Християнська психологія » Бібліотека » Ніколя Мартіні "ІСУС ВИЗВОЛЯЄ"

 

Ніколя Мартіні "ІСУС ВИЗВОЛЯЄ"

Автор: Мирон Шкробут від 2-12-2012, 03:26, переглянули: 1072

ІСУС ВИЗВОЛЯЄ ЛЮДИНУ ВІД БОЖКІВ
Людина - єство найвище, і разом з тим найбільш недокінчене, незвершене, недосконале.
Дерево вартує менше, ніж людина, але є закінчене, досконале; воно не може стати чимось іншим, крім дерева.
Звір вартує менше, ніж людина, але є закінченим, досконалим, завершеним; він не може стати чимсь більшим, ніж є.
Людина натомість є незакінчена, незавершена, недосконала; це єство, що намагається стати більшим, відмінним від того, чим є. Цей суттєвий нахил до самоперевищення відкриває людину до вищого, до абсолютного, до безмежного.
Людина створена для Бога.
Але вона має жахливу можливість зректися, відкинути Бога. Навіть якщо людина зрікається Бога, вона не може зректися свого | суттєвого нахилу до безмежного, до Бога, до поклоніння Йому.
Якщо людина відмовляється поклонятися Богові, вона автоматично схиляється перед речами, іншими особами, перед собою, фальшивими божками. У таке ідолопоклонство - може впасти людина. А воно, без сумніву, відхиляє її від суттєвого, природного ; нахилу.
Ісус хоче зробити революцію в серці людини, хоче перемінити його, хоче визволити від такого рабства, хоче повернути йому І його суттєвий, природний нахил.

Ісус визволяє людину від рабства речей
Людина вартує більше, ніж речі. Отож не речі повинні панувати над людиною, а людина над речами.
Але може трапитись так, що людина часто поклоняється речам. |А так вона чинить тоді, коли бачить в речах ціль, а не засоби, якими людина має послуговуватися для свого росту й удосконалення.
А тому, що вживання речей розбуджує інстинктивний, або афективний світ людини, вона може присвоїти собі речі й вживати їх настільки надмірно, що вони стають єдиною її ціллю, а вона стає «поклонником речей». Епізод зі Старого Завіту, коли євреї поклоняються теляткові з золота, витанцьовуючи навколо нього (Вих. 32), дуже часто повторюється в історії.
Людина робиться поклонником грошей, насолод, вигод, машин, інтересів, кар'єри, становища...
Ісус хоче визволити людину від цього жахливого ідолопоклонства.
Жив собі чоловік на ім'я Закхей. Був він митником - звання ненависне .євреям. Він дуже розбагатів, обдираючи своїх земляків. Ніхто його не любив, та й він нікого. Пригноблений безмежною самотністю Закхей кинувся за грошима.
Але щось доброго ще лишилося в ньому: бажання перемінитися, щирість серця й захована щедрість. І ось він вилізає на дерево, бажаючи побачити Ісуса, коли той буде проходити вулицею Єрихону. Ісус проходить, але затримується коло дерева, на якому знаходиться Закхей. Глянувши йому в очі, каже: «Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі» (Лк. 19,5).
Щось ворушиться в серці Закхея. Воно не цілком заржавіло, якщо відповідає на перший поштовх. Захоплений неочікуваною новиною, заявляє несподівану річ: «Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо» (Лк. 19,8).
Закхей визволився від ідолопоклонства грошам.
Але не завжди визвольна Ісусова пропозиція приймалася. Також і багатому юнакові Ісус пропонує визволитись від тягару багатства. Але двері людського серця відкриваються тільки з середини. Багатий юнак не приймає Христової пропозиції й відходить від нього сумний (Мт. 19,16-22).

Ісус визволяє людину від пригноблюючих устроїв
До речей можна зарахувати і закони, Існуючий устрій, традиції, суспільні структури.
Фарисеї ці реалії зробили найвищими, абсолютними. Так євреї стали рабами закону, існуючого ладу, традицій... Забулось, що структури мають служити людині для її розвитку, для її дозрівання й удосконалення; забулось, що людина не має бути рабом устроїв.
Ісус виявляється правдивим поступовцем. Його кредо можна передати такими словами: «Суботу установлено для людини, а не людину для суботи» (Мр. 2,27).
Ісус зберігає закон і традиції, але не вагається переступати їх, коли цього вимагає правдиве добро людини. Він визволяє своїх учнів від фальшивості фарисеїв, що заховалась у вигаданій абсолютності й вищості традиції.

Ісус визволяє людину від ідолопоклонства людині
Тільки Бог є Богом.
Тільки Богові людина має поклонятися. Якщо людина клякає перед людиною, вона стає ідолопоклонником.
Не викликає сумнівів, що людська особа вартує більше, ніж увесь матеріальний світ.
Безперечно, людина має шанувати, любити ближнього, слу¬жити йому, бо кожен, з огляду на гідність особи, якою той є, гідний і вартий пошани, любові, служіння.
Тільки з такої взаємної пошани, любові й служіння постане нове суспільство.
Але людина не є Богом.
Якщо людина стає ідолопоклонником людини, то тратить свою гідність, тратить свою внутрішню волю, стає рабом іншого, стає «річчю».
Любити іншого - не означає ставати його рабом. Я справді люблю іншого тільки тоді, коли, зберігаючи всю свою внутрішню волю, добровільно віддаюсь йому.
Тільки той може дарувати себе, хто повністю собою володіє. Хто робиться рабом іншого, той вже не володіє собою; не може подарувати себе йому; стає полонений іншого і трактований ним так, якби був якоюсь річчю.
Часто особа стає ідолопоклонником іншої особи. А це - жахливе відчуження і приниження. Це можна навіть назвати відчуженням та приниженням любові. Христос хоче визволити людину із такого стану.
У своїх контактах з людьми Ісус зустрів трьох жінок, може різних, але які мали однакову внутрішню поставу: не дозріли у своїй любові5. Вони думали, що достатньо віддаватись тілесно, щоб любити.
Перша була та, яку схопили на перелюбі (їв. 8,1-11). Друга, самарянка, вже змінила п'ять чоловіків і незаконно жила з шос¬тим (їв. 4,1-12). Третя, грішниця, жінка для всіх (Лк. 7,36-50). Всі три були рабинями інших осіб. Продавались. Нижче вже вони не могли впасти.
Ісус визволяє їх від цього відчуження, від цього приниження, повертає їм їхню гідність, волю, їхню здатність даруватися.

Ісус визволяє людину від ідолопоклонства собі самій
Людина може обожнювати речі; може обожнювати інших осіб; може також обожнювати себе саму.
Ця остання спокуса є найбільш непомітна, найбільш настирлива, найбільш небезпечна.
Вона вкорінена в спробі першої людини самозвеличитися, самообожнитися, самій вирішити, що є добро і що є зло (Бт. 3,4-6), ця спокуса триває протягом всієї історії й живе в серці кожної людини.
Виявляється вона різними способами.
Є такі, що поклоняються своїй волі, так якби вона була найвищим абсолютом. Є такі, що хочуть панувати над іншими і розпоряджатися ними, як речами. Інші хочуть бути центром притягання й уваги. Ще інші прагнуть тільки успіху, впливу, слави. Є й такі, що замуровуються в недоступну твердиню егоїзму.
Ісус заохочує людину визволитися з цього смішного ідолопоклонства собі самій, відкриваючи їй її правдиву тотожність - любов.
Поклонникам своєї волі Ісус пропонує щось парадоксальне: вживати свою волю, щоб любити Бога, щоб служити братам, щоб будувати себе самого.
На думку Ісуса, хто зберігає своє життя для себе (тобто йде за примхами своєї волі, невизначеної, не провадженої розумом і словом Божим), закінчує тим, що тратить його; хто ж, натомість, «тратить» своє життя (тобто вживає волю, щоб любити Бога й служити ближньому), той спасе його назавжди (їв. 12,25).
Тим, що хочуть панувати над іншими, Ісус пропонує служити їм.
Вмивши ноги апостолам, Він каже до них: «Приклад дав я вам, щоб і ви так робили» (їв. 13,15).
Тим, що хочуть займати перші місця, пропонує займати останні (Лк. 14,8-9); тим, що хочуть стати великими, пропонує стати слугами усіх (Мр. 10,44); тим, що живуть замуровані в своєму егоїзмі, наказує вийти із себе самих та любити Бога й ближніх.
Ісус вважає, що людина створена, передусім, щоб любити Бога і ближнього: отож людина відкриє свою тотожність, якщо від¬криє, що вона створена для любові.
І тому своїм учням Він дає тільки дві заповіді: заповідь любові до Бога й заповідь любові до ближнього (Мт. 7,12; 22,37-40; Мр. 12,28-34), і каже, що людина спасається, удосконалюється, самореалізується тільки тоді, коли живе у вимірах любові.
Кожен Христовий учень повинен мислити так: «Одинока правдива ціль мого життя - любити Бога. Якщо люблю Бога, я здійс¬нюю суттєвий вимір мого єства. Якщо люблю Бога, здійснюю себе самого. Якщо не люблю Бога, я відчужуюся від суті мого єства».
Кожен Христовий учень має думати так: «Єдина правдива ціль мого існування - це любити ближнього. Якщо люблю ближнього, здійснюю себе самого. Якщо не люблю ближнього, замикаюсь у темноті самотності і відчужуюсь від себе самого».
Для Ісуса немає протиставлення між любов'ю до Бога, любов'ю до ближнього і до себе самого. Бо я створений, щоб любити Бога й ближнього, і якщо я люблю Бога і ближнього, я люблю також себе самого.

Ісус визволяє людину від ідолопоклонства фальшивому богові
Людина може бути ідолопоклонником речей, осіб, себе самої. Але не втрапивши у ці збочення й помилки, людина може обожнювати фальшивого бога6.
Скільки разів людина поклоняється:
- богові далекому, що сидить собі на висотах свого неба й не бере участі в історії світу;
- богові-імператорові, диктаторові й тиранові, що вимагає для себе служіння;
- богові — егоїстові, що вимагає від людини тяжкої данини;
- богові мстивому й карателю, що гнівним оком дивиться на грішника й з радістю висилає його до пекла;
- богові — поліцаєві, який завжди в засідці, щоб спіймати людину, коли вона поставить авто свого життя в
забороненому місці;

- богові — законодавцеві, для котрого вартує більше закон, як людина;
- богові — формалістові, котрому подобаються більше зовнішні урочистості й прикраси, як чистота серця;
- богові, добродушному дідусеві, для котрого важливіше задовільнити примхи внуків, ніж допомогти їм рости
і дозрівати.

Ісус протиставляється таким облудним поняттям про Бога. І визволяє людину від цих «ідолів» Бога, від цих «фальшивих виг-лядів» Бога, від цих «привидів» Бога, що в результаті тероризують людину, не сприяючи її людському розвиткові, й не дозволяють, щоб у ній встановилась правдива релігійність і побожність.
Для Ісуса Бог є:
- Любов;
- Батько;
- Той, що одягає квіти піль і дає їсти горобчикам;
- Той, що вислав свого Сина, щоб спас людей;
- Той, що завжди дає свого Духа, щоб відновити серця людей;
- Той, що спасає й визволяє;
- Той, що чекає, щоб грішник навернувся;
- Той, що чекає всіх у своїй хаті.
Але такий Бог - визвольна любов - об'явлений Ісусом, не є Богом, що залишає людину в спокої та лінивості. Він - Бог, який вимагає, щоб людина уся занурилась у любов.

ІСУС ВИЗВОЛЯЄ ЛЮДИНУ ВІД ПОТРЕБ
Рабство пригнічує людину. Вона може бути Ідолопоклонником речей або не мати най необхіднішого для життя. Може поклонятися людям або не мати пошани, тепла, любові від людей, що є необхідним для її психічної зрілості. Людина може бути гордим поклонником себе самої, може й зневажати себе. Може знищитись чи дозволити, щоб її знищили.
Ісус хоче визволити людину не тільки від різних ідолопоклонств (внутрішнє рабство), але й від різноманітних потреб (зовнішнє рабство).
Хоче визволити людину
- від потреби речей,
- від потреби осіб,
- від потреби Бога,
- від потреби себе самої.
-
Ісус визволяє людину від потреби речей
Людина, щоб жити, потребує речей. Якщо не має необхідного, її зрілість, людська й християнська, під загрозою.
Ісус не жив у нужді, у злиднях, бо нужда, злиденне життя не є для людини. В час свого побуту в Назареті Він тяжко працював теслею, і цією працею заробляв собі на прожиття.
Ми вже казали, що, як нагтар (тесля), Ісус часто ходив і по інших селах й мав нагоду пізнати злиденне життя багатьох людей.
Цей досвід спонукає Його під час прилюдного життя до убогості, щоб бути подібним до стількох бідних людей. Але Він ніколи не визнає, що нужда може бути добром для людини.
Його діяльність ~ це діяльність, яка спрямована на визволення людини від різних потреб, що її пригнічують: голод, хвороби, неуцтво, смерть.., І таку діяльність Він залишив у спадок своїм учням.
Ісус проголосив братерство і рівність всіх людей (такої думки, ми вже казали, ніхто не висловив ні перед Ним, ні після Нього). Це проголошення стає закликом до визволення, яке буде зобов'язувати Його учнів і послідовників доти, доки на землі будуть хворі, неуки, убогі...
Християни, якщо хочуть бути правдивими християнами, а не тільки називатись так, завжди повинні мати на увазі рядки з Євангелія, в яких Христос пов'язує добрий наслідок останнього суду з працею, що люди вложили для визволення своїх братів від голоду, спраги, наготи, самотності й від усіх інших лих... (Мт.і 25,31-47).

Ісус визволяє людину від потреби осіб
Великим нещастям для людини є брак необхідних речей, щоб; жити і дозрівати... Але ще більшим нещастям є потреба осіб; тобто| потреба пошани, любові, солідарності, допомоги... від інших осіб. |
Людська особистість є великою, але недосконалою. Удоско¬налення людського «Я» відбувається тільки при зустрічі й злуці з «Ти». Якщо людина не має (хоч на початку своєї дороги) психоло¬гічної й моральної пошани, розуміння, любові, доброти інших, ри¬зикує не дозріти, завжди страждати від незадоволення тих психо-. логічних вимог, замкнутись у собі самій, стати нездатною любити.
Ісус, щоб визволити людей від такої потреби любові, полюбив усіх тих, котрих зустрів на своїй дорозі: Він любив дітей, хворих, убогих, відкинених, грішників...
А своїм учням залишив, як свою заповідь (тобто заповідь, що свідчить про приналежність до Нього), заповідь взаємної любові (їв. 15,12); і перед смертю просив Отця, щоб Його учні були одне'. (їв. 17,21). Якби християни жили заповіддю любові, були б визволе¬ні з трагедії самотності й від усіх неврозів, що походять з її браку.
Але Ісус вже знав, що багато людей не будуть жити згідно із Його заповіддю любові. Крім того знав також, що людська любов не може наповнити безмежної порожнечі, яка знаходиться в людському серці.
Людина, у своїй суті, спрямована до вищого, до безмежного; вона здійснює повноту свого єства тільки у злуці з Богом. І тому Ісус об'явив людям любов Отця: «Отець сам любить вас» (їв. 16,27).
Тільки той, хто відкриє, що Бог його любить, переможе самотність, охорониться від наслідків браку пошани, любові... стане зрілим і здатним любити інших.

Ісус визволяє людину від потреби Бога
Ми казали, що людина - велика, але недосконала, незакінчена.
Відчуваючи цю свою недосконалість, свою внутрішню порожнечу, свою відкритість до всього, що є поза нею, людина кида¬ється здобувати речі й особи з надією, що осягне свою досконалість, що наповнить бездонну порожнечу, яку відчуває в собі.
Але... стає розчарованою, зневіреною.
Ніщо й ніхто не може наповнити порожнечі людського серця.
Людина - це єство, що завжди йде «далі».
Людина - це єство, що завжди каже «ще».
Людина - це єство, що завжди каже «більше».
Людина - це єство, що дивиться на обрії завжди дальші й ширші.
Людина - це єство, що завжди дивиться вище.
Людина - це єство, по своїй суті, відкрите в безмежність, в майбутність, в абсолютність.
Людина - це найбільший прохач Бога.
Психологія і досвід доводять це.
Але посідання Бога не залежить від людини. Треба знати, чи Бог хоче датись людині.
І якраз це Ісус об'являє. Він каже, що непереможне бажання людського серця злучитися з Богом може бути здійснене: Бог із своєї волі рішив дати себе людині.
Ісус каже, що людина має народитися вдруге: з води, з висоти, з Духа, з Бога (їв. 3,1-6).
Це народження приносить в серце людини Боже життя, краще - самого Бога: «Коли хтось мене любить, то й слово моє берег¬тиме, і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (їв. 14,23).
Це дарування Богом себе самого людині Ісус порівнює з водою, що назавжди заспокоїть спрагу. Ісус каже до самарянки: «Кожен, хто оту воду (з криниці) п'є, знову захоче пити...» (їв. 4,13-14)
Ісус ясно говорить, що Бог дасть себе самого людині через Святого Духа. Але цей дар в теперішній час є немов закритий. І поступовий. Повне і остаточне дарування Богом себе самого людині прийде при кінці земного життя. Тоді скаже людям, що вибрали любов як закон свого життя: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25,34). І люди будуть прийняті на вічний бенкет (Мт. 22,1-10), прийдуть на весілля (Мт.. 25,1-10) і почнеться для них свято (Лк. 15,24).

Ісус визволяє людину від потреби себе самої
Ми казали, що людина не є досконалою. Вона - єство, що постійно самоздійснюється.
Ціль земного життя людини - через щоденний вибір і вчинки людина має будувати себе саму й стати шедевром. Ісус каже, що лю-дина в другому житті буде такою, якою збудує себе у цьому житті.
І тому Він сам намагався (як побачимо в наступному розділі) стати людиною досконалою. І можна сказати, що Христос став людиною найкращою в історії, став моральним шедевром людства.
Він рішуче пропонує людині «стати собою», самоздійснитись, самозбудуватись, помножити таланти (Мт. 25,14-30).
На думку Ісуса, людина не вартує
стільки, скільки має;
стільки, скільки знає;
стільки, скільки може.
Людина вартує стільки, скільки «є».
Отож вона має бути готова покинути те, що має (Лк. 18,22), навіть цілий світ (Мр. 8,36), або виколоти собі очі, відняти собі руки, ноги (Мт. 18,9), щоб тільки не стати внутрішньою калікою, не втратити себе цілої, не відректися внутрішнього визволення, не втратити останнього спасіння, що пов'язане з моральною вартістю особи.
Христос хоче бути будівником нових людей.
І щоб будувати нову людину, Він не боїться перемінювати закони усної традиції, які вважались непорушними (незалежність від зовнішнього); не боїться також пропонувати будь-якого внутрішнього зречення (незалежність від внутрішнього).



Категорія: Бібліотека

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.