Розлучення: як воно є

Автор: Людмила_Гридковець від 18-02-2014, 22:47, переглянули: 1000

Сучасне суспіство вже здається адаптувалося до такого феномену людського буття як розлучення. Я недаремно вживаю слово «феномен», бо у своїй суті це є виключний акт, який виходить за дію природного закону. Не даремно у Святому Письмі написано «Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Буття 2, 24). Тобто подружжя – це єдине тіло. А ще ми зустрічаємо слова: «Сотворив Господь Бог їх - чоловіка і жінку, і благословив їх, і назвав їх людиною». (Буття 5, 2). Тобто лише двоє стають одним, стають людиною.
А тепер уявімо, що Господь при всій своїй мудрості створює природній процес розчленування. Звучить досить таки абсурдно. Тож те, «що об′єднав Господь людина нехай нероз′єднає». Цілком справедливо, що думка викладена вище декому не сподобається. Є багато об′єктивних та суб′єктивних аргументів щодо необхідності процедури розлучення чи анулювання шлюбу. То ж для того, щоб розібратися у цих аргументах спробуємо визначитися, що насправді ми розуміємо під шлюбом і, що відбувається, коли двоє перестають бути одним цілим.
Існує багато визначень шлюбу, проте всі вони більше стосуються видимої його частини: дітей, обов′язків, матеріальних благ. А як поділити духовний та психологічний простір? Зараз дуже модно говорити про рівно партнерські стосунки, про рівність чоловіка та жінки і при цьому ми не задумуємося дуже часто над абсурдністю самої постанови подібного питання. А коли ми не розуміємо істинної суті, то дозволяємо іншим, подібно до злодіїв, проникати у нашу святую-святих – наші цінності. То ж почнемо по-порядку.

Рівнопарнерські стосунки.
Цей термін прийшов у сімейну психологію із сфери бізнесу. І дійсно для бізнесу – це оптимальний тим взаємодії. Проте, родина – це не бізнес структура. Родина – це живий цілісний організм. У бізнесі, коли партнер перестає відповідати нашим очікуванням, не виконує свої функції, ми просто міняємо партнера. Родина – це зовсім інша спільнота. В родині двоє присягають одне одному на вірність доки смерть не роз′єднає, далі беруться за руки і йдуть спільно в одному напрямку. І коли один у подружжі падає, другий бере його на плечі, а ще кладе на свої рамена його хреста і несе доти, доки той другий здужає стати на свої ноги. А далі знову спільна дорога і знову чиєсь падіння і знову «половина» бере хреста коханого чи коханої, бере самого коханого і знову несе. Отак все життя і носять один одного.
Коли ж ми у шлюбі переходимо на рівнопартнерські стосунки, то тим самим порушуємо подружню гармонію і створюємо бізнес-організацію. І тоді, коли половина падає, Ти замість того, щоб брати її на свої рамена - починаєш обурюватися: «А чого я?» І твоя гординя різко зростає і активує бунт у всьому організмі. Взагалі, гординя дуже цікава штука, вона вміє маскуватися, мімікрувати, то ж часто-густо ми приймаємо її за свої цноти. Наприклад, жінка нерідко починає розповідати своїм подругам, як вона своєму чоловікові їсти готує, прибирає, він при цьому, невдячний, ще й не вдоволений. У таких випадках жінка рідко відслідковує свої істині мотиви зазначеної турботи. Коли починаєш працювати з такими панянками, то відкривається, що в основі дій є в кращому випадку обов′язок. Їм здається, що любов до буденної рутини не має ніякого відношення. Але ми чомусь забуваємо, що людина у своїй суті дуже складна істота. Кожен унікальний та неповторний, і кожен у цій неповторності вміщає цілий всесвіт. Якби ми про це пам′ятали, то розуміли б, що сприймаємо одне одного не тільки через психічні процеси, але й через психологічну та духовну спорідненість, близькість. То ж коли ваші дії викликані не любов′ю ніжною, тріпочучою, а гордовитим обов′язком, то «ваша половина» аж ніяк не прийме порожнечу за повноту і через власні неусвідомлювані процеси буде реагувати на правдиву сутність ваших дій. А саме - порожнечею на порожнечу, повнотою на повноту.

А тепер роглянемо з вами істинні причини розлучення:

• У першу чергу, це прийняття бажаного за дійсне.
Молоді люди нерідко настільки захоплюються своїми сексуальними інстинктами, що саме сексуальне хвилювання до якоїсь особи приймають за істинні почуття, а відповідно власне бажання узаконити сексуальний потяг за правдиве бажання – одружитися. Для того щоб відокремити одне від одного слід поставити собі декілька запитань. Зокрема: «Чи хочу я постаріти саме з цією особою? І чи хочу саме цій людині, коли вона буде стара, бурчатиме, принести капці? Чи хочу я саме цій людині, якщо з нею трапиться лихо, міняти до кінця життя памперси?» Ці питання можливо трохи жорстокі, але досить непогано протверезвляють голову і проявляють наші справжні почуття.

• Відсутність любові.
Сучасний світ все більше набуває рис та характеристик холодної прагматичності. І молоді люди нерідко вбирають в себе не красу світу, який сотворив Бог, а викривлення, породжені людською гріховністю: знову ж таки гординею, жадністю, зажерливістю, лінивством, недбалістю. То ж замість того, щоб шукати свою половину, ми хапаємо те, що на нашу думку має зиск. Але з часом з′ясовується, що зиск досить примарний у порівнянні з розчаруваннями, депресіями, невротичними реакціями. Бо людина, яка не є нашою половиною, при всіх своїх найвищих цнотах починає нас дратувати. При чому з часом у такій особі дратує все: те як він чи вона їсть, як п′є, як стоїть, як дивиться, і як врешті-решт як дихає.

• Неготовність до шлюбу.
Вона проявляється у відсутності елементарного розуміння, чим є шлюб насправді. Якщо когнітивної інформації ми ще там-сям нахапатися можемо, то «душевного» та «духовного» розуміння слід набувати у щоденній праці та посвяті.

• Дезадаптована батьківська родина.
На жаль чимало батьків стають негативним прикладом для власних дітей. Будучі зорієнтованими на собі, вони за рахунок дітей намагаються вирішити власні психологічні проблеми. Наприклад, жінка сама виховувала сина і навіть після його одруження намагається всіма правдами та неправдами прив′язати його до себе. Кожного дня запрошує у гості, а потім вмовляє залишитися в неї, щоб по-ночі не ходити. Культивує в собі синдром втікання в хворобу і вибухає безліччю найсерйозніших захворювань тільки син приділив занадто (на її думку) уваги своїй дружині. Також яскравим прикладом є категорична підтримка батька своєї доньки в моменти її сімейних конфліктів, включно із закликом до розлучення, тощо.

• Так звані світські шлюби (співжиття).
Існує хибна думка, що молодятам доцільно пожити разом, придивитися одне до одного, щоб потім не жалкувати. На перший погляд думка слушна, але це лише на перший погляд. Бо двоє співмешканців завжди оглядаються на зад і готують собі плацдарм для відступу. Навіть, коли вони в подальшому одружуються, то умовний рефлекс відступу при загостренні ситуації вже сформований і таке подружжя втрачає природній резерв для відновлення родини. Не даремно кажуть, що «звичка, то друга натура». Коли ви протягом кількох місяців чи навіть років придивлялися і знаходилися на валізах, то цей стан душі ви збережете і у безпечному середовищі.
Щоб було більш зрозуміло про що я кажу, наведу такий приклад людини, яка тривалий час перебувала у зоні військового конфлікту. Коли така особа опиняється у безпечному середовищі, вона і надалі продовжує реагувати з підвищеною чутливістю до зовнішніх подразників, бо ця здатність в тих умовах дозволила їй вижити.

Я вже перерахувала цілу низку причин, їх можна назвати набагато більше. Але в основі всіх цих причин лежить все той же першородний гріх – гріх гордині. Ми краще за Бога знаємо, хто нам потрібний, ми відчуваємо себе більш кращими за своїх половин, ми вважаємо себе розумнішими за ближніх, а як наслідок - почуття жалю до себе: мене ніхто не любить, вони мене ображають, вони наді мною знущаються, він чи вона мене не розуміє … Тож необхідно хоча інколи перефразувати ці фрази і чесно зізнаватися собі: це я нікого не люблю, це я дозволяю себе ображати і знущатися, це можливо я ображаю своїми реакціями та поведінкою інших… І тоді, можливо, відкриється друге дихання, як на довгій біговій дистанції.
Не рідко, коли спілкуєшся з подружжям, що розлучилося, стикаєшся з однією і тією самою проблемою. Кожен із них хоче бути поряд зі своєю дитиною. Починаються війни: судові, психологічні, інформаційні, духовні. Кожен з подружжя у всіх інстанціях доводить, що він готовий зробити для своєї дитини все. Саме цікаве те, що вони дійсно переконані у щирості своїх намірів. Проте існує одне просте питання, яке виводить на чистоту ці наміри. Я завжди ставлю людей перед об′єктивним фактом і задаю одне просте запитання: «Вашій дитині насправді не треба ваші гроші, ваші будинки, їй треба лише одне: щоб тато та мама були разом, були у мирі, щоб вони були сім′єю. То раз ви кажете, що готові для дитини зробити все, то зробіть для неї лише те одне, що їй потрібно». І тоді зазвичай чуєш «Ні, це не можливо».
Батьки не хочуть розуміти, що своїм розлученням шматують серце дитини, вони ніби роздирають її навпіл, ріжуть по-живому. Я не беру випадків виключних, коли духовне падіння одного з партнерів є настільки великим, що становить загрозу життю і здоров′ю дитини та іншої половини. Але і в цьому випадку є можливість без розривання шлюбу проживати окремо та молитися за навернення своєї половини.
Дитина є носієм батьківського сценарію. І батьки розлучаючись повинні розуміти, що на 70% створюють потенціал для розлучення вже в подружній родині власної дитини. Парадокс є в тому, що зазвичай діти переконані, що переживши подібний процес в батьківській родині, ніколи не повторять подібної помилки, а потім не можуть зрозуміти, чому їм також не вдається зберегти власну родину. Бо сценарій батьківської сім′ї прописаний не тільки на рівні нашого розуму, але й у несвідомому. Саме воно відповідає за відтворення отриманої моделі у поколіннях і тим самим докладає зусиль для втілення цього сценарію в життя, при тому що розум активно бореться із зовнішніми чинниками розлучення.
Крім того батьківське несвідоме також грає у різного роду ігри з дітьми та їхніми родинами. На рівні розуму батьки хочуть, щоб їхні діти були щасливими, то ж ніби-то докладають всіх зусиль для того, щоб родини дітей народжувалися та міцніли. І все б було добре, якби батьківське несвідоме не починаю грати у злі жарти. Саме це несвідоме прагне виправдання та визнання своєї правдивості та непогрішимості. А як можна виправдати власну недосконалість у втраченому шлюбі? … Тільки, коли ця недосконалість стане нормою, а нормою визнають те, що притаманне більшості. То ж почуття батьківської провини за власне розлучення із процесів особистісного та родового несвідомого перекривається розлученням дітей, і визнанням того, що нам в роду просто не щастить, і що нам по-роду трапляються лише негідники чи негідниці.
Колись відомий у світі психолог, засновник логотерапії, В.Франкл казав: «Людині не рідко бракує розуму чинити мудрі вчинки, але ніколи не бракує розуму виправдати будь-яку дурницю». Тож якщо ми християни, чи принаймні прагнемо ними бути, то в першу чергу повинні навчитися бути відвертим із собою та Богом. Коли ми починаємо, замість того щоб виправдовувати свої дурниці, називати їх справжніми іменами, то проявляємо справжню сутність свого ворога, а за таких обставин набагато простіше розпочати правдиву війну, війну не зі світом, а з власною недосконалістю, пихатістю та самолюбством.
То ж єдиний шлях не допустити розлучення – це подивитися на себе у правді. Прийняти власну недосконалість і недосконалість своєї половини. Подякувати Богові за недоліки подруга, бо саме ці недоліки проявляють нашу власну недосконалість. І у такий дивовижний спосіб ми отримуємо особливий шанс виправити свої власні хиби, виправити не з позиції гордині, а з позиції тихої любові та довіри до Бога, тихої радості і тихої посвяти своїй половині..

Людмила Гридковець



Категорія: блог Людмили Гридковець, Поради психолога

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар:
Введіть захисний код: *