234.

[49] Св. Климент Римський. До коринтян, 42, 3–4; 44, 3–4; 57, 1–2 // вид. Funk, PA, І, с. 152, 156, 171н; св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 2; До смирнян, 8; До магнесійців, 3; До тралійців, 7 // вид. Funk, PA, І, с. 265н; св. Юстин. Апологія, 1, 65 // PG 6, 428; св. Кипріян. Листи, в різних місцях.

[50] Пор. Лев XIII. Satis cognitum, с. 732.

[51] Пор. Тридентський Собор. Декрет про таїнство Рукоположення, розд. 4 // Denz. 960 (1768); Перший Ватиканський Собор. Догматична конституція про Церкву Христову Pastor aeternus, гл. 3 // Denz. 1828 (3061); Пій XII. Mystici Corporis, с. 209, 212; CIC, кан. 329, § 1.

[52] Пор. Лев XIII. Лист Et sane, 17 грудня 1888, с. 321н.

[53] Пор. св. Лев Великий. Проп. 5, 3 // PL 54, 154.

[54] Тридентський Собор (сесія ХХІІІ, гл. 3) цитує 2 Тим. 1:6–7, щоб показати, що Рукоположення є істинним святим Таїнством.

[55] Апостольське Передання, 3 (див. SChr, вид. Botte, с. 27–30) приписує єпископові “першість священства”. Пор. Sacramentarium Leonianum / вид. C. Mohlberg. Sacramentarium Veronense. Romae 1955, с. 119: “до служби найвищого священства... Виповняй у священиках твоїх вершину твого таїнства”. Його ж Liber Sacramentorum Romanae Ecclesiae. Romae 1960, с. 121–122: “Дай їм, Господи, престол єпископський для правління Церквою твоєю та всім народом”. Пор. PL 78, 224.

[56] Пор. Апостольське Передання, 2 // SChr, вид. Botte, с. 27.

[57] Тридентський Собор (сесія ХХІІІ, гл. 4) навчає, що таїнство Рукоположення накладає незгладну печать // Denz. 960 (1767). Пор. Іван XXIII. Промова Iubilate Deo, 8 травня 1960 // AAS 52 (1960) 466; Павло VI. Проповідь у Ватиканській базиліці, 20 жовтня 1963 // AAS 55 (1963) 1014.

[58] Св. Кипріян. Лист 63, 14 // PL 4, 386; CSEL ІІІВ, с. 713: “Священик воістину діє як намісник Христа”; св. Йоан Золотоустий. На 2 Тим., гом. 2, 4 // PG 62, 612: Священик – “символ” Христа; св. Амбросій. На Пс. 38, 25–26 // PL 14, 1051–1052; Амбросіястр. На 1 Тим. 5, 19 і На Еф. 4, 11–12 // PL 17, 479С і 387С; Теодор Мопсуестійський. Катехитична гом. XV, 21 і 24 // вид. Tonneau, с. 497 і 503; Ісихій Єрусалимський. На Лев. кн. 2, 9, 23 // PG 93, 894B.

[59] Пор. Євсевій. Церковна історія, V, 24, 10 // GCS II, 1, с. 495; вид. Bardy. SCh. II, с. 69; Діонісій у Євсевія, там само, VII, 5, 2 // GCS II, 2, с. 638н; вид. Bardy. SCh. II, с. 168н.

[60] Пор. про давні Собори: Євсевій Церковна історія, V, 23–24 // GCS II, 1, с. 488; вид. Bardy. SCh. II, с. 66н і в інших місцях; Нікейський Собор, кан. 5 // COD, с. 7.

[61] Пор. Тертуліян. Про піст, 13 // PL 2, 972В; CSEL 20, с. 292, ряд. 13–16.

[62] Пор. св. Кипріян. Лист 56, 3 // Hartel, ІІІВ, с. 650; Bayard, с. 154.

[63] Пор. офіційний звіт Дзінеллі (Zinelli) на Першому Ватиканському Соборі // Mansi, 52, 1109С.

[64] Пор. Перший Ватиканський Собор. ІІ Проект догматичної конституції “Про Церкву Христову”, розд. 4 // Mansi, 53, 310. Пор. звіт Кльойтґена (Kleutgen) про перероблений проект (Mansi, 53, 321В–322В) і заяву Дзінеллі (Mansi, 52, 1110А). Див. також св. Лев Великий. Проп. 4, 3 // PL 54, 151А.

[65] Пор. CIC, канони 222 і 227.

[66] Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Pastor aeternus // Denz., 1821 (3050).

[67] Пор. св. Кипріян. Лист 66, 8 // CSEL ІІІ, 2, 733: “Єпископ у Церкві, а Церква – в єпископі”.

[68] Пор. св. Кипріян. Лист 55, 24 // CSEL, с. 642, ряд. 13: “По всьому світові – одна Церква, поділена на багато членів”; його ж. Лист 36, 4 // CSEL, с. 575, ряд. 20–21.

[69] Пор. Пій XII. Енц. Fidei donum, с. 237.

[70] Пор. св. Іларій з Пуатьє. На Пс. 14, 3 // PL 9, 206; CSEL 22, 86; св. Григорій Великий. Повчання IV, 7, 12 // PL 75, 643С; Псевдо-Василій. На Іс. 15, 296 // PG 30, 637С.

[71] Пор. св. Келестин. Лист 18, 1–2, до Ефеського Собору // PL 50, 505АВ; ACO, І, 1, 1, с. 22; пор. Бенедикт XV. Maximum illud, с. 440; Пій XI. Енц. Rerum Ecclesiae, 28 лютого 1926 // AAS 18 (1926) 69; Пій XII. Fidei Donum, с. 237.

[72] Пор. Лев XIII. Енц. Grande munus, 30 вересня 1880 // AAS 13 (1880) 145; пор. CIC, кан. 1327, кан. 1350, § 2.

[73] Про права патріарших престолів пор.: Нікейський Собор, кан. 6 про Александрію та Антіохію, кан. 7 про Єрусалим // COD, с. 8; Четвертий Латеранський Собор, 1215 р., Конст. V: Про гідність патріархів // там само, с. 212; Ферраро-Флорентійський Собор // там само, с. 504.

[74] Пор. Кодекс Канонічного Права, для Східних Церков, (Cod. Iuris Can., pro Eccl. Orient.) кан. 216–314: про патріархів; кан. 324–339: про верховних архиєпископів; кан. 326–391: про інших достойників; зокрема, кан. 238, § 3; 216; 240; 251; 255: про патріарше призначення єпископів.

[75] Пор. Тридентський Собор. Декр. “Про реформу”, сесія V, розд. 2, п. 9; сесія XXIV, кан. 4 // COD, с. 645, 739.

[76] Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. Dei Filius, 3 // Denz. 1712 (3011). Пор. примітку (взята з творів св. Роберта Белларміно) до І проекту «Про Церкву»; а також перероблений ІІ проект конституції «Про Церкву Христову» з коментарем Кльойтґена (Kleutgen) // Mansi 53, 313АВ; Пій XI. Лист Tuas libenter // Denz. 1683 (2879)

[77] CIC, кан. 1322–1323.

[78] Пор. Перший Ватиканський Собор. Pastor Aeternus // Denz., 1839 (3074).

[79] Пор. пояснення Ґассера (Gasser) на Першому Ватиканського Соборі // Mansi, 52, 1213АС.

[80] Пор. там само, 1214А.

[81] Пор. там само, 1215СD, 1216–1217А.

[82] Пор. там само, 1213.

[83] Пор. Перший Ватиканський Собор. Pastor Aeternus 4 // Denz., 1836 (3070).

[84] Молитва єпископського рукоположення у візантійському обряді // Euchologion tо mega, Rоmае, 1873, с. 139.

[85] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До смирнян, 8, 1 // Funk, PA, І, с. 282.

[86] Пор. Ді. 8:1, 14:22–23, 20:17 і в інших місцях.

[87] Мозарабська молитва // PL 96, 759В.

[88] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До смирнян, 8, 1 (див. прим. 85).

[89] Св. Тома. Сума теології, III, пит. 73, aрт. 3.

[90] Пор. св. Августин. Проти Фауста, 12, 20 // PL 42, 265; його ж. Слово 57, 7 // PL 38, 389 тощо.

[91] Пор. Лев Великий. Слово 63, 7 // PL 54, 357С.

[92] Пор. Іполит. Апостольське передання, 2–3 // Botte, с. 26–30.

[93] Пор. текст “іспиту” на початку єпископського рукоположення і “молитви” наприкінці Літургії цього рукоположенні, після Te Deum.

[94] Венедикт XIV. Бреве Romana Ecclesia, 5 жовтня 1752 // Bullarium Benedicti XIV, т. IV. Romae 1758, с. 21, § 1: “Єпископ носить образ [лик] є образом Христа і виконує Його служіння”. Пій XII. Mystici Corporis, с. 211: “Кожен пасе призначене йому стадо і править ним від імені Христа”.

[95] Пор. Лев XIII. Satis cognitum, с. 732; його ж. Лист Officio sanctissimo, 22 грудня 1887 // ASS 20 (1887) 264; Пій IX. Апост. лист до єпископів Німеччини, 12 березня 1875, і промова на консисторії, 15 березня 1875 // Denz., 3112–3117 (лише в новому виданні).

[96] Пор. Перший Ватиканський Собор. Pastor aeternus, 3 // Denz., 1828 (3061). Пор. звіт Дзінеллі // Mansi, 52, 1114 D.

[97] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До ефесян, 5, 1 // Funk, PA І, с. 216.

[98] Пор. там само, с. 218.

[99] Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІІ. Про таїнство Рукоположення, розд. 2 // Denz., 958 (1765); і кан. 6 // Denz., 966 (1776).

[100] Пор. Іннокентій I. Лист до Деценція // PL 20, 554А; Mansi, 3, 1029; Denz., 98 (215): “Пресвітери, хоч і є другими [за чином] священиками, все ж не посідають вершини архиєрейства”; св. Кипріян. Лист 61, 3 // Hartel, с. 696.

[101] Пор. Тридентський Собор, цит. м. // Denz., 956а–968 (1763–1778), зокр. кан. 7 // Denz., 967 (1777); Пій XII. Апост. конст. Sacramentum Ordinis // Denz., 2301 (3857–3861).

[102] Пор. Іннокентій I, цит. м.; св. Григорій Назіянзин. Апологія II, 22 // PG 35, 432В; Псевдо-Діонисій. Церковна єрархія 1, 2 // PG 3, 372D.

[103] Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІ // Denz., 940 (1743); Пій XII. Mediator Dei // AAS 39 (1947) 553; Denz., 2300 (3850).

[104] Пор. Тридентський Собор, сесія ХХІІ // Denz., 938 (1739–1740); Другий Ватиканський Собор. Sacrosanctum Concilium, 7 і 47.

[105] Пор. Пій XII. Mediator Dei, цит. м. під № 67.

[106] Пор. св. Кипріян. Лист 11, 3 // PL 4, 242В; Hartel ІІ, 2, с. 497.

[107] Пор. Pontificale romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, молитва при накладанні облачень.

[108] Пор. там само, у префації.

[109] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До філадельфійців, 4 // вид. Funk, PA, І, с. 266; св. Корнилій I, цит. у св. Кипріяна. Лист 48, 2 // Hartel, ІІІ, 2, с. 610.

[110] Конституції Єгипетської Церкви, III, 2 // Funk, Didascalia, ІІ, с. 103; Statuta Ecclesiae Antiqua, 37–41 // Mansi, 3, 954.

[111] Св. Полікарп. До філадельфійців 5, 2 // Funk, PA, І, с. 300: про Христа сказано, що Він “став дияконом для всіх”. Пор. Дідахе 15, 1 // Funk, PA,, І, с. 32.

[112] Св. Августин. Проп. 340, 1 // PL 38, 1483.

[113] Пор. Пій XI. Енцикліка Quadragesimo anno, 15 травня 1931 // AAS 23 (1931) 221н; Пій XII. Промова De quelle consolation, 14 жовтня 1951 // AAS 43 (1951) 790н.

[114] Пор. Пій XII. Промова Six ans se sont écoulés, 5 жовтня 1957 // AAS 49 (1957) 927.

[115] Missale romanum, із префації на празник Христа-Царя.

[116] Пор. Лев XIII. Енц. Immortale Dei, 1 листопада 1885 // AAS 18 (1885) 166н; його ж. Sapientiae christianae, с. 397н; Пій XII. Промова Alla vostra filiale, 23 березня 1958 // AAS 50 (1958) 220: “законний, здоровий світський характер держави” (“la legittima sana laicità dello Stato”).

[117] Пор. CIC, кан. 682.
[118] Пор. Пій XII. Промова De quelle consolation, цит. м., с. 789: “У вирішальних битвах часто саме з фронту виходять найбільш вдалі ініціативи”; його ж. Промова L’importance de la presse catholique, 17 лютого 1950 // AAS 42 (1950) 256.
[119] Пор. 1 Сол. 5:19 і 1 Йо. 4:1.
[120] Лист до Діогнета, 6 // Funk, PA, І, с. 400; пор. св. Йоан Золотоустий. На Мт., гом. 46 (47), 2 // PG 58, 478 (про закваску в тісті).




Глава V

Про загальне покликання до святості в Церкві


39. Віримо, що Церква, чиє таїнство викладає Священний Собор, є незмінно святою; адже Христос, Син Божий, що його разом з Отцем і Духом ми славимо словами “єдин Свят”[1], полюбив Церкву як свою Невісту й видав Себе за неї, щоб її освятити (пор. Еф. 5:25–26), злучив її із Собою як своє Тіло й наповнив її даром Святого Духа на славу Божу. Тому всі, хто є в Церкві, – незалежно від того, до чого вони належать: до єрархії чи пастви, – покликані до святості, згідно зі словами Апостола: “Це ж саме воля Божа: святість ваша” (1 Сол. 4:3; пор. Еф. 1:4). Ця святість Церкви безнастанно виявляється – і мусить виявлятися – у плодах благодаті, що їх Дух зрощує у вірних; вона має розмаїті вияви в різних людях, які своїм укладом життя діяльно прагнуть довершеної любові й будують інших; особливим чином проявляється вона у практикуванні рад, що їх звичайно називають “євангельськими”. Це практикування рад, що їх за спонукою Святого Духа приймає багато християн – чи то приватно, чи то в освячених Церквою обставинах і стані, – несе і мусить нести світові преславне свідчення і приклад цієї святості Церкви.

(Загальне покликання до святості)

40. Господь Ісус, божественний Учитель і Взірець усякої досконалості, проповідував святість життя усім і кожному зі своїх учнів, будь-якого становища, – святість, якої Він є і творець, і вершитель: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мт. 5:48)[2]. Він-бо

зіслав на всіх Святого Духа, щоб Той внутрішньо спонукав їх любити Бога всім серцем, усією душею, всією думкою й усією силою своєю (пор. Мр. 12:30) і любити одне одного, як Христос їх полюбив (пор. Йо. 13:34, 15:12). Христові послідовники покликані Богом і виправдані в Господі Ісусі не за їхніми ділами, а за Його постановою і благодаттю; у хрещенні віри вони істинно стали дітьми Божими й учасниками божественної природи, а отже, вони справді стали святими. А тому їм належить триматися освячення, яке вони прийняли від Бога, і його довершувати у своєму житті. Апостол заохочує їх жити, “як це й личить святим” (Еф. 5:3), вдягатися, “як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість” (Кол. 3:12), і мати плоди Духа на освячення (пор. Гал. 5:22; Рим. 6:22). А оскільки всі ми прогрішуємося чимало (пор. Як. 3:2), то безнастанно потребуємо Божого милосердя і маємо щодня молитися: “Прости нам довги наші” (Мт. 6:12)[3].

Тому всім очевидно, що кожен вірний Христовий усякого стану і чину покликаний до повноти християнського життя й досконалої любові[4]; ця святість навіть у земному суспільстві підтримує людяніший спосіб життя. Тож нехай вірні, за мірою отриманого від Христа дару, докладають усіх сил для досягнення цієї досконалості, щоб, ідучи його слідами, уподібнившись до його образу і в усьому підкоряючись волі Отця, від усієї душі посвячували самих себе славі Божій і служінню ближнім. Так святість Божого Народу зростає рясними плодами; це виразно засвідчено й у церковній історії стількома житіями святих.

(Різновиди святості)

41. Попри різний спосіб життя і різні обов’язки, єдину святість плекають усі, кого веде Дух Божий, хто, слухаючись голосу Отця й поклоняючись Богові-Отцеві в дусі та правді, йде за Христом – убогим, смиренним, який несе хрест, – щоб сподобитися участі в його славі. Кожен за своїм даром і служінням має неухильно ступати дорогою живої віри, яка пробуджує надію і діє через любов.

Насамперед пастирям Христового стада годиться, за прикладом верховного і вічного Священика, Пастиря та Єпископа наших душ, здійснювати своє служіння свято й завзято, смиренно й відважно, бо, звершене таким чином, воно і для них буде найвищим засобом освячення. Їх, вибраних для повноти священства, обдаровано благодаттю святих Таїнств, щоб вони, молячись, приносячи жертви й проповідуючи, в кожній формі єпископської турботи і служіння досконало виконували обов’язок пастирської любові[5], не вагалися покласти душу свою за овець і, ставши зразком для пастви (пор. 1 Пт. 5:3), також і своїм прикладом вели Церкву до щораз більшої святості.

Пресвітери, на подобу чину єпископів, що їм вони творять духовний вінець[6], беручи участь у благодаті їхнього служіння через вічного і єдиного Посередника – Христа, нехай щоденним виконанням своїх обов’язків зростають у любові до Бога та ближнього, бережуть сув’язь священичого сопричастя, рясніють усяким духовним благом і подають усім живе свідчення Бога[7]. Цим вони намагаються бути схожими на тих священиків, які протягом століть подавали преславний приклад святості своїм служінням – смиренним і часто прихованим. Їхня слава триває у Церкві Божій. Нехай пресвітери, – з обов’язку свого служіння молячись і приносячи жертву за свій люд і весь Божий Народ, усвідомлюючи, що виконують, і наслідуючи те, що звершують[8], – не вважають перешкодою для себе апостольські турботи, небезпеки і знегоди. Хай вони радше завдяки їм піднімаються до висот святості, наповнюючи та наснажуючи свою працю багатством духовного споглядання на втіху всій Божій Церкві. Всі пресвітери, зокрема ті, які з огляду на своє особливе призначення звуться єпархіальними, мають пам’ятати, скільки додає їхньому освяченню вірне єднання зі своїм єпископом і щира співпраця з ним.

Учасниками місії та благодаті верховного Священика в особливий спосіб є також служителі нижчих чинів, передовсім диякони, які, услуговуючи таїнству Христа і Церкви[9], мусять остерігатися всякого пороку, догоджати Богові й перед людьми дбати про все, що є благом (пор. 1 Тим. 3:8–10 і 12–13). Клирики, покликані Господом і приєднані до його частки, які під пильним оком пастирів готуються до виконання обов’язків свого служіння, мусять узгоджувати свої уми й серця з таким визначним покликанням – ревністю в молитві, палаючи любов’ю, помишляючи про все, що правдиве, слушне й добре, звершуючи все на Божу честь і славу. До них додаються й ті богообрані миряни, які на заклик єпископа повною мірою посвятилися апостольській праці і многоплідно трудяться на Господній ниві[10].

Християнським супругам і батькам годиться, щоб вони на своєму життєвому шляху були вірними в любові й усе життя підтримували одне одного в благодаті, а своє потомство, з любов’ю отримане від Бога, насичували християнським вченням і євангельськими чеснотами. Так вони всім дають приклад невтомної та щедрої любові, розбудовують братерство милості, постають свідками і співпрацівниками у плідності Матері-Церкви; так вони стають знаком і причасниками тієї любові, якою Христос полюбив свою Невісту й віддав Себе за неї[11]. Подібний приклад іншим чином подають овдовілі та неодружені, які можуть немало докластися до святості й працьовитості в Церкві. А тим, хто зайнятий фізичною працею, часом дуже тяжкою, годиться вдосконалювати себе в людських ділах, допомагати співгромадянам, вести до кращого стану суспільство й усе творіння, наслідуючи Христа, чиї руки знали ремесло і який завжди працює разом з Отцем для спасіння всіх, – наслідуючи Його в діяльній любові, возвеселяючись у надії, несучи тягарі одне одного і своїми щоденними трудами сходячи до висот святості, навіть апостольської.

Нехай, зокрема, усвідомлюють своє єднання з Христом, який страждав задля спасіння світу, всі, кого гнітять убогість, недуги, неміч та різні знегоди, хто терпить нагінки за правду і кого в Євангелії Господь назвав блаженними. Бог усякої благодаті, що нас покликав до вічної своєї слави у Христі Ісусі, коли ми постраждаємо трохи, нас удосконалить, утвердить і зміцнить (пор. 1 Пт. 5:10).

Отож усі вірні Христові у своїх життєвих станах, обставинах і обов’язках – і через них – з кожним днем дедалі більше освячуватимуться, якщо з вірою все прийматимуть із рук Небесного Отця і співпрацюватимуть з Божою волею, виявляючи всім у своєму земному служінні ту любов, якою Бог полюбив світ.

(Шляхи до святості)

42. “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Йо. 4:16). Бог вливає свою любов у наші серця Святим Духом, що нам даний (пор. Рим. 5:5); отож перший і найнеобхідніший з дарів – це любов, якою любимо Бога понад усе і ближнього задля Нього. А щоб любов, як добре сім’я, в душі зростала і плодоносила, кожен вірний має охоче слухати слово Боже і з поміччю Божої благодаті на ділі сповняти його волю; часто брати участь у Таїнствах, особливо Євхаристії, та в інших священнодійствах; постійно віддаватися молитві, самозреченню, діяльному братньому служінню і дотриманню всіх чеснот. Адже любов – зв’язок досконалості й повнота закону (пор. Кол. 3:14; Рим. 13:10) – спрямовує, формує і доводить до мети всі засоби освячення[12]. А тому справжнього учня Христового знаменує любов – до Бога й до ближнього.

Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за друзів своїх (пор. 1 Йо. 3:16; Йо. 15:13). До цього найбільшого свідчення любові всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні часи; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що мучеництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасіння світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і небагатьом дається це мучеництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за Ним услід хресною дорогою.

Святість Церкви також особливо плекають розмаїті ради, що їх дав Господь в Євангелії своїм учням, запропонувавши дотримуватись їх[13]. З-поміж них виділяється той цінний дар Божої благодаті, що його Отець дає декому (пор. Мт. 19:11; 1 Кор. 7:7), аби ті з неподіленим серцем (пор. 1 Кор. 7:32–34) легше присвячували себе єдиному Богові у дівицтві чи целібаті[14]. Церква завжди має в пошані цю досконалу здержливість задля Царства Небесного, це знамено і стимул любові, це особливе джерело духовної плідності у світі.

Церква осмислює й напімнення Апостола, який, закликаючи вірних до любові, напучує їх відчувати в собі те саме, що відчував Ісус Христос, який “применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги... ставши слухняним аж до смерти” (Флп. 2:7–8) і задля нас “став бідним, бувши багатим” (2 Кор. 8:9). Хоч учні завше мусять наслідувати й засвідчувати Христову любов і смирення, все ж Мати-Церква радіє, що в її лоні можна знайти і таких чоловіків та жінок, які ще ближче йдуть слідом за Спасителем у його применшенні, ще виразніше це применшення виявляють, добровільно, у свободі дітей Божих, приймаючи убогість і зрікаючись власної волі; у справі вдосконалення вони задля Бога підпорядковуються людині понад міру заповіді, щоб повніше уподібнитися Христові в його послухові[15].

Отож усіх Христових вірних запрошено і зобов’язано до святості й досягнення досконалості у властивому їм стані. Тому нехай усі пильнують, щоб правильно спрямовувати свої почуття, щоб використання мирських речей і прив’язаність до багатства супроти духу євангельської вбогості не завадили осягати досконалу любов; адже й Апостол застерігає: ті, що користуються цим світом, нехай би до нього не прив’язувалися, бо проминає образ світу цього (пор. 1 Кор. 7:31)[16].



Глава VI

Про посвячених осіб


(Євангельські ради в Церкві)

43. Євангельські ради посвяченої Богові чистоти, вбогості й послуху, що ґрунтуються на Господніх словах та прикладах і рекомендовані апостолами, Отцями, Вчителями й пастирями Церкви, – це божественний дар, що його Церква отримала від Господа свого і завжди зберігає завдяки його благодаті. А сама церковна влада під проводом Святого Духа подбала про те, щоб дати тлумачення цих рад, регулювати дотримання їх, а також установити на їхній підставі сталі способи життя. Тому-то й сталося: наче на дереві, яке на Господній ниві чудесно й розмаїто розгалузилося з Богом даного саджанця, зросли різні способи усамітненого та спільного життя і різнорідні духовні родини, що працють для поступу своїх членів і для блага всього Тіла Христового[17]. Адже ці родини допомагають своїм членам надійнішою стабільністю способу життя, схваленим вченням про досягнення досконалості, братньою спільністю у Христовому воїнстві, свободою, зміцненою послухом, – щоб вони здужали впевнено виконувати й вірно берегти свою обітницю посвячення і в радості духу ступати дорогою любові[18].

З погляду божественного та єрархічного устрою Церкви, цей стан не є проміжним між станом духовним і мирянським: Бог з обох сторін кличе Христових вірних, щоб вони втішалися особливим даром у житті Церкви і, кожен по-своєму, сприяли її спасенній місії[19].

(Природа посвяченого стану і його значення)

44. Через обіти та або інші священні зобов’язання, прирівняні до обітів з огляду на їхній особливий характер, якими Христовий вірний християнин зобов’язується до згаданих трьох євангельських рад, він цілковито віддає себе у владу того, кого найбільше любить, – Бога; тож його посвяту на служіння Богові й на його славу позначає новий, особливий титул/причиною так він у новий і особливий спосіб спрямований на служіння Богу й на Його славу. Охрестившись, християнин вмирає для гріха і посвячується Богові; але щоб благодать хрещення могла принести ще багатші плоди, через обіт перед Церквою про дотримання євангельських рад він наміряється звільнитися від перешкод, які могли б відвертати його від ревності в любові й від досконалості в богопоклонінні, тому ще глибше присвячує себе служінню Богові[20]. І ця посвята буде тим досконалішою, чим міцнішим і стійкішим буде зобов’язання, яке є образом Христа, злученого з Церквою непорушним зв’язком.

Оскільки євангельські ради через любов, до якої вони провадять[21], особливим чином поєднують своїх послідовників із Церквою та її таїнством, то годиться, щоб і духовне життя цих послідовників було віддане благові всієї Церкви. Звідси випливає їхній обов’язок у міру своїх сил і відповідно до специфіки свого покликання – чи молитвою, чи активною діяльністю – трудитися для закорінення та укріплення в душах Царства Христового і для поширення його у всіх країнах. Отож Церква береже і плекає питомий характер різних інститутів посвячених осіб.

А тому прийняття євангельських рад служить немовби знаком, який кожного члена Церкви може і має діяльно спонукати до ревного виконання обов’язків християнського покликання. Оскільки Народ Божий не має тут, на землі, сталого місця, а майбутнього шукає, то посвячений стан, який краще звільняє своїх послідовників од земних клопотів, – краще являє всім вірним і небесні блага, присутні вже в цьому світі; краще свідчить про нове й вічне життя, набуте Христовим ізбавлінням; краще передвіщає майбутнє воскресіння і славу Небесного Царства. Цей стан також ближче наслідує і завше представляє в Церкві ту життєву поставу, яку прийняв Син Божий, коли прийшов у світ чинити волю Отця, і яку запропонував учням, що пішли за Ним. Нарешті, цей стан особливим чином відкриває вознесеність Царства Божого над усім земним і його найвищі вимоги, а також показує всім людям незрівняну велич сили Христа-правителя і безмежну могутність Святого Духа, яка чудесно діє у Церкві.

Отож стан, який постає з прийняття євангельських рад, хоч і не належить до єрархічного устрою Церкви, однак непорушно належить до її життя і святості.

(Єрархія і посвячений стан)

45. Оскільки обов’язок церковної єрархії – пасти Народ Божий і вести його на рясні пасовища (пор. Єз. 34:14), то їй належить своїми законами мудро нормувати практикування євангельських рад, які винятково плекають досконалість любові до Бога і ближнього[22]. Сама ж вона, слухняно йдучи за спонукою Святого Духа, приймає правила, запропоновані преславними мужами й жінками, та їх, далі впорядкувавши, офіційно схвалює. Також єрархія своїм правом нагляду допомагає інститутам, заснованим у різних обставинах для розбудови Тіла Христового, успішно розвиватися відповідно до духу їхніх засновників.

А для кращого забезпечення потреб усього стада Господнього Верховний Архиєрей, силою своєї першості в усій Церкві та з огляду на спільну користь, може вилучати будь-який інститут євангельської досконалості та його окремих членів членів з-під юрисдикції місцевого ординарія архієрея й підпорядковувати собі[23]. Так само ці інститути можуть бути підпорядковані чи доручені власній патріаршій владі. Самі члени цих інститутів у виконанні обов’язків, що випливають з особливого способу їхнього життя, за канонічними законами мають ставитися до єпископів з пошаною і послухом з огляду на їхню пастирську владу в партикулярних Церквах та задля єдності й одностайності, необхідної в апостольських трудах[24].

Церква ж не лише своїм схваленням підносить посвячений стан до канонічного статусу, а й своїм літургійним дійством виказує богопосвяченість цього стану. Адже й сама Церква своєю владою, дорученою їй Богом, приймає присягу тих, хто складає обіти, своєю прилюдною молитвою випрошує в Бога для них помочі й благодаті, поручає їх Богові й уділяє їм духовне благословення, долучаючи їхнє приношення до Євхаристійної Жертви.

(Цінність євангельських рад)

46. Нехай посвячені особи старанно дбають, щоб через них Церква насправді і щораз краще показувала і вірним, і тим, хто не вірує, Христа: чи то на горі в молитві, чи в проповідуванні народам Царства Божого, чи у зціленні хворих і зранених, чи в наверненні грішників на добру дорогу, чи у благословлянні дітей і благодіянні для всіх, але завжди – в послухові волі Отця, який Його послав[25].

Нарешті, хай кожен знає, що прийняття євангельських рад, хоч і вимагає зречення благ, яких, без сумніву, слід вважати дуже цінними, однак це зречення не перешкоджає справжньому розвиткові людської особи, а навпаки – завдяки своїй природі найвищою мірою йде на користь такому розвиткові. Адже ці ради, добровільно прийняті за особистим покликанням, вельми сприяють очищенню серця і духовній свободі, безнастанно пробуджують ревність у любові, але передовсім, як доводить приклад стількох святих засновників, – спроможні більше наближати християнина до того життя в чистоті й убогості, що його вибрав собі Христос-Господь і прийняла його Діва-Мати. Нехай ніхто не вважає, що посвячені особи через свою посвяту стають чужими для людей або не приносять користі земній громаді. Бо хоч часто вони не стоять у прямому сенсі пліч-о-пліч зі своїми сучасниками, однак глибшим чином співприсутні з ними у любові Христовій і духовно з ними співпрацюють, щоб розбудова земного суспільства завше ґрунтувалась на Господеві й до Нього була спрямована, щоб не марним був труд будівничих[26].

Тому Священний Собор підтримує і хвалить тих чоловіків і жінок, братів і сестер, які в монастирях, у школах, у лікарнях або ж на місіях прикрашають Невісту Христову своєю стійкою і смиренною вірністю згаданій посвяті, надаючи всім людям своє щедре й найрозмаїтіше служіння.

47. Нехай кожен покликаний до прийняття євангельських рад наполегливо дбає, щоб витривало перебувати й далі вдосконалюватися в тому покликанні, яким його покликав Бог, – для більшої святості Церкви, для більшої слави єдиної й неподільної Тройці, яка у Христі й через Христа є джерелом і началом всякої святості.



Глава VII

Про есхатологічний характер Церкви-паломниці та про її єдність із Церквою небесною


(Небесне наше покликання)

48. Церква, до якої нас усіх покликано у Христі Ісусі та в якій через Божу благодать ми здобуваємо святість, довершиться лише в небесній славі, коли прийде час відновлення всього (пор. Ді. 3:21) і коли разом з людським родом весь всесвіт, який глибоко пов’язаний з людиною і через неї прямує до своєї мети, досконало відновиться у Христі (пор. Еф. 1:10; Кол. 1:20; 2 Пт. 3:10–13).

Христос, коли від землі був піднесений, усіх притягнув до Себе (пор. Йо. 12:32); воскреснувши з мертвих (пор. Рим. 6:9), Він Духа свого животворящого послав учням і через Нього встановив своє Тіло, тобто Церкву, як вселенське Таїнство спасіння. Сидячи по правиці Отця, Він безнастанно діє у світі, щоб привести людей до Церкви, через неї тісніше поєднати їх із Собою і, живлячи власним Тілом і Кров’ю, зробити їх учасниками свого життя у славі. А обіцяне відновлення, якого чекаємо, вже розпочалось у Христі, продовжується у місії Святого Духа і через Нього триває в Церкві, де через віру ми пізнаємо також сенс нашого земного життя, коли з надією на майбутні блага виконуємо у світі діло, що його доручив нам Отець, і працюємо над нашим спасінням (пор. Флп. 2:12).

Отож прийшла/о вже до нас повнота часів (пор. 1 Кор. 10:11), уже невідклично встановлено відновлення світу, яке що якоюсь мірою вже тут реально розпочалося, бо Церква вже на землі визначається істинною святістю, хоч іще недосконалою. А доки постане нове небо й земля нова, в яких справедливість перебуває (пор. 2 Пт. 3:13), Церква-паломниця у своїх Таїнствах та інституціях, що належать до цього світу, має вигляд цього-таки проминущого світу й сама живе серед створінь, які дотепер стогнуть і страждають у муках народження, очікуючи виявлення синів Божих (пор. Рим. 8:22 і 19).

Злучені з Христом у Церкві й позначені Святим Духом, “що є завдатком нашої спадщини” (Еф. 1:14), ми звемося дітьми Божими і справді ними є (пор. 1 Йо. 3:1), але ще не з’явилися з Христом у славі (пор. Кол. 3:4), в якій подібні до Бога будемо, бо побачимо Його, як є (пор. 1 Йо. 3:2). “Поки в тілі живемо, перебуваємо далеко від Господа” (2 Кор. 5:6) і, маючи зачаток Духа, ми самі в собі стогнемо (пор. Рим. 8:23) й хочемо бути з Христом (пор. Флп. 1:23). Ця ж сама любов іще дужче спонукає нас жити для Того, Хто за нас умер і воскрес (пор. 2 Кор. 5:15).

Тож намагаємося з усіх сил подобатися Господеві (пор. 2 Кор. 5:9) і одягаємося в зброю Божу, щоб могти вистояти супроти хитрощів диявольських і встоятися за лихої години (пор. Еф. 6:11 і 13). А оскільки ми, як застерігає Господь, не знаємо ні дня, ні години, то нам годиться постійно чувати, щоб, виповнивши єдиний перебіг нашого земного життя (пор. Євр. 9:27), могли ми з Ним увійти на весілля та заслужили бути причисленими до благословенних (пор. Мт. 25:31–46), щоб не було нам наказано, як слугам лукавим і лінивим (пор. Мт. 25:26), іти у вогонь вічний (пор. Мт. 25:41), у “темряву кромішню”, де “буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 22:13, 25:30). Бо перш ніж ми царюватимемо у славі з Христом, усі постанемо “перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле” (2 Кор. 5:10) і щоб при кінці світу вийшли “ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд” (Йо. 5:29; пор. Мт. 25:46).

Тому, усвідомлюючи, що “страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рим. 8:18; пор. 2 Тим. 2:11–12), стійкі у вірі, ми чекаємо “блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа” (Тит. 2:13), “який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла” (Флп. 3:21) і який “прийде прославитися у своїх святих і появити себе того дня на подив усім, які увірували” (2 Сол. 1:10).

(Церква небесна й Церква земна)

49. Отож, поки прийде Господь у своїй славі й ангели всі з Ним (пор. Мт. 25:31) і поки після знищення смерті все Йому підкориться (пор. 1 Кор. 15:26–27), деякі з його учнів перебувають у земному паломництві, деякі, відійшовши з цього життя, – в очищенні, деякі – у прославі, споглядаючи “ясно самого Бога, триєдиного і єдиного, як Він є”[27]; а всі ми – хай різною мірою та різним чином – спілкуємося в тій самій любові до Бога і ближнього й той самий гимн слави співаємо нашому Богові. Усі-бо, що належить Христові й мають його Духа, творять одну Церкву і в Ньому поєднані одне з одним (пор. Еф. 4:16). Отже, єднання тих, що в дорозі, з братами, які уснули у Христовому мирі, аж ніяк не переривається; навпаки – воно, згідно з непроминальною вірою Церкви, укріплюється обміном духовних благ[28]. Ті, хто вже на небесах, своїм тіснішим єднанням із Христом ще міцніше скріплюють усю Церкву в її святості, ошляхетнюють поклоніння, що його вона віддає Богові тут, на землі, та всіляко докладаються до її подальшої розбудови (пор. 1 Кор. 12:12–27)[29]. Сягнувши Вітчизни й перебуваючи біля Господа (пор. 2 Кор. 5:8), вони через Нього, з Ним і в Ньому не перестають заступатися за нас перед Отцем[30], покликаючись на заслуги, що їх здобули на землі через єдиного Посередника між Богом і людьми, Христа Ісуса (пор. 1 Тим 2:5), в усьому слугуючи Господеві й доповнюючи на своєму “тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його Тіла, що ним є Церква” (Кол. 1:24)[31]. Тому їхня братня турбота вельми допомагає нам у нашій немочі.

(Спілкування Церкви земної з Церквою небесною)

50. Визнаючи повною мірою це сопричастя усього таїнственного Тіла Ісуса Христа, Церква тих, що в дорозі, ще від перших часів християнства з великою побожністю вшановує пам’ять померлих[32], а оскільки свята й благочестива це думка – молитися за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак. 12:44–46), то й молитви вона за них возносить. Що ж до апостолів і мучеників Христових, які через пролиття своєї крові дали найвище свідчення віри й любові, то Церква завжди вірила, що вони тісно пов’язані з нами у Христі, й особливо віддано почитала їх разом із Пресвятою Дівою Марією і святими ангелами[33], побожно просячи їх допомагати нам своїм заступництвом. До них невдовзі були зараховані ті, хто наполегливіше наслідував Христову чистоту й убогість[34], а врешті й ті, чиє дотримання преславних християнських чеснот[35] і божественні обдаровання спонукали вірних до побожної відданості й наслідування[36].

Коли ми споглядаємо життя тих, хто вірно йшов за Христом, то віднаходимо нову причину до пошуку майбутнього Міста (пор. Євр. 13:14, 11:10) і одночасно пізнаємо найпевнішу дорогу, якою зможемо посеред мирського розмаїття дійти до досконалого єднання з Христом, тобто до святості, кожен відповідно до власного стану і обставин[37]. У житті тих, хто хоч і розділяє з нами людську природу, та все ж досконаліше уподібнюється до образу Христа (пор. 2 Кор. 3:18), Бог яскраво являє людям свою присутність і свій лик. Через них Він до нас промовляє і дає нам знамення свого Царства[38], до якого ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків (пор. Євр. 12:1) і таке свідчення євангельської правди, тягнемося з усіх сил.

Однак ми почитаємо пам’ять тих, хто на небесах, не лише тому, що маємо їх за взірець, а радше для того, щоб зміцнювалася в Дусі єдність усієї Церкви через здійснення братньої любові (пор. Еф. 4:1–6). Бо як християнське сопричастя між нами, що в дорозі, приводить нас ближче до Христа, так і спільність зі святими єднає нас із Христом, а з Нього, як із Джерела і Глави, плине всяка благодать і саме життя Народу Божого[39]. Отож найвищою мірою годиться, щоб цих друзів і співнаслідників Ісуса Христа – а водночас наших братів і видатних доброчинців – ми любили й віддавали за них Богові належну дяку[40], “уклінно їх призивали і вдавалися до їхніх молитов, заступництва й допомоги, щоб виблагати ласки від Бога через Сина його Ісуса Христа, Господа нашого, єдиного нашого Ізбавителя і Спаса”[41]. Кожне-бо непідробне свідчення нашої любові до тих, хто на небесах, за своєю природою спрямоване і доходить до Христа, бо Він є “вінець усіх святих”[42], а через нього – до Бога, подиву гідного у святих своїх, що в них прославлений[43]. А вже найшляхетнішим способом здійснюється наше єднання з небесною Церквою передовсім у богослужіннях, де сила Святого Духа діє на нас через таїнственні знаки, коли ми у спільному піднесенні віддаємо Божій величі хвалу[44] і всі ми, з кожного племені та язика, народу та нації (пор. Од. 5:9), відкуплені ізбавлені кров’ю Христовою й зібрані в одну Церкву, одною піснею хвали величаємо Триєдиного Бога.

Тому найповніше приєднуємося до почитання небесної Церкви, коли звершуємо Євхаристійне жертвоприношення, перебуваючи у спілкуванні і вшановуючи передовсім пам’ять преславної Приснодіви Марії, але також і блаженного Йосифа, апостолів, мучеників і всіх святих[45].

(Душпастирські настанови)

51. Цей Священний Собор з великою пошаною переймає від наших предків їхню благоговійну віру в живу спільноту з братами, які перебувають у небесній славі або ще очищуються після смерті, і знову вказує на декрети інших Священних Соборів: Другого Нікейського[46], Флорентійського[47] і Тридентського[48]. Водночас він у своїй пастирській турботі закликає всіх, кого це стосується, щоб коли тут чи там закрадеться якесь зловживання, надмірність чи нестача, то усувати їх або виправляти, укладаючи все для більшої Христової і Божої слави. Нехай навчають вірних, що істинне почитання святих полягає не так у багатоманітності зовнішніх проявів, як у силі нашої діяльної любові, в якій – на благо наше і Церкви – шукаємо у святих “і прикладу для поведінки, і товариства для спілкування, і підмоги через їхнє заступництво”[49]. З іншого боку, нехай наставляють вірних, що наше спілкування з тими, хто в небесах, якщо сприймати його у повному світлі віри, аж ніяк не збіднює поклоніння, яке воздаємо Богові-Отцеві через Христа у Дусі, а навпаки, щедріше його збагачує[50].

Бо всі ми є дітьми Божими і становимо одну родину в Христі (пор. Євр. 3:6), коли спілкуємося у взаємній любові та в єдиній хвалі Пресвятій Тройці, разом сповнюємо глибоке покликання Церкви і наперед смакуємо участь у літургії звершеної слави[51]. Коли ж бо з’явиться Христос і настане славне воскресіння мертвих, слава Божа освітить небесне Місто, а світильником його буде Агнець (пор. Од. 21:23). Тоді вся Церква святих у найвищому блаженстві любові поклонятиметься Богові й заколеному Агнцеві (пор. Од. 5:12), єдиногласно взиваючи: “Тому, хто сидить на престолі, і Агнцеві – благословення, і честь, і слава, і влада на віки вічні” (Од. 5:13).



Глава VIII

Про Пресвяту Богородицю Діву Марію

в таїнстві Христа і Церкви

I. Вступ


(Пресвята Діва в таїнстві Христовім)

52. Всемилостивий і премудрий Бог, воліючи звершити ізбавління світу, коли “сповнився час... послав свого Сина, що народився від жінки... щоб ми прийняли усиновлення” (Гал. 4:4–5). “Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес і воплотився з Духа Святого і Марії Діви”[52]. Це божественне таїнство спасіння об’являється нам і продовжується в Церкві, яку Господь заснував як своє Тіло, в якій вірним, що тримаються Христа як Глави і спілкуються з усіма його святими, також годиться почитати “преславну Приснодіву Марію, Матір Бога і Господа нашого Ісуса Христа”[53].

(Пресвята Діва в Церкві)

53. Бо Діву Марію, яка отримала вість від ангела, прийняла серцем і тілом Слово Боже й породила Життя для світу, ми визнаємо і славимо як істинну Матір Бога й Ізбавителя. Спасена в особливий спосіб з огляду на заслуги свого Сина і поєднана з Ним тісною й нерозривною сув’яззю, вона була наділена найвищим служінням і гідністю – стати Матір’ю Божого Сина, а отже улюбленою дочкою Отця і храмом Святого Духа; такою визначною благодаттю вона обдарована незмірно щедріше за всяке інше створіння, земне і небесне. І водночас вона родом Адамовим поєднана з усіма людьми, які потребують спасіння; навіть більше – вона “справді мати членів (Христових)... бо своєю любов’ю співдіяла тóму, щоб у Церкві народжувалися вірні, які є членами її Глави”[54]. Тому й почитаємо її як найвидатнішого і цілковито виняткового члена Церкви, як прегарний приклад і взірець Церкви у вірі й любові; до неї Католицька Церква, навчена Святим Духом, ставиться з почуттям дочірнього благоговіння, як до найулюбленішої матері.

(Намір Собору)

54. Тому цей Священний Собор, викладаючи вчення про Церкву, в якій творить спасіння божественний Ізбавитель, має намір ґрунтовно висвітлити як роль Пресвятої Діви у таїнстві воплоченого Слова й таїнственного Тіла, так і обов’язки відкуплених ізбавлених людей щодо Богородиці, Матері Христа і матері людей, передусім вірних. Проте Собор не має на меті подати вичерпне вчення про Марію чи вирішити питання, ще не зовсім прояснені богословами. Отож нехай залишаються в силі погляди, що їх вільно подають в католицьких школах, про ту, яка займає у святій Церкві найвище місце після Христа і водночас найближче до нас[55].

II. Про роль Пресвятої Діви в ікономії спасіння

(Марія у Старому Завіті)

55. Святе Письмо Старого й Нового Завіту і шановане Передання дедалі ясніше показують роль матері Спасителя в ікономії спасіння і немовби представляють її перед нашими очима. Книги Старого Завіту описують історію спасіння, яка поволі готувала прихід Христа у світ. Ці ранні документи – як їх прочитують у Церкві і розуміють у світлі подальшого й повного об’явлення – поступово проливають щораз ясніше світло на постать жінки, матері Ізбавителя. В цьому світлі вона пророчо виступає вже в обітниці про перемогу над змієм, даній прабатькам, які впали у гріх (пор. Бут. 3:15). Це та Діва, котра потім зачне і породить Сина, якого назвуть іменем Еммануїл (пор. Іс. 7:14; Міх. 5:2–3; Мт. 1:22–23). Вона вирізняється серед смиренних і убогих Господа, які з довірою сподіваються від Нього спасіння – і отримують його. Нарешті, з цією преславною дочкою Сіону після довгого очікування на обіцяне сповнюються часи і постає нова Ікономія: Син Божий приймає від неї людську природу, щоб таїнствами своєї Плоті звільнити людину від гріха.

(Марія у Благовіщенні)

56. Зволив Отець милосердя, щоб воплоченню передувала згода наперед визначеної матері: оскільки жінка призвела до смерті, то щоб і до життя привела – жінка. Це преславно здійснилося в Матері Ісуса, яка привела на світ само Життя, що все оновлює, і яку Бог наділив дарами, гідними такого великого служіння. Тож не дивно, що у Святих Отців пішло в ужиток називати Богородицю всесвятою і вільною від усякої плями гріха, немовби виліпленою Святим Духом, неначе посталою в новому творінні[56]. Діву з Назарета, від першої миті свого зачаття обдаровану винятковим сяйвом святості, ангел-благовісник за Божим дорученням вітає як “сповнену благодаті” (пор. Лк. 1:28 лат.), а вона відповідає небесному вісникові: “Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову” (Лк. 1:38). Так Марія, дочка Адамова, погодившись із Божим словом, стала Матір’ю Ісуса. Приймаючи від усього серця спасенну Божу волю і не стримувана жодним гріхом, вона цілковито присвятила себе, Господню слугиню, особі та справі свого Сина, щоб поруч з Ним і під Його рукою з милості всемогутнього Бога услуговувати таїнству ізбавління. Отож Святі Отці слушно вважають, що Марія не була просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св. Іриней, “послухом стала причиною спасіння – і власного, і всього людського роду”[57]. А тому багато давніх Отців у своїх проповідях охоче заявляють разом з Іринеєм: “Вузол Євиного непослуху знайшов розв’язання через послух Марії; що діва Єва зав’язала через невірство – те Діва Марія розв’язала через віру”[58]; порівнюючи Марію з Євою, вони називають першу “матір’ю живих”[59] і часто стверджують: “смерть – через Єву, життя – через Марію”[60].

(Марія і Дитя Ісус)

57. Це єднання Матері з Сином у ділі спасіння проявляється від часу дівственного зачаття Христа аж до його смерті. Спершу – коли Марія, швидко зібравшись, рушила в дорогу провідати Єлисавету, і та привітала її як блаженну через її віру в обіцяне спасіння, а Предтеча зрадів у лоні матері (пор. Лк. 1:41–45). Потім у рождестві – коли Богородиця, сповнена радості, показала пастирям і мудрецям свого Єдинородного, який не порушив її дівочої цілості, а освятив її[61]. А коли у храмі, принісши дарунок убогих, поставила Його перед Господом, то почула провіщення Симеона, що її Син стане знаком суперечності, а меч прошиє материнську душу, щоб відкрились думки багатьох сердець (пор. Лк. 2:34–35). Коли ж батьки, загубивши отрока Ісуса, після болісних пошуків знайшли його у храмі при справах Отця його, то не зрозуміли Синового слова, але мати його, роздумуючи, зберігала все це у своїм серці (пор. Лк. 2:41–51).

(Марія в публічному житті Христа)

58. Значущою є присутність Ісусової матері в його публічному житті. Спочатку, на весіллі в Кані Галилейській, вона своїм милосердям і заступництвом спонукала Ісуса-Месію розпочати свої чудеса (пор. Йо. 2:1–11). Впродовж його проповідування вона приймала слова, якими Син, вивищуючи Царство понад зв’язки тіла і крові, проголошував блаженними тих, хто, як і вона, слухаючи і зберігаючи слово Боже, вірно його виконують (пор. Мр. 3:35; Лк. 11:27–28; Лк. 2:19 і 51). Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вірно зберегла аж до хреста, при якому стояла з Божого промислу (пор. Йо. 19:25), тяжко страждала разом зі своїм Первородним і материнською душею долучалася до його жертви, з любові погоджуючись на заклання Жертви, що її сама породила. Нарешті, Ісус Христос, умираючи на хресті, дав її за матір своєму учневі, кажучи: “Жінко, ось син твій” (Йо. 19:26)[62].

(Марія по вознесінні Христовім)

59. Оскільки ж Богові було завгодно урочисто об’явити Таїнство людського спасіння не раніше від зішестя обіцяного Христом Духа, то бачимо, що апостоли до дня П’ятдесятниці “пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з його братами” (Ді. 1:14); бачимо й Марію, яка своїми молитвами благає дарування Духа, що вже при Благовіщенні був осінив її. Нарешті, Пренепорочну Діву, збережену від усякої плями первородного гріха[63], коли вона завершила свій земний шлях, було взято з душею і тілом до небесної слави[64]. І Господь возвеличив її як Царицю всесвіту, щоб вона повніше уподібнилась до свого Сина, Володаря володарів (пор. Од. 19:16) та переможця над гріхом і смертю[65].

III. Про Пресвяту Діву і Церкву

(Марія і Христос – єдиний Посередник)

60. Є один лише наш Посередник, як сказав Апостол: “Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус, що дав Себе самого як викуп за всіх” (1 Тим. 2:5–6). І материнське служіння Марії щодо людей ніяким чином не затінює і не применшує цього єдиного Христового посередництва, а навпаки – показує його силу. Бо всякий спасенний вплив Пресвятої Діви на людей походить не з якоїсь природної необхідності, а з Божого благовоління, випливає з багатства Христових заслуг, ґрунтується на його посередництві, цілковито від нього залежить і з нього черпає всю свою силу; це аж ніяк не стає на заваді безпосередньому єднанню вірних із Христом, а навпаки – йому сприяє.

61. Пресвята Діва, що її одвіку призначено бути Богоматір’ю при воплоченні Божого Слова, волею божественного Провидіння постала на землі як Мати-годувальниця божественного Ізбавителя, понад усіма всечесніша сподвижниця і смиренна слугиня Господня. Зачавши Христа, породивши Його, вигодувавши, привівши Отцеві до храму, страждаючи разом із Сином, що вмирав на хресті, вона особливим чином – послухом, вірою, надією та палкою любов’ю – співпрацювала зі Спасителем у його ділі відновлення надприродного життя в душах. Тому вона є нашою матір’ю у вимірі благодаті.

62. Це материнство Марії невпинно триває в ікономії благодаті – від тієї згоди, яку вона з вірою дала у Благовіщенні та якої непохитно трималася під хрестом, аж до досягнення досконалості всіх обраних у вічності. Взята на небеса, не полишила вона цього спасенного служіння, а своїм різноманітним заступництвом далі здобуває нам дари вічного спасіння[66]. Своєю материнською любов’ю вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху, а надто про тих, хто перебуває в небезпеках і скруті, аж поки не приведе їх до щасливої Батьківщини. Тому Пресвяту Діву величають у Церкві Заступницею, Помічницею, Споспішницею, Посередницею[67]. Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника – Христа – і нічого не додає[68].

Жодне-бо створіння ніколи не зможе стати в один ряд із воплоченим Словом-Ізбавителем. Але як у Христовому священстві різними способами беруть участь і священнослужителі, й вірний люд, як одна Божа доброта по-різному насправді проливається на різні створіння, – так і єдине посередництво Ізбавителя не виключає, а навпаки – пробуджує створіння до різноманітної співпраці, що походить із єдиного джерела.

Церква без вагань визнає таке підпорядковане служіння Марії, постійно його досвідчує і поручає його серцям своїх вірних, щоб, спираючись на цю материнську підмогу, вони міцніше трималися Посередника і Спасителя.

(Марія – Діва й Матір – прообраз Церкви)

63. Пресвята Діва даром і служінням божественного материнства єднається із Сином-Ізбавителем, а своїми особливими благодаттю і служінням тісно пов’язана також із Церквою. Як навчав уже св. Амвросій, Богородиця є прообразом Церкви у вимірі віри, любові й досконалої єдності з Христом[69]. Бо в таїнстві Церкви, яка й сама слушно зветься матір’ю і дівою, Пресвята Діва Марія займає чільне місце, подаючи видатний і неповторний взірець і діви, і матері[70]. З вірою й послухом вона породила на землі самого Отцевого Сина – і то не спізнавши мужа, а осінена Святим Духом. Неначе нова Єва, але вже не давньому змієві, а Божому вісникові вона йняла віру, не затьмаривши її жодним сумнівом. Тож і породила Сина, якого Бог поставив первородним між багатьма братами (пор. Рим. 8:29), тобто між вірними, в породженні й вихованні яких вона співпрацює своєю материнською любов’ю.

64. Тому-то й Церква, споглядаючи сокровенну святість Марії, наслідуючи її любов і вірно виконуючи волю Отця, прийняту з вірою через Боже слово, – сама стає матір’ю, адже проповіддю і хрещенням породжує до нового й вічного життя дітей, зачатих від Святого Духа і народжених від Бога. Церква є і дівою, яка в незайманій чистоті дотримується обітниці вірності, даної Женихові; наслідуючи матір свого Господа, вона силою Святого Духа дівственно зберігає непорушну віру, стійку надію та щиру любов[71].

(Чесноти Діви Марії)

65. І хоч Церква у Пресвятій Діві вже сягає тієї досконалості, завдяки якій без плями чи зморшки перебуває (пор. Еф. 5:27), християни й далі змагають до того, щоб, долаючи гріх, зростати у святості; тому й підносять вони свої очі до Марії – осяйного взірця чеснот для всієї спільноти вибраних. Роздумуючи про неї та споглядаючи її у світлі Слова, що стало людиною, Церква благоговійно заглиблюється у найвище таїнство Воплочення і щораз більше уподібнюється до свого Жениха. Адже Марія, увійшовши невіддільно в історію спасіння, об’єднує в собі найважливіші правди віри і їх віддзеркалює; коли про неї проповідують і її почитають, вона прикликає віруючих до свого Сина, його жертви і до любові Отця. А Церква, намагаючись приносити славу Христові, щораз більше уподібнюється до свого вишнього Взірця, безнастанно зростаючи у вірі, надії й любові, в усьому шукаючи Божу волю та її виконуючи. Тому й у своїй апостольській праці Церква слушно покладається на ту, яка породила Христа; а Він був зачатий від Духа Святого й народився від Діви для того, щоб через Церкву народжуватися і зростати у серцях вірних. Ця Діва своїм життям дає приклад того материнського почуття, яке має надихати всіх, хто співпрацює в апостольській місії Церкви для відродження людини.

IV. Про почитання Пресвятої Діви у Церкві

(Про природу і основи цього культу)

66. Благодать Божа возвеличила Марію над усіма, крім її Сина, – і над ангелами, і над людьми, – тож Церква справедливо вшановує її особливим почитанням як найсвятішу Богоматір, причетну до таїнств Христових. І від найдавніших часів Пресвяту Діву почитають, називаючи “Богородицею”; під її покров вірні з молитвою прибігають при всякій небезпеці чи потребі[72]. Надто ж після Ефеського Собору культ Марії дивовижно зростав серед Народу Божого у почитанні й любові, у взиванні й наслідуванні, за її власним пророчим словом: “Ублажатимуть мене всі роди, велике бо вчинив мені Всемогутній” (Лк. 1:48–49). Цей культ, який завжди існував у Церкві, попри свою цілковиту винятковість, все ж суттєво відрізняється від того культу-поклоніння, що його віддаємо воплоченому Слову нарівні з Отцем і Святим Духом, і водночас вельми йому сприяє. Бо різні форми побожності щодо Богородиці, що їх Церква схвалила в межах здорового і православного вчення відповідно до обставин часу і місця та до характеру і вдачі вірних, спричиняють те, що, вшановуючи Матір, ми належно пізнаємо, любимо та прославляємо Сина, що “в Ньому все було створене” (Кол. 1:15–16), Сина, в якому “сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала” (Кол. 1:19), Сина, чиї заповіді бережемо.

(Про дух цього культу)

67. Цю католицьку доктрину Священний Собор викладає з метою напучення всіх дітей Церкви, щоб вони щиро плекали культ – передовсім літургійний – Пресвятої Діви; щоб високо цінували ті практики і навики благочестя щодо неї, які впродовж століть були схвалені Учительством Церкви; щоб благоговійно зберігали все, що в минулі часи було постановлено щодо почитання ікон Христа, Пресвятої Діви та святих[73]. А богословів і проповідників Божого слова Собор наполегливо закликає, щоб, розглядаючи виняткову гідність Богородиці, однаково пильно остерігалися як хибних перебільшень, так і надмірної вузькоглядності[74]. Плекаючи під проводом Учительства Церкви вивчення Святого Письма, святих Отців і Вчителів Церкви, а також літургії, нехай правильно висвітлюють служіння і привілеї Пресвятої Діви, які завше стосуються Христа – джерела всякої правди, святості й благочестя. Нехай пильно уникають таких висловів та вчинків, які могли б навіяти відділеним братам чи будь-кому іншому хибне уявлення про істинне вчення Церкви. Далі, нехай вірні пам’ятають, що справжнє почитання не полягає ні в безплідному й минущому почутті, ні в марновірстві, а походить з істинної віри, яка веде нас до визнання величі Богородиці й спонукає нас любити свою Матір синівською любов’ю і наслідувати її чесноти.



V. Марія – знамення непохитної надії та розради для мандрівного Народу Божого

68. А тим часом Мати Ісусова, – яка на небесах уже прославлена з тілом і душею і є прообразом та началом тієї Церкви, що звершиться в будучому віці, – також і на цій землі сяє мандрівному Народові Божому знаменням непохитної надії та розради, аж поки настане день Господній (пор. 2 Пт. 3:10).

69. Цьому Священному Соборові приносить велику радість і втіху те, що й поміж відділених братів не бракує тих, які віддають Матері Господа і Спасителя належну шану, зокрема серед східних християн, які палко й віддано почитають Богородицю Приснодіву[75]. Нехай усі Христові вірні наполегливо благають Матір Божу і Матір людей, яка при початках Церкви пособляла своїми молитвами, щоб вона й нині, возвисившись у небесах над усіма блаженними й ангелами, у сопричасті з усіма святими заступалася перед своїм Сином, щоб усі народи – і ті, що величаються йменням християн, і ті, що досі не знають свого Спасителя, – зібрались у мирі та злагоді в один Народ Божий на славу Пресвятої і Нероздільної Тройці.

* * *

Все викладене в цій догматичній Конституції й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою, даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.



Рим, при соборі св. Петра,

21 листопада 1964 року.



Я, Павло, єпископ Католицької Церкви.

(Далі йдуть підписи Отців Собору)



[1] Missale romanum. Слава во вишніх. Пор. Лк. 1:35; Мр. 1:24; Лк. 4:34; Йо. 6:69 (“ho hagios tou Theou” – Божий Святий); Ді. 3:14, 4:27 і 30; Євр. 7:26; 1 Йо. 2:20; Од. 3:7.

[2] Пор. Оріген. Коментар на Рим., 7, 7 // PG 14, 1122В; Псевдо-Макарій. Про молитву, 11 // PG 34, 861АВ; св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, aрт. 3.

[3] Пор. св. Августин. Ретрактації ІІ, 18 // PL 32, 637н; Пій XII. Mystici Corporis, с. 225.

[4] Пор. Пій XI. Енцикліка Rerum omnium, 26 січня 1923 // AAS 15 (1923) 50, 59–60; його ж. Енцикліка Casti Connubii, 31 грудня 1930 // AAS 22 (1930) 548. Пор. також Пій XII. Апостольська конституція Provida Mater, 2 лютого 1947 // AAS 39 (1947) 117; його ж. Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 // AAS 43 (1951) 27–28; його ж. Промова Nel darvi, 1 липня 1956 // AAS 48 (1956) 574н.

[5] Пор. св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, арт. 5 і 6; його ж. Про досконалість духовного життя, розд. 18; Оріген. На Іс., гом. 6, 1 // PG 13, 239.

[6] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До магнесійців, 13, 1 // Funk, PA, І, с. 241.

[7] Пор. св. Пій X. Повчання Haerent animo, 4 серпня 1908 // ASS 41 (1908) 560н; CIC, кан. 124; Пій XI. Енц. Ad catholici sacerdotii, 20 грудня 1935 // AAS 28 (1936) 22н.

[8] Пор. Pontificale romanum. Про чин рукоположення пресвітерів, у початковому заклику.

[9] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До тралійців, 2, 3 // Funk, PA, І, с. 244.

[10] Пор. Пій XII. Промова Sous la maternelle protection, 9 грудня 1957 // AAS 50 (1958) 36.

[11] Пор. Пій XI. Енц. Casti Connubii, 31 грудня 1930 // AAS 22 (1930) 548н; св. Йоан Золотоустий. На Еф., гом. 20, 2 // PG 62, 136н.

[12] Пор. св. Августин. Підручник про віру, надію і любов (Enchiridion), 121, 32 // PL 40, 828; св. Тома. Сума теології, II–II, пит. 184, арт. 1; Пій XII. Апост. повч. Menti nostrae, 23 вересня 1950 // AAS 42 (1950) 660.

[13] Про ради загалом пор. Оріген. Коментар на Рим., Х, 14 // PG 14, 1275В; св. Августин. Про священне дівицтво, 15, 15 // PL 40, 403; св. Тома. Сума теології, I–II, пит. 100. арт. 2C (наприкінці); II–II, пит. 44, арт. 4, до 3.

[14] Про цінність священного дівицтва пор. Тертуліян. Заклик до чистоти, 10 // PL 2, 925С; св. Кипріян. Про поводження дів, 3 і 22 // PL 4, 443В і 461Ан; св. Атанасій (?). Про дівицтво // PG 28, 252нн.; св. Йоан Золотоустий. Про дівицтво // PG 48, 533н.

[15] Про вбогість духу пор.: Мт. 5:3, 19:21; Мр. 10:21; Лк. 18:22; про послух і приклад, що його подає Христос: Йо. 4:34, 6:38; Флп. 2:8–10; Євр. 10:5–7. Багато про це в Отців Церкви і засновників чернечих чинів.

[16] Про практику євангельських рад, що їх не від усіх вимагають, пор. св. Йоан Золотоустий. На Мт. гом. 7, 7 // PG 57, 81н; св. Амбросій. Про вдів, 4, 23 // PL 16, 241н.

[17] Пор. Rosweydus. Vitae Patrum. Antwerpiae 1628; Вислови Отців (Apophtegmata Patrum) // PG 65; Палладій. Історія Лавсійська // PG 34, 995н; Пій XI. Апост. конст. Umbratilem, 8 липня 1924 // AAS 16 (1924) 386–387; Пій XII. Промова Nous sommes hereux, 11 квітня 1958 // AAS 50 (1958) 283.

[18] Пор. Павло VI. Промова Magno gaudio, 23 травня 1964 // AAS 56 (1964) 566.

[19] Пор. CIC, кан. 487 і 488; Пій XII. Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 // AAS 43 (1951) 27н; його ж. Provida Mater // AAS 39 (1947) 120н.

[20] Пор. Павло VI. Magno gaudio, цит. м., с. 567.

[21] Пор. св. Тома. Сума теології II–II, пит. 184, арт. 3 і пит. 188, арт. 2; св. Бонавентура. Малі твори, XI: Апологія убогих, 3, 3 // його ж. Opera Opera, т. 8. Quaracchi, Quaracchi, 1898, с. 245а.

[22] Пор. Перший Ватиканський Собор. Проект конституції De Ecclesia Christi, розд. XV і прим. 48 // Mansi, 51, 549н і 619н; Лев XIII. Лист Au milieu des consolations, 23 грудня 1900 // ASS 33 (1900–1901) 361; Пій XII. Provida Mater, цит. м., с. 114н.

[23] Пор. Лев XIII. Конституція Romanos Pontifices, 8 травня 1881 // ASS 13 (1880–1881) 483; Пій XII. Промова Annus sacer, 8 грудня 1950 // AAS 43 (1951) 28н.

[24] Пор. Пій XII. Annus sacer, цит. м.; його ж. Апост. конституція Sedes Sapientiae, 31 травня 1956 // AAS 48 (1956) 355; Павло VI. Magno gaudio, цит. м., с. 570–571.

[25] Пор. Пій XII. Mystici Corporis, с. 214н.

[26] Пор. Пій XII. Annus sacer, с. 30; його ж. Промова Sous la maternelle protection, 9 грудня 1957 // AAS 50 (1958) 39н.

[27] Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 693 (1305).

[28] Окрім давніших документів проти будь-якої форми викликання духів ще від Олександра IV (27 вересня 1258), див. енцикліку Найвищої священної конгрегації святого служіння [S. S. C. Sancti officii] De magnetismi abusu, 4 серпня 1856 // ASS 1 (1865) 177–178; Denz. 1653–1654 (2823–2825); відповідь цієї Конгрегації, 24 квітня 1917 // AAS 9 (1917) 268; Denz. 2182 (3642).

[29] Див. синтетичний виклад цього вчення апостола Павла в енцикліці Пія XII Mystici Corporis, с. 200н.

[30] Пор., наприклад, св. Августин. На Пс. 85, 24 // PL 37, 1099; св. Єронім. Книга проти Вігіланція, 6 // PL 23, 344; св. Тома Аквінський. На 4-ту книгу Сентенцій, розр. 45, пит. 3, арт. 2; св. Бонавентура. На 4-ту книгу Сентенцій, розрізнення 45, пит. 3, арт. 2; та ін.

[31] Пор. Пій XII. Mystici Corporis, с. 245.

[32] Пор. численні написи у римських катакомбах.

[33] Пор. Геласій I. Декреталій De libris recipiendis, 3 // PL 59, 160; Denz. 165 (353).

[34] Пор. св. Методій. Бенкет, VII, 3.

[35] Пор. Бенедикт XV. Декрет потвердження чеснот у Справі про беатифікацію і канонізацію раба Божого Йоана Ноймана Непомуцького // AAS 14 (1922) 23; пор. також численні промови Пія XI про святих Inviti all’eroismo // Discorsi e Radiomessaggi, т. 1–3, 1941–1942, в різних місцях; Пій XII, Discorsi e Radiomessaggi, т. 10, 1949, 37–43.

[36] Пор. Пій XII. Mediator Dei, с. 581.

[37] Пор. Євр. 13:7; Сир. 44–50; Євр. 11:3–40; пор. також: Пій XII. Mediator Dei, с. 582–583.

[38] Пор. Перший Ватиканський Собор. Догм. конст. про католицьку віру Dei filius, розд. 3 // Denz. 1794 (3013).

[39] Пор. Пій XII. Mystici Corporis, с. 216.

[40] Про вдячність до самих святих пор. E. Diehl. Inscriptiones latinae christianae veteres, т. 1. Berolini 1925, №№. 2008, 2382 і в різних місцях.

[41] Тридентський Собор, сесія XXV. Декрет De invocatione... Sanctorum // Denz. 984 (1821).

[42] Breviarium romanum. Заклик на свято Всіх Святих.

[43] Пор., наприклад, 2 Сол. 1:10.

[44] Другий Ватиканський Собор. SC, гл. 5, п. 104.

[45] Пор. Missale romanum, канон Меси.

[46] Пор. Другий Нікейський Собор. Акти, VII // Denz. 302 (600).

[47] Пор. Флорентійський Собор. Декрет для греків // Denz. 693 (1304).

[48] Пор. Тридентський Собор, сесія XXV. Декрет De invocatione... Sanctorum // Denz. 984–988 (1821–1824); сесія XXV. Декрет De Purgatorio // Denz. 983 (1820); сесія VI. Декрет De iustificatione, кан. 30 // Denz. 840 (1580).

[49] Missale romanum, із префації для святих, дозволеної французьким дієцезіям Франції.

[50] Пор. св. Петро Канізій. Великий катехизм, або Сума християнського вчення, розд. 3 (критичне видання F. Streicher), част. 1, с. 15–16, п. 44 і с. 100–101, п. 49.

[51] Пор. Другий Ватиканський Собор. SC, гл. 1, п. 8.

[52] Константинопольський Символ віри // Mansi 3, 566. Пор. Ефеський Собор // там само, 4, 1130 (а також там само 2, 665 і 4, 1071); Халкидонський Собор // там само, 7, 111–116; Другий Константинопольський Собор // там само, 9, 375–396; Missale romanum із «Вірую».

[53] Missale romanum, із Канону.

[54] Св. Августин. Про священне дівицтво 6 // PL 40, 399.

[55] Пор. Павло VI. Промова на Соборі 4 грудня 1963 // AAS 56 (1964) 37.

[56] Пор. Герман Константинопольський. Гом. на Благовіщення Богородиці // PG 98, 328A; його ж. На Успення, 2 // там само, 357; Анастасій Антіохійський. Друга проп. про Благовіщення, 2 // PG 89, 1377AB; його ж. Проп. 3, 2 // там само, 1388С; св. Андрей Критський. Канон на Різдво Пресвятої Богородиці Діви, 4 // PG 97, 1321 AB; його ж. На Різдво Пресвятої Богородиці Діви, 1 // там само, 812А; його ж. Гом. на Успення, 1 // там само, 1068С; св. Софроній. Друге слово на Благовіщення, 18 // PG 87 (3), 3237BD.

[57] Св. Іриней. Проти єресей, ІІІ, 22, 4 // PG 7, 959A; Harvey, 2, 123.

[58] Св. Іриней, там само; Harvey, 2, 124.

[59] Св. Епіфаній. Єресі, 78, 18 // PG 42, 728CD–729AB.

[60] Св. Єронім. Лист 22, 21 // PL 22, 408. Пор. св. Августин. Проп., 51, 2, 3 // PL 38, 335; його ж. Проп., 232, 2 // там само, 1108; св. Кирило Єрусалимський. Катех. 12, 15 // PG 33, 741AB; св. Йоан Золотоустий. На Пс. 44, 7 // PG 55, 193; св. Йоан Дамаскин. Друга гом. на Успення Пресвятої Богородиці Діви Марії, 3 // PG 96, 728.

[61] Пор. Латеранський Собор 649 року, кан. 3 // Mansi 10, 1151; св. Лев Великий. Лист до Флавіяна // PL 54, 759; Халкидонський Собор // Mansi 7, 462; св. Амбросій. Про навчання дів // PL 16, 320.

[62] Пор. Пій XII. Mystici Corporis // AAS 35 (1943), с. 247–248.

[63] Пор. Пій IX. Булла Ineffabilis, 8 грудня 1854 // Acta Pii IX, 1, I, с. 616; Denz. 1641 (2803).

[64] Пор. Пій XII. Апост. конст. Munificentissimus, 1 листопада 1950 // AAS 42 (1950); Denz. 2333 (3903); св. Йоан Дамаскин. Похвала на Успення Богородиці, гом. 2 і 3 // PG 96, 721–761, зокр. 728B; св. Герман Константинопольський. На Успення Пресвятої Богородиці, проп. 1 // PG 98 (6), 340–348; проп. 3 // там само, 361; св. Модест Єрусалимський. На Успення Пресвятої Богородиці // PG 86 (2), 3277–3312.

[65] Пор. Пій XII. Енц. Ad coeli Reginam, 11 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 633–636; Denz. 3913н; св. Андрей Критський. Гом. 3 на Успення Пресвятої Богородиці // PG 97, 1089–1109; св. Йоан Дамаскин. Про православну віру, IV, 14 // PG 94, 1153–1161.

[66] Пор. Кльойтґен (Kleutgen), перероблений текст De mysterio Verbi incarnati, розд. 4 // Mansi 53, 290; св. Андрей Критський. На Різдво Марії, проп. 4 // PG 97, 865A; св. Герман Константинопольський. На Благовіщення Богородиці // PG 98, 321BC; його ж. На Успення Богородиці, ІІІ // там само, 361D; св. Йоан Дамаскин. На Успення Пресвятої Богородиці Діви Марії, гом. 1, 8 // PG 96, 712BC–713A.

[67] Пор. Лев XIII. Енц. Adiutricem populi, 5 вересня 1895 // ASS 28 (1895–1896) 129; св. Пій X. Енц. Ad diem illum, 2 лютого 1904 // Acta I, c. 154; Denz. 1978a (3370); Пій XI. Енц. Miserentissimus Redemptor, с. 178; Пій XII. Радіозвернення 13 травня 1946 // AAS 38 (1946) 266.

[68] Пор. св. Амвросій. Лист 63 // PL 16, 1218.

[69] Пор. св. Амвросій. Поясн. Лк., ІІ, 7 // PL 15, 1555.

[70] Пор. Псевдо-Петро Даміан. Проп. 63 // PL 144, 861AB; Ґотфрід Сен-Вікторський. На Різдво Пресвятої Богородиці Марії // рук. 1002, бібл. Мазаринська, Париж, арк. 109зв.; Ґергог Райхерсперзький. Про славу і честь Сина Людського, 10 // PL 194, 1105AB.

[71] Пор. св. Амвросій. Поясн. Лк., ІІ, 7 і Х, 24–25 // PL 15, 1555 і 1810; св. Августин. На Йо., тракт. 13, 12 // PL 35, 1499; його ж. Проп. 191, 2, 3 // PL 38, 1010. Пор. також: Беда Преподобний. Поясн. Лк., І, розд. 2; Ісаак де Стелла. Проп. 51 // PL 194, 1863A.

[72] Пор. Breviarium romanum, антифон “Під Твій покров”, із першої Вечірні малої служби Пресвятої Діви Марії.

[73] Пор. Другий Нікейський Собор, 787 року // Mansi 13, 378–379; Denz. 302 (600–601); Тридентський Собор, сесія XXV // Mansi 33, 171–172.

[74] Пор. Пій XII. Радіозвернення 24 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 679; його ж. Енц. Ad caeli Reginam, 11 жовтня 1954 // AAS 46 (1954) 637.

[75] Пор. Пій XI. Енц. Ecclesiam Dei, 12 листопада 1923 // AAS 15 (1923) 581; Пій XII. Енц. Fulgens corona, 8 вересня 1953 // AAS 45 (1953) 590–591.



Категорія: Основи християнської психології » Документи Церков

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *