Християнська психологія » Бібліотека » ЯК СОБІ РАДИТИ ЗІ ЗЛОМ - Ансельм Ґрюн

 

ЯК СОБІ РАДИТИ ЗІ ЗЛОМ - Ансельм Ґрюн

Автор: Мирон Шкробут від 25-06-2015, 18:10, переглянули: 1186

Засоби боротьби проти окремих гріхів

Антиретичний метод можна застосовувати проти всіх гріхів. Евагрій в цьому випадку розрізняє лише слова, які належить протиставляти окремим демонам. В своєму трактаті під титулом «Практікос», крім антиретичного методу, він перераховує також інші засоби боротьби проти кожного з восьми гріхів. Проте перед тим як здійснити їх докладний аналіз, він проводить розрізнення трьох складових душі.
«Розум, який помиляється зміцнють: духовне читання, чування і молитва. Розпалене пожадання гасить: піст, праця і віддалення від світу. Збуджені інстинкти ж заспокоює співання псалмів, терпеливість і милосердя. Все це повинно мати свій час і міру. Те бо, що не знає властивого часу чи міри, триває коротко, а те, що є короткотривале, приносить більше шкоди ніж користі» (П 15).
Засоби, які в цьому випадку радить Евагрій, ми можемо віднайти в традиції чернецтва: у Григорія з Назіянзу, Йоана Дамаскіна, Кас’яна, Йоана Кумака і Максима Сповідника. Пожадання і інстинкти можна утримати у вузді завдяки стриманості. Натомість емоційну частину душі, навпаки, можна приборкати за допомогою позитивного мислення; завдяки великодушності і милосердю. В гніві серце стискається; а як тільки знову відкриється, то зникають негативні емоції. Спів псалмів часто хвалять як спасенний засіб, коли розум охоплює неспокій.
Григорій Богослов стверджує, що псалми є мелодійним спасенним засобом. А св. Василій Великий в своїх молитвах так пише про псалми:
«Співання псалмів впроваджує душу в радісний настрій, народжує почуття задоволення, заспокоює неспокій думок. Розрадить гнівного і закличе до порядку того, хто потрапив у хаос».
Коли ми співаючи псалми, піддаємося всій красі ритму в їх поезії і красі мелодії, тоді ми допустимо до себе позитивні почуття, які можуть оздоровити нашу душу. Так отже Евагрій перераховує засоби, які можуть зарадити проти кожного з восьми головних гріхів.
Проти непоміркованості в їжі, він радить, щоб уникати заспокоєння голоду і задовольнятися лише невеликою кількістю води (пор. П 16). В цьому випадку він визначає зовнішню міру, якої треба додержуватися, для того, щоб панувати над безмірністю внутрішніх гріхів. Завдяки регулярному і повному обмежень способу життя, інстинкт буде утриманий у рамках і поступово піддасться відповідному порядку. Проти нечистих думок Евагрій радить застосовування ощадного пиття, тому що вважається, що занадто велика кількість напоїв підкріплює сексуальні фантазії (пор. П 17). Зі скупістю треба боротися роздаванням милостині. Любов і скупість не можуть існувати разом. Тому також треба свідомо вправлятися у віддаванні і даруванні.
Зі смутком можна боротися, долаючи прив’язаність до земних справ:
«Хто втік від усіх світових приємностей, є подібний до вежі що недоступна для демона смутку. Бо смуток випливає з позбавлення теперішніх чи майбутніх приємностей. Хоча неможливо, щоб ми відсунули цього ворога, якщо ми пристрасно прив’язані до чогось на цій землі. Бо там він ставить пастку і спроваджує смуток, де бачить до чого ми схиляємося» (П 19).
Евагрій представляє тут причину смутку. Він не має взагалі наміру, щоб уникнути симптомів смутку. Можна би зарадити цим симптомам, використовуючи такі засоби, що дають втіху, як їжа, пиття, слухання музики. Проте якщо не буде переможена причина мого смутку, то буде мені потрібно щораз більшої кількість засобів, які будуть втішати, але які будуть ефективно діяти лише короткий час. Тому також я повинен змінити свої очікування. Не можу я прив’язуватися ні до земних справ, ні до людей, ні до маєтку, ні до успіху. Проте Евагрій добре розуміє і те, що не потрібно за будь-яку ціну сягати до коріння смутку, адже праця з симптомами приносить більшу користь. Тому також він радить співати псалми, які віддаляють це почуття.
Боротьбі з гнівом Евагрій присвячує більше уваги, тому що за його думкою ця емоція є рисою, що характеризує демонів. Гнів веде до збільшення thymosa, емоційної частини душі, і чинить що вона сама стає демонічною. Як засоби боротьби в цьому випадку Евагрій радить милосердя і лагідність. Цю раду пояснює тим, що обидві ці постави обмежують thymos (П 20). Завдяки милосердю серце розширюється. Емоції перестають громадитися і можуть спокійно пропливати. Почуття змінюють людську душу. Хто занадто довго дозволяє на те, щоб в ньому мешкало почуття гніву, буде заражений цим почуттям. Як стверджує Евагрій, сам стане демонічним. Якщо однак хтось, протидіючи цьому почуттю, допустить до себе лагідність, його внутрішній стан зміниться. Почуття не є чимось зовнішнім, але створюють в нас внутрішні диспозиції, які обумовлюють наш спосіб мислення і постави. Тому також дуже важливо, щоб розвивати в собі позитивні емоції.
Наступним засобом боротьби з гнівом Евагрій радить:
«Нехай над нашим гнівом не заходить сонце» (Еф 4, 26), щоб демони, які з’являються вночі не налякали душу і не вичнили душу занадто лякливою перед обличчям боротьби наступного дня. Страшні видіння беруться завжди з неспокою серця і ніщо так не чинить розум схильним до втечі, як збуджена інстинктивність (thymos) (П 21).
Якщо гнів не буде опрацьований перед тим як заснути, але буде перенесений у сон, він народить нічні кошмари. Буде негативним чином впливати на підсвідомість, так що наступного дня ми будемо перебувати в значно гіршому емоційному стані: людина є залякана, внутрішньо ослаблена, нездібна до боротьби з негативними емоціями. Подібно як небезпечним є забирання з собою гніву до сну, так само є небезпечним втеча з ним у самотність. Для гнівної людини самотність є отрутою, вона провадить до зменшення серця (пор. П 22). Тому також добре є, коли людина охоплена почуттям гніву піде до людей, щоб гнів в ній не закоренився. Наступним засобом, який радить Евагрій, є активізація позитивної частини інстинктивності (thymosa). Thymos-у належить боротьба за приємність. Коли ангели представляють нам духовні радощі і солодощі, тоді вони заохочують нас до того, щоб ми спрямували наш thymos проти демонів і боролися з ними (пор. П 24). Отже емоційна частина нашої душі потребує відповідноої мети, і тоді вона буде на нас впливати позитивним чином.
Боротьба з ацедією являється найважчою боротьбою в житті монаха. Тому що демон ацедії охоплює всі частини душі, бой йде за її цілісність. Радяться різні методи самозахисту. Спочатку попрямуємо за Евагрієм:
«Коли ми впадемо в сіті демона ацедії, посеред сліз, розділимо свою душу на дві частини: ту що втішає і ту що приймає втіху, засіваючи в нас самих добру надію і співаючи слова святого Давида: «Чом побиваєшся, душе моя, і тривожишся у мені? Надійсь на Бога, бо я ще буду його прославляти, Спасителя обличчя мого і мого Бога»» (Пс 42, 6) (П 27).
В цьому випадку сльози радяться як засіб боротьби проти ацедії. Цей гріх саме цим і характеризується, що провадить до внутрішньої сухості і нечулості. Людина почувається випаленою пустою і порожньою. Вона витиснула всі свої почуття, щоб не бути змушеною відчувати біль. Завдяки сльозам проламується тверда шкаралупа, а в душу знову впливає життя. Сльози пояснювалися анахоретами як зволожуючий дощ, який наводнює і оживляє висохлу землю. Другим засобом, який радить Евагрій є вже відомий антиретичний метод. Цікавим в цьому випадку є сам опис: душа ділиться і сама з собою веде діалог. Відіграє дві ролі: того, що говорить і того, хто відповідає, втішителя і того, хто приймає втіху. Той самий метод застосовується і зараз у психології. Треба уявити собі тоді, що людина сама перед собою сидить на стільці. Зараз треба почати розмову з власним «я», яке сіло навпроти нас. Треба висловити всі свої злості і мрії і почати з ними діалог. Не можна при цьому себе трактувати авторитарно і суворо, але з пошаною треба прийняти свої почуття і тужіння. Евагрій уділяючи поради, підходить також з повагою до почуття смутку і пригноблення. Не осуджує себе з їх причини, але вчувається в свій смуток, щоб втішитися надією в Богові.
Наступним засобом боротьби проти ацедії Евагрій називає залишення в своїй келії.
«Не можна залишати келії в час спокуси, вигадуючи здавалося б розумні до цього причини, але треба сидіти в середині, терпеливо тривати, приймати відважно всіх тих, хто атакує, і особливо демона ацедії. Він є найбільш обтяжливим від всіх, і випробовує душу найсуворіше. Втеча бо від цієї боротьби навчає душу некомпетентності, лякливості і втечі” (П 28).
Поради, щодо того щоб залишатися в келії уділяє багато Отців Пустелі. В апофтегматах декілька разів були згадані монахи, які вважали, що повинні відвідати своїх братів, щоб виконати послання любові. За кожним разом з'являється порада, щоб не піддаватися такій спокусі, але витривати в келії.
“Хтось говорить до Авви Ареснія: “Мене непокоять мої думки, які говорять мені, що я не здібний ані до посту ані до праці, отже принаймні піду і буду турбуватися про хворих, бо і це також є любов'ю”. А старець розпізнав підступ диявола і сказав так: “Повертайся та їж, пий, спи, жодної праці не виконуй — але не відходь з келії”. Бо він знав, що ця терпеливість в келії приведе монаха до досконалості” (Апо 49).
Дуже важливо в цьому випадку, що за борт скинуті всі основні біблійні і аскетичні принципи. Вимагається покинення аскези, і навіть покинення любові до ближнього. Залишення в келії здається настільки важливим, що необхідно перестати звертати увагу на всі інші заповіді.
В одному з творів Отців Пустелі наказ тривання в келії був переказаний ще більш радикально. Можна робити що тільки забажаєш або взагалі нічого не робити: Лише віддай своє тіло в залог стінам своєї келії. Що схиляє монахів до уділяння настільки великого значення триванню в келії? Вони таким чином бажають запобігти хитрості втечі від самого себе і від спокуси. Залишитися в келії необхідно зокрема тоді, коли в людині все закипає, коли ситуацію вже не можливо знести, коли все загрожує вибухом. Бо завдяки лише тому, що залишиться на місці, буде можливо дійти до коріння внутрішніх проблем. Колись кожен з нас повинен буде поринути в глибокий психічний діл, щоб мати можливість дійти до того, що в ньому є важливим. Вихід з келії і втеча в активність позбавляє людину шансів дійти до цієї глибини. Евагрій наводить приклад вина, яке необхідно залишити на довший час в стані спокою на одному місці. Лише тоді воно буде чистим і смачним.
Кас'ян описує цей досвід за допомогою іншого порівняння:
“Немає нічого дивного в тому, що той, хто залишається в своїй келії, в якій думки є зосереджені разом в тісному просторі, майже душиться від кількості страху. Проте ці страхи, коли вийдуть разом з людиною з середини помешкання, будуть розбігатися навколо, як коні без упряжі. Протягом того моменту, коли занепокоєння наче коні вискакують зі стайні, людина переживає коротку і смутну втіху. Коли ж тіло повертається до власної келії, і ціле стадо думок засяде навколо нього, то солодкість від пережитої свободи почне його колоти як гостра голка. Так отже, якщо переповненість раптово кинеться на незагартовану грудь тих, хто ще не вміє або не бажає боротися з пожадливістю власних інстинктів, то ті будуть перебувати в своїй келії наповненій страхами. Якщо наперекір суворим правилам будуть собі дозволяти на свободу частого виходу , то за допомогою цих уявних втіх накличуть на себе тільки гіршу заразу. Як ті, що думають, що ковток зимної води зможе застудити силу внутрішньої гарячки, хоча добре відомо, що цей ковток замість того щоб заспокоїти, лише зміцнить вогонь таким чином, що після хвилинного полегшення наступить ще сильніше пригнічення”.
Внутрішній конфлікт перед тим як буде вирішений, мусить бути максимально загострений. Гарячка повинна бути оздоровлення в своєму корені, бо лікування симптомів нічого не змінить.
Наступною допомогою в боротьбі з ацедією є думка про власну смерть:
“Наш святий вчитель (Макарій Єгипетський), який практикував аскезу досконалим чином, сказав, що треба, щоб монах постійно перебував у готовності, так неначе мусів би завтра померти, і нарешті щоб так вживав своє тіло, наче мусів би жити з ним багато років. Така постава, -- говорить він, -- з одного боку нищить думки ацедії і чинить, що монах є більш ревний. З іншого боку зберігає його тіло в доброму здоров'ї і утримує постійно стабільною його стриманість” (П 29).
Роздуми про власну смерть зовсім не впроваджують монаха в ще більший смуток, напроти, звільняють його від цього почуття. В хвилину великого пригнічення смерть могла б навіть здаватися спасенням. Проте такій підхід до справи являється для монахів спокусою блюзнірства проти Бога, який обдарував нас життям. Тому також думка про смерть може бути ефективною лише тоді, коли ми не руйнуємо наше здоров'я, але живемо в готовності, щоб померти будь-якого дня, і одночасно так відносимося до нашого тіла, наче б воно мало жити ще сто років.
Евагрій як одну з форм боротьби з ацедією радить також урегульований спосіб життя. Той, хто накине собі окреслений порядок діяння, мудро поділить свій час на молитву і працю, напруження і відпочинок, той переможе ацедію. Евагрій каже:
“Ацедію лікує терпеливість і роблення всього з великим старанням і Божим острахом. Окресли собі міру в кожній справі і не уступай раніше ніж її виконаєш. Та молися уважно і ревно” (PG 79, 1160).
Врегульоване життя впроваджує той певний порядок у внутрішній балаган. Зовнішній порядок береже людину від того щоб вона стала жертвою хаосу власної підсвідомості. Авва Поймен виражає це наступним чином:
“Якщо людина тримається своєї міри, то не зазнає неспокою” (Апо 741).
Душа, яка в наслідок ацедії втратила необхідну для її здоров'я внутрішню пружність, віднайде її наново завдяки внутрішньому порядку.
Евагрій вважає, що боротьба з гординею є дуже важкою, тому що кожна перемога над нею стає приводом до нової слави. (пор. П 30). Не можна здобути правдивої перемоги над гординею за допомогою розумового наміру, але тільки за допомогою досвіду:
“Хто осягнув пізнання і закуштував його солодкості, той не дасть себе спокусити демоном марнославства, навіть якби він ставив перед ним всі приємності світу. Що бо міг би обіцяти більшого ніж духовне споглядання? Поки ж ми не засмакували в пізнанні, то маємо більш ревно виконувати (аскетичні) практики, показуючи Богові, що нашою метою є чинити все для пізнання Його самого” (П 32).
Та людина, що мала досвід Бога, не має потреби славити саму себе перед іншими людьми. Вона оздоровлена від вади вивищення себе над іншими. Кому Бог об'явився, тому пройшло бажання будь-якої людської слави. Хто ж однак ще не мав такого досвіду, той повинен триматися аскези і всіх практик, що наказані монахам. Кас'ян вважає, що дієвим засобом проти гріха гордині є додержання правил Отців і життя стисло за їхнім прикладом. Таку пораду також дає св. Бенедикт у восьмому рівні смирення:
“Восьмий рівень смирення є тоді, коли монах не робить нічого окрім того, що йому наказує спільне правило монастиря або до чого закликає приклад старших” (Правила св. Бенедикта, розд. 7).
Тоді людина не буде вважати ані себе, ані своїх успіхів за щось надзвичайне, але буде свідома того, що є вона одним із великої громади монахів. І перед усім намагаючись стосуватися до переказаних їй братами правил, людина буде постійно натрапляти на границі власних можливостей.
Проти демона гордині застосовується наступний принцип:
“Пригадай собі своє попереднє життя і давні гріхи, і те як ти коли був підданий вадам, завдяки милосердю Христа дійшов до відсутності вад. І як, потім відійшов зі світу, який так часто і так сильно тебе принижував. Подумай також про того: хто тебе береже в пустелі і хто відкидає демонів, що скрегочуть на тебе зубами? Такі бо думки народжують смирення і не допускають демона гордині” (П 33).
Всі ці думки мають привести людину до розпізнання, що те що добре є Божим даром. Ми повинні насправді тим радіти, але завжди повинні пам'ятати про те, що це не наша заслуга, але отриманий нами подарунок. Хто таким чином трактує себе самого, той зберігає здорову дистанцію відносно себе. Може зауважити свої сильні сторони, проте має свідомість того, що вони йому були подаровані, що є вони з одного боку викликом, а з іншого рівночасно означають відповідальність.



Категорія: Бібліотека, Окультизм, магія, забобони

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.