Усі маємо право на помилку

Автор: Maryana Mykolaychuk від 15-03-2016, 15:13, переглянули: 477

Усі маємо право на помилкуЯк жити з відчуттям провини? Як прийняти пробачення від того, кого дуже скривдив, як попросити пробачення у того, кого вже ніколи не побачиш у цьому житті? Як, на кінець, простити самому собі? А що, якщо це стосується ось таких ситуацій:

"Мене звати Мирослава, мені 42 роки. Приблизно 10 років тому під час виїзного корпоративу в гори, я зрадила своєму чоловікові з іншим. Чоловіка свого дуже люблю. Дуже жалкую, що піддалася тоді емоціям. Досі не можу зрозуміти, як таке сталося. Чоловікові зізналась не одразу, але він пробачив. Багато разів сповідалася священикові зі свого гріха. Але легше не стає. Не можу досі пробачити собі за те, що вчинила. Не можу про це забути. За кожним поганим настроєм у чоловіка, за суперечками – бачу свою провину перед ним. Як з тим жити?"

"Доброго дня! Я називаюся Любомир. Одружений 12 років, маю чудову дружину, і двоє дітей. 4 роки тому після тривалої хвороби помер мій тесть Степан. Був непростим чоловіком, прикрим, і перших три роки, коли ми жили разом з батьками дружини, були важкими і через нього. Ніколи нам з ним не вдавалося знайти спільної мови, я все робив не так і був “поганим” чоловіком їхньої доньки. Навіть на великі свята – Різдво, Великдень, коли вже приїздили по роках в гості, ми знаходили через що погиркатися. Перед самою смертю тесть попросив нас приїхати, аби ще він міг побачити всіх востаннє і попрощатися. Дружина поїхала з дітьми, я відмовився. Просто не мав настрою з ним спілкуватись, а найбільше – не хотів пропускати тренування у спортзалі. Тесть помер. Минув час, сварки забулись. А мене досі мучить, що не приїхав тоді, востаннє, аби потиснути руку і подивитися ще живому в очі. Не можу собі цього пробачити до тепер".


– Чому людині так важко пробачити самій собі?

– Бо прощення напряму пов’язано із тим, що в мові психології називають
здатністю ставити надвисокі стандарти стосовно себе. І часто таку здатність яскраво і чітко спостерігаємо серед практикуючих християн. На перший погляд, це ніби дуже позитивна річ – прагнути до досконалості, а відтак ставити перед собою високі цілі та стандарти. Біда в тому, що коли людина починає трактувати свою цінність виключно в критеріях досягнень і продуктивності, перфекціонізм стає хворобливим. Як наслідок, виникає постійне почуття провини, пригнічення, тривога, самокартання і непробачення собі. Особа думає приблизно так: якщо я досягну ось того, чи ось цього – зі мною все гаразд, а якщо не дотягую, то я – нікчема, ніхто. Насправді відбувається неприйняття себе таким, як є насправді, зі своїми хибами і невдачами, без права на помилку.
Але з помилок виплітається наше життя, наше особистісне зростання. Помилятися – норма, притаманна кожній людині.

– Чому так стається? З яких зерен виростає цей перфекціонізм?
– Зерна у нашому дитинстві. Це я про синдром відмінника і про синдром критичних та багатовимагаючих батьків. Перфекціонізм може засвоюватися як зразок, коли батьки передають дітям цінності, правила життя: щоб бути кимось – треба прикладати дуже багато зусиль. У тому є приховане посилання, що будь-яка помилка гідна осуду і є упадком. Інша річ – виставляння високих стандартів і планок дитині, порівнюючи її з іншими. “А яку ти оцінку приніс сьогодні з математики? А Оленка, а Максим, що отримали? От бачиш?” – коли батьки порівнюють своїх дітей з іншими, то, як правило, не на користь дитини. Дитина це засвоює і витворює такий механізм порівняння себе за таким самим принципом – почувається меншевартісною.
На формування перфекціонізму впливають наші вчителі та система шкільного навчання, зорієнтована на винагороду за досягнення і на картання за помилки: різні рейтинги, починаючи з першого класу, узалежнення дитини від оцінки, а не від радості навчання.
Мені пригадується мій 2-й клас і моя молода, хороша, але достатньо вимоглива і критична вчителька. Очевидно в неї сформувалося про мене уявлення як про дитину здібну. Тож коли ми писали якийсь важливий диктант, я зробила якусь помилку, через неуважність. Пам’ятаю, що дуже чекала на результати і хвилювалась. І коли наступного дня після диктанту вчителька зустріла мене в шкільному коридорі, то сказала таке: “Мар’яна, я від тебе такого не чекала. В тебе “4” (за 5-бальною системою). Та оцінка була би цілком для мене нормальною, якби я не почула тієї фрази. Вона лунала мені у вухах ще багато років.
Коли на подібні випадки накладається ще й вимогливість батьків, то це родючий ґрунт для схильності встановлювати для себе надреалістичні стандарти. Надмірна стурбованість помилками, схильність порівнювати помилку до невдачі, постійний сумнів у своїх діях, надмірні батьківські очікування спричиняють те, що особа не дає права на помилку собі, відтак не дає права на помилку іншому.

– Якщо повернутися до тих двох історій...
– В історії Мирослави – подружня зрада і прирівнювання подружньої зради до найбільшого у світі гріха. Йдеться про побожну жінку, яка, здавалось би, мала усі важелі опрацювання почуття провини. Адже важливим важелем у християнському житті є сповідь, і усвідомлення того, що Бог прощає. Натомість тут вбачається схильність особи протиставити себе всепрощаючому Богові. Бог пробачив, а в мене стандарти є вищі, ніж в Бога, тому я не можу собі пробачити. Цілий час прокручування цих думок – я не гідна, нікчема, – спричиняє витворення певного фільтру сприйняття подальшої інформації стосовно себе.
До цього вчинку суперечкам із чоловіком жінка надавала іншого значення. До того можливо була суперечка, яку треба було сісти і розв’язати. Після зради жінка ніби вдягає окуляри своєї провини і все відбувається через те, що я не гідна, що я таке зробила. Це точно починає загострювати стосунки. Предмет суперечки – не цей, він може бути якийсь свіжий, актуальний. Але провина не дає змоги ту суперечку розв'язати.
У ситуації з Любомиром маємо непрощення собі своєї недосконалості – не був достатньо добрим зятем, люблячим, ввічливим. Знову розбуджено дрімливе переконання або-або... або найкращий або негідник. З тим, що негідник – важко змиритися і важко жити.
Тому настає самокартання і, як наслідок, депресія. Насправді, якщо йдеться про непрощення через завдану шкоду людині, перед якою не можна попросити вибачення або спокутувати провину – точно важча ситуація, аніж та, коли провину можна спокутувати перед тим, кого скривдив. Бо свою зраду жінка якимсь чином компенсує увагою, лагідним ставленням, усвідомленням цінності чоловіка і вираженням цієї цінності. У другому випадку це зробити важче.
Але механізми пробачення також є. Адже ми – християни, усвідомлюємо, що душа людини після смерті живе і з нею також можна комунікувати. Слова пробачення можна написати у вигляді листа, можна молитися за цю людину, посилати вибачення у формі молитви. Велика мудрість людини – можливість уступитися і помилитися. Бо це підстава до справжнього особистісного зростання. Я би побажала кожному мати помилки у своєму житті, бо почуття провини – це дуже цілюще почуття.

– Чому люди, яким пробачили інші, священик на сповіді, сповідаються з того самого гріха знову?
– Я мала у своїй практиці нагоду працювати з жінками із постабортним синдромом. Буває так, що жінка обирає собі щоразу іншого душпастиря, сповідається тому, кому ще цього гріха не розказала. Або вважає, що обирає щораз кращого, духовнішого, який її по-іншому зрозуміє. У цьому є недовіра до інституції Церкви. Якщо людина прагне зростати покроково, бути на доброму шляху свого розвитку, то варто би було обрати одного сповідника. Натомість священик щораз має нагадувати, що стоп – цей гріх прощено, переходимо до інших гріхів.

– Що, як психотерапевт, порадите комусь, хто має проблему з відчуттям провини?
– Найперше варто усвідомити, які думки і надані нами значення лежать у нашому почутті провини. Ще давньогрецький філософ Епіклет казав, що ми реагуємо не на ситуації, а на надані значення тієї чи іншої ситуації. Для різних людей ті значення можуть означати інше.
Коли людина достатньо володіє навичками самоспостереження, то може взяти олівець, папір і виписати те, про що думає, коли переживає почуття провини. Чому саме в цій ситуації вмикається почуття провини: коли непорозуміння з чоловіком, чи коли йду на цвинтар і молюся про свого померлого тестя... Які думки виникають при цьому?
Тоді варто зіставити думку на її реалістичність. Адже ми часто по-різному, викривлено сприймаємо реальність. Треба розділити аркуш паперу на дві колонки. У першій доцільно спитати себе, а які докази того, що я справді погана жінка, чи черствий зять...? У другій колонці – написати докази того, що я добра жінка, чи все ж люблячий зять.
Після того задатися питанням, а якби якийсь прикрий вчинок зробила близька людина, що би я зробила чи порадив, як би трактувала ситуацію?
Наступним треба подумати про те, як далі складеться моє життя, якщо я собі не пробачу. Можна написати два листа до себе з майбутнього: один, якщо провина буде гризти мене далі, і другий – коли пробачу собі.
Важливо зрозуміти, що ти не спинився на тому, що сталося, а тому маєш далі право йти далі. Мати право на помилку – це не потакати своїм слабкостям, а прийняти себе таким, як є, з правом на помилки. Робити помилки – це дуже по-людському. І можливо та чи інша помилка, яка не стирається з пам’яті і продовжує руйнувати життя, – може стати великим шансом переосмислити своє ставлення до себе, до інших, відкрити джерело духовності, усвідомити свою ваду, скористатися можливістю працювати над собою і жити далі.


Інтерв"ю з М.Миколайчук / Кана. - 2015.



Категорія: Блог Маряни Миколайчук, Поради психолога

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *